Оновлений урядовий законопроєкт «Про захист прав споживачів»: які переваги й ризики?

5 жовтня ц.р. в парламенті було зареєстровано оновлений проєкт закону «Про захист прав споживачів» № 6134, поданий до Верховної Ради прем’єр-міністром України Денисом Шмигалем. Документ було розроблено «під егідою» Міністерства економіки України, як повідомляють в уряді, за участю провідних експертів та інших «стейкхолдерів». Тож представлятиме його в парламенті перший віцепрем’єр-міністр економіки Олексій Любченко. Пропоную розглянути як позитивні новації законопроєкту, так і його суттєві недоліки, що, вочевидь, можуть послабити, а то й негативно вплинути на захист прав споживачів (ЗПС).

У пояснювальній записці до законопроєкту № 6134 зазначено, що його «розроблено… з метою наближення національного законодавства про захист прав споживачів до законодавства Європейського Союзу та гармонізації системи захисту прав споживачів в Україні з принципами, підходами та практиками ЄС». Мета, звісно, виглядає шляхетною, проте розробники чомусь забули зазначити, що найпершою ціллю оновленого закону є, все ж таки, «революційне» вдосконалення ЗПС в Україні – шляхом гармонізації національних правових норм із профільним законодавством ЄС та інтеграції найбільш ефективних європейських інструментів та алгоритмів у національну практику.

БІЛЬШ ЕФЕКТИВНІ ІНСТРУМЕНТИ І НОВАЦІЇ ЗПС

Менше з тим, оновлений законопроєкт «Про захист прав споживачів» вводить низку новацій (у тому числі з відповідних директив і регламентів ЄС), – якщо порівнювати з чинним законом. І це теоретично повинно посилити захист прав споживачів в Україні.

По-перше, встановлюється пріоритет прав споживачів перед будь-якими іншими інтересами і цілями суб’єктів господарювання, також – у тих ситуаціях, коли норми договору з бізнес-структурою суперечать профільному закону (тоді вони визнаються нікчемними), а надто тоді, коли правові норми українського законодавства є дискреційними, можуть мати неоднозначне тлумачення.

По-друге, сфера дії закону поширюється на сферу харчової продукції в частині економічних прав споживача, що було вилучено законодавцем з чинного закону в 2014 році. А відтак, скажімо, супермаркети, чи ресторани не несуть відповідальність в рамках законодавства із ЗПС за продаж непридатних до вживання продовольчих продуктів чи страв. Новий законопроєкт зобов’язує продавців надати заміну такому товару, чи повернути споживачу гроші при пред’явленні ним розрахункового документа (чека).

По-третє, вимоги закону розповсюджуються на товари з цифровим змістом, встановлюються додаткові вимоги до продавця в контексті дотримання прав споживачів цифрової продукції. Наприклад, суб’єкт господарської діяльності, який продає такі діджитал-товари, зобов’язаний надавати споживачу повну інформацію щодо інтероперабельності програми, її сумісності із середовищем із відмінним програмним забезпеченням і т.д. Це важливо – з огляду на те, що чинний закон з ЗПС було схвалено 30 років тому, тож він апріорі не адаптований до сучасних реалій цифрової епохи.

По-четверте, посилюються вимоги до позначення продавцями ціни товарів (наприклад, необхідність вказувати контактні дані виробника), а також – гарантійні зобов’язання продавців щодо «складної» продукції (наприклад, побутова техніка), чітко встановлюються строки щодо ремонту товарів, а надто – споживачеві надається право на зниження ціни, або повернення коштів, якщо недолік товару з’являється після ремонту.

