В’ячеслав Чорновіл. «Невгамовний» політик, який не торгував Україною
У радянських тюрмах і таборах він відбув майже 15 років. Його опозиція владі, якою б вона не була, розпочалася з публічного виступу проти політичних репресій у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року і тривала до останнього – смерті в досі «недорозслідуваній» ДТП на Бориспільській трасі в березні 1999. На сьогодні зібрання творів Чорновола складає десять томів. Це сотні статей, виступів, листів. Його думки, зауваження – гострі, непересічні, прозорливі, на жаль, не втрачають своєї актуальності й нині – на тридцятому році української незалежності. Звісно, їх можна розтягти на гасла, але вони набагато глибші, адже, як пише Михайлина Коцюбинська, «вистраждані, підтримані чином і «оплачені» життям». Тож згадаймо одного з найяскравіших українських політиків, погортавши сторінки його листів і спогадів про нього. Але почнімо з квінтесенції.
Десятитомник В’ячеслава Чорновола чаїть у собі багато чого актуального й нині. Шкода лишень, що політики навряд чи заглядають до нього:
- «…Наша незалежність і наша державність стануть аксіомою тільки тоді, коли генератором державницької ідеї буде суспільство…»;
- «У нас, як подивитися на історію, весь час були піднесення, а потім утома якась раптом розбирає…»;
- «Маємо незалежну державу поки що більше за Орвеллом, маємо ще не державу, а тільки її ескіз…»;
- «Головне політичне протистояння України – протистояння борців за незалежність України й противників цієї незалежності»;
- «Політикам, які у важку хвилину ховаються за щитами невиразних заяв, не можна довіряти долю народу»;
- «…Роками вся українська еліта, все розумне й талановите помпувалося до Москви. В Києві залишався компартійний жучок-середнячок – не ліпший за колорадського»;
- «Де є свідомі жертви, не встоїть жодна ворожа сила».
Важливо осягнути, що це не просто вправно сконструйовані словесні конструкції. Це вистражданий плід багаторічних роздумів та життєвого досвіду. Передусім, набутих за колючим дротом радянських таборів.
Діалектика неволі: «…дні йдуть дуже швидко, але строк повільно…»
Листи з неволі – особлива тема. Вони були єдиною «щілиною в зовнішній світ», єдиною віддушиною і надією, пов’язаною зі свободою, з рідними, з тими, хто залишився по той бік тюрми, зони.
Епістолярна спадщина Чорновола – це сотні адресатів, тисячі листів. Чимало з них були написані в ув’язненні – в тюрмах і таборах Мордовії та Якутії. До листів він ставився відповідально і навіть трепетно. На ті, що потребували негайної відповіді, намагався одразу ж коротко відповідати; на ті, які могли почекати, обдумував відповідь упродовж трьох днів – немислима і вже незрозуміла розкіш у нинішню добу електронних комунікацій. «…Листи відлежуються, як ренет Симиренка або бере зимова Мічуріна – і від того смачнішають», – писав у листі до Олени Антонів (30.10.1968).
Про те, як звикаєш до того, що на початку здається немислимим: «Знаєш, спочатку в тюрмі було дуже важко писати, знаючи, що ці листи ще хтось читатиме. Адже лист до близької людини – це так особисте, інтимне, де ніяк не уявляються рецензенти й коментатори, що можуть хіба підхіхікувати над голосом людської душі. А зараз так звик, а й навіть усе одно мені, чи то жива людина читатиме те, що пишу, чи якийсь електронно-лічильний апарат. Невже до всього можна звикнути? До того, приміром, щоб тебе по кілька разів на день обмацували і т. ін.. Ні, не до всього!..» (До О. Антонів, 2 – 3.07.1968).
Не варто думати, що Чорновіл був такою собі «залізною людиною», яка жила тільки ідеями – це не було життя в суцільному регістрі ура-оптимізму – там є абсолютно все: зневіра, відчай, вся амплітуда людських переживань і реакцій. В одному з листів, написаному вже після четвертого – останнього ув’язнення, незадовго до падіння режиму, у нього вирвалося майже розпачливе: «Я майже певен, що України мені вже не бачити. Або загину десь у Сибірах, або… Хоча іншого «або» і немає». (До дружини, Атени Пашко 21.03.1981) Однак, умів опановувати емоціями і поганим настроєм: «…Якось умію постійно забивати чимось прагматичним голову й тугу не підпускати», – писав у листі до Атени Пашко (29.05.1983).
