Демократія: смерть чи відродження?
Демократія нині переживає не кращі свої часи, про що зазначають абсолютно всі, хто дотичний до вивчення цієї політичної системи. Всі ми не можемо не помічати змін, які іноді видаються катастрофічними. Різняться лише прогнози: дехто вважає процеси незворотними, тому передрікає «смерть демократії», а дехто, налаштований оптимістично, впевнений, що це лише чергова криза, після якої ця політична система стане ефективнішою і сильнішою. Тож як: демократія і справді вмирає? Чи траплялися подібні кризи в минулому? Наскільки пов’язані економіка і демократія? Чи можна зробити «щеплення» демократією? А правда, що найбільшою демократією у світі є США?
Укрінформ розповість про парадокси демократії, стереотипи, про існування яких мало хто й здогадується, але яких треба позбавлятися заради руху в майбутнє.
Демократія з’явилася задовго до античних греків
Греки дали нам слово «демократія», але не вони винайшли цю практику. Насправді задовго до грецької античної цивілізації в світі існували суспільства, в яких практикувалися колективні форми правління і в яких надавалося право голосу. Існували колективні ради, зібрання, під час яких доходили до спільного рішення з тих чи інших важливих питань, а лідер був підзвітний людям. Демократичні практики зустрічаються в багатьох народів світу. Наприклад, у доколоніальній Африці, стародавній Месопотамії, або доколумбовій Америці (цивілізація сапотеків, або деякі індіанські племена, зокрема ірокези). Рання демократія була присутня в доісламські часи на Аравійському півострові, а також і на початку виникнення ісламу. Досить відомим у коранічній традиції є принцип шури (арабською означає консультація, рада) – колективної публічної влади, по суті альтернативи західній демократії.
Чим менша територія, тим більше шансу для демократії
Цікавий нюанс: демократія була більш характерною для локальних територій. Платон запевняв, що для ідеального функціонування держави потрібно 5040 родин: «Тому що цього достатньо, щоб боронитися від ворогів і допомагати друзям». Ось так просто і ясно. Держави з великими територіями схилялися до автократичного стилю правління. Яскравим прикладом тут є Китай.
У Середньовічній Європі, яка на ту пору була досить відсталою у порівнянні з Китаєм, були відсутні центральні державні інститути (такі, наприклад, як податкова бюрократія), тому правителі потребували підтримки населення – були фактично залежні від нього. Натомість у Китаї або на Близькому з Сході, там, де держава була міцною – правителю народна підтримка була ні до чого.
Якщо європейці створили демократичні інститути задовго до того, як у них з’явилася сильна державна бюрократія, то в китайців усе навпаки: спочатку з’явилася держава. Європейці зазвичай вважають Китай авторитарним режимом, відхиленням від норми, але варто розглядати його як альтернативну модель. Історична традиція, культура, відіграють величезну роль у моделі державного правління. Про це (і не тільки про це) йдеться в надзвичайно цікавій книзі "Занепад і підйом демократії. Глобальна історія від античності до наших днів" Девіда Стасаваджа, яка вийшла друком торік і отримала величезну кількість захопливих відгуків.
«Вертикаль влади»? У демократії працює «горизонталь»!
Якщо ви чуєте вислів «вертикаль влади» (який вже став майже мемом), то знайте – це не про демократію. Вертикаль влади – це про авторитаризм, про жорстку бюрократичну модель, хоча, і за демократії держава має бути ефективною, інакше все розвалиться... Ситуація, коли вибори вільні і справедливі, але держава настільки слабка, що не може реалізувати колективні рішення, прийняті тими, кого обрали громадяни, може призвести до сумних наслідків. Демократія – це горизонталь, це довіра: до партнера по бізнесу, до органів влади тощо. Простий приклад. У демократичних суспільствах суд – це звичайний посередник у вирішенні спорів. У автократіях – вища й кінцева інстанція, де за хабар можна щось «порєшать».
Скромна привабливість демократії
Відомо, що «новий тип парламенту» винайшли британці. Потім з’явилася американська демократична модель, яка власне й надихнула багато інших країн світу до запровадження в себе принципів демократії. Тобто, витоки сучасної демократії – англо-американські. Спочатку її перейняли європейські народи, потім – країни, які позбавилися європейського колоніалізму. Дивовижно те, як демократія стрімко поширилася світом. Навіть дуже далекі від демократії держави називають себе чомусь демократичними, або навіть… народно-демократичними. Наприклад, тоталітарна НДР Північна Корея.
Як зазначає один із відомих і авторитетних проєктів з порівняльного вивчення динаміки демократичних і авторитарних режимів V-Dem (Varietiesof Democracy), на сьогодні, попри наступ авторитаризму, більшість населення світу (55%), живе за демократичних умов – це 99 країн. До того ж, починаючи з 70-х років минулого століття, ця тенденція зростає, навіть попри деякий спад, у порівнянні з добою 1989-1991 років, коли комуністичні режими зазнали краху і виявили бажання стати демократіями.