         По-п’яте, встановлюються чіткі зобов’язання як до продавців, так і до маркетплейсів та прайс-агрегаторів – у контексті розміщення на сайті переліку необхідної та достеменної інформації про суб’єкт господарювання (контактний номер телефону, юридична і фактична адреса, інші ідентифікаційні дані). Також їм необхідно буде вказувати повний перелік і загальну суму додаткових витрат клієнта, пов’язаних із придбанням товару (вартість доставки, інші платежі). У разі порушення цих норм, Держпродспоживслужба, окрім накладання штрафу, може заблокувати сайт, чи частину програмного забезпечення суб’єкта електронної комерції, чи маркетплейса, звернувшись до провайдера, – до моменту усунення продавцем суттєвих недоліків. Ця новація повністю корелюється з відповідними правилами та safeguards (захисними інструментами), що діють в Європейському Союзі.

         По-шосте, урядовий законопроєкт із ЗПС скасовує чинну норму щодо необхідності для підприємців створювати т.зв. обмінний фонд товарів (для забезпечення ними споживачів на час гарантійного ремонту). Вочевидь, сьогодні це лише створює додаткові бар’єри в діяльності та фінансове навантаження для українського бізнесу (особливо ж, середнього і малого).

         По-сьоме, теоретично вможливлюється впровадження в Україні механізму позасудового розв’язання конфліктних ситуацій між споживачами і бізнесом, завдяки якому 60-80% подібних спорів в країнах ЄС не доходять до суду, натомість врегульовуються в рамках процедури медіації. Водночас, урядовим законопроєктом умовно передбачається опція для профільних громадських організацій представляти в судовій системі інтереси не лише окремого споживача, а й «невизначеного кола осіб». Тобто, таким чином створюється можливість для недержавної організації звертатися до суду із позовною вимогою забезпечити судовий захист клієнтів бізнесу в контексті типових, а то й засадничих проблем, які мають вплив на мільйони споживачів у країні.

Інша справа, що багато аспектів, наприклад, Директиви 2009/22/ЄС про судові заборони на захист інтересів споживачів в оновленому законі ЗПС не враховані, в тому числі: процедурні питання; кваліфікаційні вимоги до установ, що мають право звертатися до суду; гарантії виконання судових рішень різними гілками влади тощо.

Втім, ще одна позитивна новація документу: завдяки внесенню відповідних змін до закону «Про судовий збір», Держпродспоживслужба і громадські організації звільняються від цього «мита» при позовному зверненні до суду стосовно ЗПС.

НА ЖАЛЬ, БЕЗ СУТТЄВИХ НЕДОЛІКІВ НЕ ОБІЙШЛОСЯ

Безумовно, урядовий законопроєкт суттєво посилює захист прав споживачів, оскільки адаптує базові стандарти ЗПС, що ефективно працюють в Європейському Союзі, зокрема, у таких вельми специфічних сферах, як захист споживачів е-комерції, продаж товарів з цифровим вмістом, економічні права покупців харчових продуктів і т.д.

Втім, оновлена версія закону із ЗПС містить низку як серйозних, так і нібито незначних хиб, які, вочевидь, негативно впливатимуть на захист прав клієнтів бізнесу. А надто – в профільному документі проглядається брак деяких ефективних захисних інструментів, без яких права споживачів не можуть бути дотримані повною мірою:

● законопроєкт встановлює низку справедливих з точки зору ЗПС умов розірвання договору про купівлю товару. Разом із тим, визначається, що споживач не має права розірвати договір з продавцем, якщо виявлений недолік є незначним та таким, що може бути легко усунутим (стаття 7.10). Цим, на жаль, повністю нівелюється право споживача на повернення продавцеві продукції, яка не має належного «товарного» вигляду і необхідних для споживання властивостей. Адже формулювання «незначний недолік» у документі не містить чітких критеріїв та дефініції, а відтак створює «люфт» для маніпуляцій з боку несумлінного бізнесу. Зрештою, навіть якщо продукція має навіть «несуттєвий недолік», вона вже не відповідає поняттю «якісного товару».