«Чи я тобі писав про цікаву діалектику часу неволі: дні йдуть дуже швидко, але строк повільно…» (До О. Антонів, 28-30.06.1968)
«Як пити, то повною чашею…»
Звісно, мріяв про свободу. Образ волі з неволі: «Ні, не Карпати, не Дніпро, не щось особливе. А просто ранній літній ранок у місті. Коли свіжо, вмито росою, малолюдно, а попереду ще нічим не зіпсутий день…» (До дружини, 13.04.1977) Тут Чорновіл майже дослівно повторює не кого іншого, як Антуана де Сент-Екзюпері, який писав подібне влітку 1944 року, незадовго до своєї загибелі над Середземним морем – про гостре відчуття щастя від раннього літнього ранку в місті...
Втім, як би важко не було, намагався не скаржитися й не нарікати, натомість засвідчував відданість обраному шляху:«Як пити, то повною чашею. Останній рік був такий важкий, що сам собі подивляю, як зміг. А доведеться – зможу й ще раз, і ще не раз… Не може бути обставин понад нас, якими б вони не були нестерпними». (До Миколи Плахотнюка, 9.12.1978)
«Мінятися я не можу не тільки тому, що на все те покладено найкращі роки й багато зусиль і мук, а й тому, що гостро відчуваю на своєму боці правду й справедливість. Чекати навколишніх змін у близькому майбутньому – марна справа. Дуже повільно обертається колесо історії на цих неозорих бездоріжжях – і зміни наростають аж тоді, коли на могилах тих, хто їх добивався, виростає густа трава. Є, правда, ще один вихід – Надійчина дорога. Там не буде тутешніх постійних нестатків (…), не буде домоклового меча над головою, може бути спокій і родинна радість, але… не буде й України, бодай уривками, бодай у перспективі». (До дружини, 24.09.1978)
«Надійчина дорога» – мається на увазі еміграція Надії Світличної – шістдесятниці, правозахисниці, яка з осені 1978 року залишила Україну і виїхала за кордон. Відтоді і до кінця життя мешкала в США. Чорноволові разом із родиною теж пропонували еміграцію, але він на неї не погодився.
Одвічний опозиціонер
Михайло Хейфец, російсько-ізраїльський публіцист, правозахисник, дисидент, який добре знав багатьох українських політв’язнів, у спогадах «Зеківський генерал», присвячених Чорноволу, пише: «Ґебісти весь час допитуються в мене, яку міністерську посаду я маю одержати в незалежній Україні! – нарікав Чорновіл. Я сам якось чув, як за дверима карцеру камери майор Пікулін цікавився про це у самого Чорновола. Той не витримав: «Громадянине начальнику, у вільній Україні я матиму тільки одну посаду – редактора опозиційної газети». – «А-а-а, – закричав начальник зони. – он яка ви страшна людина, Чорноволе! Ви навіть у незалежній Україні будете опозиціонером!»
«Мотор мордовських зон», «Зеківський генерал», «Невгамовний», «зубатий зек», – як лишень не називали В’ячеслава Чорновола! Михайло Хейфец зауважує, що Чорновіл мав «розум гострий, реагував блискавично», а ще вирізнявся «відсутністю порожньої зарозумілості та гонористості».
«Славко просить…»
У таборі Чорновіл жив і поводився як чинний політик. Вмів налагодити добрі взаємини практично з будь-ким, зберігаючи відстань, але без тіні погорди. Наприклад, знайшов спільну мову з російським монархістом Владіміром Осіповим.
Табірне начальство сподівалося, що український націоналіст і російський монархіст «перегризуть один одному горлянки», а вони разом брали участь у протестних акціях – бунтували проти сваволі прислужників режиму. «Про розбіжності в наших світоглядних поглядах дискутуватимемо на волі», – заявив Чорновіл, який мав на зоні величезний авторитет.