Демократія і по сьогодні, попри кризу, залишається одним із найбільш ефективних політичних режимів – зокрема, і з точки зору економічного розвитку, ефективності державних інститутів тощо.
«Три хвилі» демократії Гантінгтона: він передбачав сьогодення…
Попри давню історичну традицію, сучасна демократія з’явилася не так давно. Згідно з теорією Гантінгтона, перша хвиля демократії припала на кінець ХІХ століття – тоді були створені конкурентні вибори і виборче право. Друга хвиля – після закінчення Другої світової війни, коли чимало країн стали демократичними. Були й такі, яким демократична ліберальна модель була нав’язана, але вона успішно прижилася: два яскраві приклади – Західна Німеччина і Японія.
Третя хвиля розпочалася з падіння диктатури в Португалії в 1974 році й закінчилася розпадом СРСР у 1991. До речі, теорія «третьої хвилі» допускала ймовірність авторитарного реверсу – власне те, що ми спостерігаємо сьогодні, але тоді, в умовах ейфорії 90-х, на це мало хто звертав увагу.
Чи пов’язане економічне процвітання з розвиненою демократією і чому пострадянським країнам досі не вдалося наздогнати Захід
На сьогодні відомий лише один – західний зразок ліберальної демократії. Чому ця модель є такою привабливою? Тому, що її тісно пов’язували з високим рівнем добробуту суспільств. Саме сподівання «жити як Захід», спонукав переважну більшість націй, позбавившись від пут авторитаризму, приймати західну демократичну модель. Власне це зробили і пострадянські республіки. Але «жити як Захід» не вийшло. Чому? Тому що рівень доходу в країнах Східної Європи і країнах колишнього СРСР завжди був суттєво менший за середні показники Західної Європи.
Відставання почалося приблизно з 1880 року. Впродовж 100 років Східна Європа була економічною периферією континенту. Цікаву історичну статистику з економіки дає проєкт Ангуса Меддісона. Щоб зрівнятися зі середньостатистичною західноєвропейською країною до 1999 року, середньостатистичній східноєвропейській країні знадобилося б за 10 років збільшити рівень доходів на 200 %. Щодо середньої пострадянської країни, то їй, щоб розв’язати цю задачу за період з 1991 по 2001 рік, потрібно було вирости на 177%. У 1989 році середньодушовий ВВП в країнах Східної Європи і СРСР складав 46% від аналогічного показника для Західної Європи. Середньодушовий дохід для Східної Європи на 1989 рік складав $ 12 139, а для колишнього СРСР на 1991 рік – $ 13 812. Збільшити їх на 177 % за 10 років практично неможливо. У базі «Меддіссона» є лише два приклади країн, яким це вдалося: Гвінея нульових і Кувейт у 1990. Звісно, «диво» сталося завдяки нафті. Щоправда, до 2016 року в країнах Східної Європи ВВП на душу населення збільшився на 77% у порівнянні з 1990 роком, а в країнах колишнього СРСР – на 26%. Не такі вже й погані показники, але з ними аж ніяк не наздоженеш Захід.
Варто також зауважити, що авторитарні режими нині теж добре інтегровані у світову економічну систему – фінансову, торговельну тощо. Звісно, не останню роль тут відіграла глобалізація. Вони виробляють нині до 40% світового ВВП – це досить високий показник. Однак різкі коливання темпів росту – «родова хвороба» авторитарних країн на подібній стадії розвитку.
На сьогодні існує чимало запитань без відповідей. Наприклад, демократії можуть виникати й досить добре приживатися в країнах, де для них, здавалося б, немає жодних «об’єктивних» передумов. Прикладом можуть бути Молдова і Монголія. З іншого боку, сприятливі умови аж ніяк не гарантують демократизацію (приклад Росії та Білорусі) і абсолютно не перешкоджають авторитарному «відкату» – приклад Угорщини.
Від стіни до стіни і «світ без кордонів»
Однією з гострих проблем сучасної демократії є питання безпеки. Ці дві цінності надзвичайно важко узгодити: або ви жертвуєте свободою і отримуєте більше безпеки, або жертвуєте безпекою і отримуєте більше свободи. За останні десятиліття світ став більш доступним. Але, разом з тим, після терактів 11 вересня 2001 року немислимо посилилися правила безпеки. Наприклад, якщо ви робите пересадку в аеропорту Гітроу на інший рейс, ви муситимете пройти п’ять окремих перевірок на безпеку. Перевірок досить принизливих, до яких, тим не менш, люди звикають – «що поробиш, задля нашої ж безпеки стараються…»
Після падіння Берлінського муру всі були впевнені, що світ стане вільний і безбар’єрний. Однак виявилося, що подібні сподівання ілюзорні. Ви знаєте, скільки нині існує в світі стін? Елізабет Валле, експертка з Квебекського університету, у своєму дослідженні "Кордони, паркани і стіни" (Borders, Fencesand Walls) відзначає, що майже третина держав споруджує вздовж своїх кордонів загородження – у тренді знову бетон і колючий дріт, що свідчить про екзистенційні страхи – надумані чи справжні – громадян тієї чи іншої країни. Сьогодні в світі будуються 65 укріплених прикордонних периметрів. Стіни існують не тільки на кордонах, але навіть і в деяких містах.