До речі, порядок оцінки застосування бізнес-структурами нечесних комерційних практик, хоч як дивно, не міститься в оновленому урядовому законопроєкті (натомість, у профільній Директиві ЄС № 2006/114/ЄС цей алгоритм закріплено), а розробляється Мінекономіки і затверджується Кабміном. Чому автори документи вирішили не імплементувати ці важливі положення на рівні закону – геть незрозуміло;

● у документі визначено права споживача в разі здійснення ним попередньої оплати за продукцію (ст. 10). Водночас, зазначається, що в разі відмови клієнта від договору, суб’єкт господарювання зобов’язаний повернути йому кошти у сумі попередньої оплати у строк, що не перевищує 14 днів. На наш погляд, цей термін є непропорційно довгим – цілих півмісяця. Водночас, розумним і виправданим був би строк, що не перевищує три дні. Адже, скажімо банки і фінансові компанії стягують відсотки з позичальника за кожен день користування кредитом. У даному контексті, споживач «позичатиме» суб’єкту господарювання гроші на півмісяця під нульовий «відсоток».

Так само викликає сумніви регламентація строку доставки до споживача товару, придбаного шляхом дистанційного договору, або угоди, складеної поза торговельними, чи офісними приміщеннями (ст. 19.1). У разі, якщо дату доставки товару не визначено в договорі, то продавець повинен доставити продукцію клієнтові у строк, що не перевищує 30 днів. Цілком ймовірно, що значна кількість не вельми сумлінних бізнес-структур, посилаючись на цю норму, затягуватиме «до останнього» відправку товару споживачеві. Погодьмося, протягом місяця чекати, поки надійде придбана книга, косметика, чи побутова хімія – це вже занадто;

● особливі вимоги до суб’єктів Інтернет-торгівлі, маркетплейсів і прайс-агрегаторів щодо обов’язкового переліку контактних та інших даних продавця, які повинні бути розміщені на сайтах онлайн-продавців, є неповними, а тому недостатніми. Наприклад, немає прямого зобов’язання для компаній е-комерції розміщувати не лише юридичну, а й фактичну адресу. Також, не секрет, що чи не найбільш поширеною несумлінною бізнес-практикою є публікація продавцями на сайтах контактних мобільних номерів на передплатному тарифі, які, за необхідності, дуже легко змінювати. Нерідко споживач, котрий отримав поштою неякісний товар, не може зв’язатися за оприлюдненим на сайті номером телефону, оскільки несумлінний продавець його «завбачливо» змінив.

Також поширена і відверто шахрайська практика, коли «липова» компанія отримує передоплату за товар, а потім зникає. Назагал, за даними Української міжбанківської асоціації членів платіжних систем ЄМА, у 2020 році інтернет-шахраї ошукали довірливих споживачів на суму в понад 252 млн грн!

Та головне – в документі відсутні обов’язки Держпродспоживслужби «верифікувати» контактні дані підприємств е-комерції, перевіряти їхню достовірність. А надто – в документі не передбачена обов’язковість для суб’єктів онлайн-торгівлі передавати ці дані до публічного реєстру, який має адмініструвати Держпродспоживслужба, а для останньої – оприлюднювати «чорні списки» Інтернет-продавців, котрі брутально порушують права споживачів. А саме цей інструмент є одним із “safeguards”, що його ефективно застосовують національні регулятори ЗПС в країнах Європейського Союзу;

● зі сфери дії закону виводяться медичні, соціальні, адміністративні послуги, будівництво житла тощо. При цьому – ні в даному законопроєкті, ані в коли-небудь озвучених планах уряду не передбачається створення ефективної інфраструктури ЗПС у цих галузях. Тоді, як у країнах ЄС належним чином забезпечується інституційний захист прав споживачів, які на практиці нерідко порушуються також і в наданні медичних, соціальних та інших послуг.