Михайло Хейфец згадує чимало досить промовистих випадків, зокрема, такий. Чорновола, в якого закінчився карцерний термін, а воронок, який мав його забрати затримувався, помістили в одній із окремих кімнат на зоні. І тоді всі українці зони, не зважаючи на можливі репресії, згромадилися – по коліна в снігу – біля невеличкого вікна, лишень би подивитися на легендарного в’язня…
«… у перервах між карцерами його відводили не в зону, а до камери навпроти, тюремної, і він наділив мене повноваженнями свого легата; досить було мені сказати на зоні першому-ліпшому українцеві: «Звертаюся до тебе з дорученням від Чорновола. Славко просить…», щоб кожне доручення було виконане (а вони ж бачили його раз у житті – у тому самому штабному вікні)», – пише Михайло Хейфец.
Шляхетний лицар проти хама, або «комплекс Тараса»
Серед хиб Чорновола, Хейфец називає «ту саму рису, що й у Стуса: нерозважливу, самовіддану до самогубства сміливість, яку я називав «Тарасовим комплексом»: на пам’ять про загибель Тараса Бульби…»
Слушно зауважує російсько-єврейський дисидент також і те, що Чорновіл був надто шляхетною людиною, політиком західного штибу, європейцем, подібним до Валенси чи Гавела – він свого ворога – радянську владу та її «ґебню» – сприймав як гідного супротивника, ставлячись до них із дещо романтичних позицій, майже як до «лицарів Імперії» – і це була одна з його головних помилок. Насправді ж це були «бандити з погромницьких команд», жорстокий і цинічний ворог, гопота, якій на всі твої аргументи – історичні, юридичні, політичні, логічні та будь-які інші – глибоко начхати. Єдина їхня мета – знищити тебе або фізично, або морально. Невдовзі Чорновіл у цьому пересвідчився й сам, коли в 1980 році «ґебісти спекли йому «замах на зґвалтування»». «Мені здавалося, – сказав тоді Чорновіл, – що чотирнадцятьма роками чесного протистояння я заслужив більш кваліфікований обвинувальний вирок…» Хейфец пише, що «в цій фразі весь В’ячеслав: чесне протистояння владі він сприймає як щось, що заслуговує на пошану й визнання противника… Але ж в існуючому світі з ним воюють не лицарі імперіалізму».
Дорогою ціною, або про послідовність
В одному з листів до Михайлини Коцюбинської, пишучи про Надію Суровцеву і Бориса Антоненка-Давидовича, В’ячеслав Чорновіл зауважив, що «мабуть, таким людям (…) треба ставити пам’ятники. Навіть куля Хвильового важить менше, ніж вагота такого довгого й довго послідовного життя». (До М.Коцюбинської, 6.08.1979). Саме таким – довго послідовним було і його життя. Навіть попри те, що дочасно скінчилося на 61 році. Обравши одного разу свій шлях, він з нього не сходив до самої смерті… Хоча, страшенно боліли йому інтриги й незгоди серед соратників, одвічне, як він писав, «одне-одного-жерство» – українці були в цьому завжди майже неперевершеними.
Михайлина Коцюбинська писала про Чорновола: «Екстраверт, відкритий, обернений до людей, хотів бачити в них добре й не був настроєний очікувати удару від ближнього… Максималіст. У вимогах, оцінках, неприйнятті подвійності в людях, пристосуванства… Звісно, він не був якимсь «еталонним» політиком; він був живою суперечливою людиною, однак завжди зберігав моральну домінанту… Ніколи не «торгував» Україною – ані в малому, ані в великому. Ні в кабінеті слідчого, ні в парламенті. Ні як член Гельсінської групи, ні як голова Руху й кандидат у президенти… Завжди для нього Україна була над усе. І це не фраза. Загалом не зловживав патріотичною фразою».
Світлана Шевцова
P.S. У статті «Що далі?», написаній у 1992 році, лише через рік після прийняття української незалежності, В’ячеслав Чорновіл зауважував: «Перефарбована партноменклатура окопалася в органах влади всіх рівнів і готова провалити будь-яку економічну реформу. Ці люди… небезпечні своєю організованістю, круговою порукою, повною безпринципністю і готовністю вдатися до будь-яких методів для досягнення власних цілей. Ми дали їм можливість очухатися…, перегрупуватися й організуватися заново. Сьогодні вони підтримали українську незалежність, розраховуючи на консервацію звичного способу суспільного буття хоча б на цій території. Завтра, якщо маятник хитнеться вправо, якщо різко поправіє Росія, – вони продадуть незалежність України так, як 24 серпня продали компартію…»