США – оплот демократії?
Якщо хтось гадає, що США – найдемократичніша країна світу, то він помиляється. Згідно з Індексом демократії, який щороку складає The Economist, США посідають 25 місце й належать до країн з «недосконалою демократією». З «вищої демократичної ліги» США вийшли ще в 2016 році. Проблеми з демократією виникли в американців не раптово і зовсім не з появою у Білому Домі Дональда Трампа. Трамп – це зримий наслідок, а не причина. Збій американського демократичного механізму варто шукати ще у 60-х роках. До речі, однією з причин була В’єтнамська війна (про неї ми нещодавно писали) – саме тоді було серйозно підірвано довіру виборців до держави. І ця довіра з роками лише падала. Невдоволення викликав і ізольований істеблішмент обох партій, який остаточно «відірвався» від народу.
Ще в 1995 році Крістофер Леш у надзвичайно актуальній не тільки для США книзі "Повстання еліт" писав, що американські привілейовані класи «відсторонилися не тільки від промислових міст, що помирають, але й узагалі від якихось державних послуг». Нові еліти, ті хто входить у верхні 20 % з точки зору доходів, завдяки глобалізації, на противагу елітам ХІХ – початку ХХ століття, вкорінених у життя держави, давно не живуть одним життям зі своїми співгромадянами. Вони належать до небожителів: приватні клініки, приватна освіта, тілоохоронці; вони мешкають у закритих суспільствах… Інтегрованість у світовий ринок праці, відпочинку, інформації та культури робить їх «туристами» у власній країні.
Крім того, США мають величезну кількість проблем, що прямо чи опосередковано впливають на зниження демократичних показників. Зокрема, країна займає перше місце з росту кількості ув’язнених (до США наближується лише РФ). Коефіцієнт позбавлення волі тут найбільший у світі – 702 людини на 100 000 населення. Нині за ґратами у США перебувають понад 2 млн осіб. Але й це ще не все – в тюрмах у США перебуває лише третина від загальної кількості засуджених. Решта, чотири з лишком мільйони, відбувають альтернативне покарання або звільнені дочасно. Сумарно виходить приблизно 6 млн. Для країни, яка донедавна претендувала на звання «першої демократії світу» – це занадто.
Небезпеки сучасної демократії
Сподівання на те, що авторитаризм у ХХІ столітті приречений – не справдилися. Він виявився дуже живучим і здатним до переродження. Натомість демократія показала власну вразливість, зіштовхнувшись із величезною кількістю загроз: тероризмом, економічними кризами, хвилями міграції, екологічним колапсом, політичним популізмом, зростанням постнаціоналістичних і лівацьких настроїв, пандемією тощо.
Згідно з даними Freedom House, рівень свободи і демократії в світі неухильно знижується 15 рік поспіль. Знижується рівень політичних прав і громадянських свобод. Те ж саме зазначає й The Economist, який назвав падіння демократії безпрецедентним.
Історія – річ майже непередбачувана. Спрогнозувати можна лише якісь незначні політичні варіанти. Певно що доба, коли демократію можна було нав’язати, вже у минулому. Про неприпустимість подібної практики застерігав ще Джон Мілль (1806-1873): «Ніхто не має права примушувати індивіда щось робити, або щось не робити лише на тій підставі, що від цього йому самому б було краще, або від цього він став щасливішим, або ж, нарешті, на тій підставі, що, на думку інших людей, вчинити подібне було б благородніше і навіть доцільніше» («Про свободу»). В іншому разі це будуть імітаційні демократії, епігонство. Так само, як колись у Європі повсюдно імітували Францію ХVІІ століття – доби Людовіка ХІV. Де тільки не з’являлися тоді «маленькі Версалі»!
Універсальної доби суцільної демократії не вийшло. Так само, як немає і ніколи не буде якоїсь вічно-незмінної демократії. Демократія не догмат і це нормально. Догмат – незмінний, а все, що незмінне – мертве. Тому, будьмо обережними оптимістами і сподіваймося, що демократія й після цієї кризи – неймовірно тяжкої – не тільки виживе, але й оновиться, стане більш ефективною формою правління, адже нічого кращого людство поки що не вигадало.
На чому базується такий оптимізм? А от на чому: Вінстон Черчилль якось сказав, що демократія, «це єдиний режим, коли точно знаєш: якщо вранці тобі дзвонять у двері – це служба доставки, а не каральні органи, які прийшли забрати тебе у тюрму».
Світлана Шевцова, Київ