Так, наприклад, у Німеччині майже кожне профільне міністерство є відповідальним за захист економічних інтересів і прав споживачів: Федеральне міністерство транспорту та цифрової інфраструктури – за права пасажирів; Федеральне міністерство фінансів – за права споживачів фінансових послуг; Федеральне міністерство охорони здоров’я – за права пацієнтів і т.д. Споживач, у разі порушення його законних інтересів, може безперешкодно звернутися (в тому числі онлайн) до відомства, відповідального за певну сферу. Здебільшого, предметні скарги задовольняються, не доходячи до суду, а відповідальні за порушення ЗПС несуть заслужене покарання;

● на жаль, законопроєктом для споживачів не гарантується, а лише передбачається «можливість застосування» механізму позасудового розв’язання спорів з бізнес-структурами за допомогою медіації. Водночас, в Європейському Союзі, згідно з Директивою ЄС 2013/11/ЄС про альтернативне розв’язання спорів (АРС) і Регламентом (ЄС) № 524/2013 щодо врегулювання спорів між споживачами і бізнесом за допомогою єдиної онлайн-платформи ODR (Online Dispute Resolutions) закріплено обов’язкову доступність цієї позасудової опції для всіх споживачів. Головний аргумент урядовців: мовляв, в Україні не існує закону про медіацію. Проте, що досі заважало його розробити? Таким чином, і в цьому аспекті урядовий законопроєкт не можна вважати таким, що комплексно імплементує в вітчизняне правове поле наріжні стандарти ЗПС Європейського Союзу;

● і останнє, проте, не менш важливе. Урядовий законопроєкт не враховує (та не впроваджує) наріжні положення Регламенту (ЄС) №2006/2004 Європейського Парламенту та Ради від 27.10.2004 про співробітництво між національними органами влади, відповідальними за забезпечення дотримання законодавства у сфері захисту прав споживачів. Згідно з цим документом, кожна держава ЄС створює єдине бюро комунікацій, що є «єдиною точкою зв’язку» між різними органами, що мають компетенцію у сфері ЗПС. При цьому держагенція координує зусилля всіх публічних структур, громадських організацій, експертної спільноти тощо. Таким чином, у ЄС досягається кумулятивний ефект щодо посиленого захисту споживачів, коли різні держоргани не існують в «паралельних світах», а працюють злагоджено для досягнення єдиної мети.

ЩО ПОТРІБНО, ЩОБ СПРАВДІ «ГАРМОНІЗУВАТИСЯ» З ЄС?

Для цього законодавцеві необхідно усунути системні огріхи й невідповідності з наріжними стандартами Європейського Союзу у сфері захисту прав споживачів, чомусь закладені в оновленому законопроєкті:

а) посилити гарантії споживача в контексті можливостей повернення неякісного товару, коли клієнт матиме право повернути продавцеві продукцію навіть з найменшими недоліками і отримати назад свої гроші;

б) встановити пропорційні й розумні строки виконання гарантійних зобов’язань, повернення споживачеві коштів у разі розірвання договору з продавцем, доставки товару до клієнта;

в) прописати в оновленому документі із ЗПС порядок оцінки застосування бізнес-структурами нечесних комерційних практик, а не віддавати формування цих правил на розсуд уряду;

г) посилити вимоги до суб’єктів е-комерції в частині оприлюднення «ідентифікаційних» даних на їхніх сайтах, зокрема, зобов’язати онлайн-продавців вказувати зареєстровані, або контрактні мобільні номери телефонів;

д) імплементувати до законопроєкту наріжні правові позиції й стандарти Європейського Союзу, осібно, в частині забезпечення для споживачів доступності онлайн-процедури з альтернативного, позасудового розв’язання спорів; впровадити спеціальні підрозділи із захисту прав споживачів у структурі більшості міністерств, а також – в місцевих органах влади; створити державне бюро комунікацій, яке координуватиме діяльність всіх стейкхолдерів із ЗПС в країні.

Олег Тітамир, президент ГО "Українська організація захисту споживачів послуг"

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства