Росія між «долбануть по хохлам» та «седьмым чувством» Дмітрія Бикова

Настрій останніх тижнів – це очікування доленосних змін у міжнародному порядку денному, після яких стане зрозуміліший подальший формат розвитку. Чи можливий компроміс між світовими демократіями та головним агресором сьогодення – Росією? Чи навпаки – ми опиняємося не просто у протистоянні часів «холодної війни», а напередодні світової катастрофи? В прямому сенсі 7 грудня, під час закритої відеоконференції Джозефа Байдена та Владіміра Путіна багато що мало б бути якщо не вирішено, то зафіксовано для важливих висновків.

В цьому сенсі дуже цікаво подивитися – а як сприймають всередині Росії все це напруження, які висновки та прогнози робляться там, в атмосфері інформаційної істерики «нон-стоп» та війни, що ведеться через телевізор та інші ЗМІ? Які думки, які настрої, чого чекають представники різних суспільних груп та поглядів? Самі не втомилися?

У полоні «червоних ліній»

Власне, офіційна позиція російської влади щодо глобальної мети була оприлюднена під час розширеної колегії МЗС за участю Путіна 18 листопада та на церемонії вручення вірчих грамот полами іноземних держав 1 грудня. Все просто: лідер російського режиму доручив своєму «міністру нападу» Лаврову домогтися від західних країн, в першу чергу – від НАТО – «серйозних довгострокових гарантій забезпечення нашої безпеки», а послам відверто сказав (мовою оригіналу): «В диалоге с США и их союзниками будем настаивать на выработке конкретных договоренностей, исключающих любые дальнейшие продвижения НАТО на Восток и размещения угрожающих нам систем оружия в непосредственной близости от территории Российской Федерации».

Це ті самі «червоні лінії», які Путін окреслює світові, і це вже відзначили усі серйозні аналітики. Якщо простіше: ніяких України та Грузії у НАТО не може бути апріорі, треба припинити надавати зброю Україні (щоб вона залишалася беззахисною. - Ред), а якщо якась нова зброя з’явиться на території Польщі – то очікуйте таку саму у Білорусі. До речі, в окупованому Криму таку зброю Путін вже давно розмістив.

Ну, ясно. Світ завмер в тривожному очікуванні, в першу чергу – Україна. А от як сприймаються всередині самої Росії новий виток мілітарної істерії? Наскільки вони готові жити в умовах протистояння – виснажливого, але при тому парадоксально позбавленого сенсу та які є передбачення на цей рахунок?

Для плебсу: «Пора с этими клоунами завязывать, Владимир Владимирович!»

Звісно, є офіційні заяви – там можуть бути свої кліше, політеси та умовності. А от що транслюють для простого споживача?

В якості дещо гидотного, але промовистого прикладу наведемо «творчість» кримсько-московського блогера Алєксандра Горного (справжнє прізвище – Сєргєєв), що дописує на сайті «Еха Москви». Цей персонаж давно уже не добирає слів, а відкрито закликає до імперського «хохлофобства»: «Украинский цирк надо притормаживать, кукловоды и куклы немного забыли, что есть Россия и её интересы»; «Как по мне, так жёсткий амбарный замок на границе с Украиной и, жёсткий визовый режим. В Крыму надо чётко и без всяких люфтов запретить украинские паспорта»; «Уважаемый Владимир Владимирович, нам надо жёстче, хватит заигрываний, хватит терпеть, нужно зарвавшегося соседа посадить чётко на крепкое место и попросить, чтобы он прекратил свои бредовые идеи о войне»...  Ну, і нарешті: «Слишком много уделяем украинского вопросу. Зачем? Многих россиян уже просто воротит от этой темы, уже слышу призывы – «Да долбаните по ней разок аж да Киева, чтобы закрыть вопрос».

Отаке й виливається в забембані мізки росіян: війна має бути швидкою, виключно переможною та такою, що не матиме якихось негативних наслідків для «матушкі» та її озброєної, не оминемо цього слова, біомаси.

Чи можливе таке у принципі? Сьогодні – ні, тепер вже ні. Україна чинитиме спротив – є кому стояти до кінця і є з чим. Але справа не тільки в тім.

Сумніви точать свідомість

Звісно, якщо міркувати суто військовими категоріями – то так, сили не скажеш, що рівні. І про це говорить, наприклад, військовий оглядач Леонід Радзіховський. Ну, цей давно виходить з «шапкозакидальницьких» і, скажемо так ніяк не обґрунтованих настроїв: мовляв, російські танки просуватимуться вглиб України, мов ніж у масло. Але раптом – згадує про реальність: «А на кой ляд Путину это делать, что он там забыл? Какая цель такой войны? (…) Захватить Украины до Львова? И что с ней делать? Всю оставшуюся жизнь с ней бороться?».

А це «російсько-український» журналіст (дивне словосполучення, як на сьогодні, чи не так. - Ред) Матвій Ганапольський: «Что делать, когда 70%, а в случае какой-то войны с жертвами, 90% населения, кроме каких-то странных фриков, будут считать Россию оккупантом, ненавидеть ее…. Короче, начнется партизанская война и так далее». – І це уже корелює з реальністю, в якій є і наші ВСУ, і спротив, що однозначно постане навіть, коли припустити окупацію якихось українських територій. Полюбляють у Росії страшилки про бандерівців? – Так от отримають їх в реаліях ХХІ століття, та ще й за умови підтримки України з боку цивілізованого світу!

І не можна сказати, що ці очевидності ніхто в Росії не бачить. Є й пропаганда, що робиться не настільки примітивно, як у блогера Горного. В російському «ящику», наприклад, наміри воювати заперечують, але висувають альтернативу: треба Україну поставити на коліна економічно – припинити торгівлю та й все, «хватит их кормить!».

Звісно, як тут не згадати, що війна ця тому й називається «гібридною», бо й дипломатичні відносини не розірвано, й торгівля не припиняється. Але це окрема тема. А ми давайте уявимо, що Росія припиняє торгівлю з Украхною реально – ну, от ембарго, кордони на замок. Як до цього поставляться самі ж прості «русские люди»? Виходячи зі спогадів часів Ющенка та навіть Януковича – не надто схвально. Адже тоді теж забороняли – і отримували неспростовний доказ: молоко, сир чи ковбаси з України – кращі з російські, і їх як за «совка» – «діставати» треба! А ще й мита на українські товари й так підняті росіянами настільки, що експорт в Росію за останні роки значуще впав – продукти харчування, в першу чергу. Враховуючи реальну різницю в якості не на користь російських аналогів (а це очевидно на всій лінійці – від кетчупів до горілки), то постає питання – і хто виграє від ідеї торгової блокади України, тобто – економічної війни? Отже, незатишно якось «імперіалістичній громадськості» Росії: «скрєпи скрєпами», а «кушать-то хочется»…

Точне відчуття часу – щось відбувається не так

Тож в Росії не може не поширюватися те, що поширюється – відчуття, що щось і справді йде не так. Звісно, це не у всіх. Точно сформулювати, висловити це можуть куди менше тих, хто просто «відчуває». Послухаємо перших.

Поет та публіцист Дмитро Биков відверто малює стан речей та задається питанням: «..все чаще читаешь в блогах, письмах или студенческих сочинениях: это вообще надолго? Не может же быть, что навсегда. Вот это безвременье, и кругом враги, и абсурд, и жестокость, и глупость – это же не может быть лицом России?». І сам відповідає: «Иррациональные предвидения диктуются так называемым шестым чувством, но бывает еще и седьмое. Им наделены только особенно чуткие интуиты, и это седьмое чувство в какой-то ничем не примечательный момент говорит вдруг: хватит. Достаточно. (…) Никогда не знаешь, в какой момент у Вселенной лопается терпение…». Як висновок – достатньо оптимістичний прогноз від Бикова: «Мне представляется, что год спустя, к декабрю 2022 года, все в России будет обстоять значительно лучше, чем сейчас. Менее глупо. Менее жестоко. Более перспективно. Как это сделается – понятия не имею».

Звісно, можна списати оце все на особисту думку одного з найбільш популярних авторів, що пише російською мовою – ну, творча людина. Але це передбачення свідчить про наявність не тільки втоми, але й все ж таки бажання жити по-нормальному, не в атмосфері постійного страху, репресій та війни з усім світом.

Втім, оптимізму одних в Росії протистоїть якщо не песимізм, то стриманість інших. Письменник Віктор Шендерович: «Комментировать ежедневный жестокий ужас происходящего не хватает душевных сил, да и все слова давно сказаны. Правота собственных старых прогнозов не радует – я-то, честно говоря, надеялся, что сгущаю краски… но когда Геракл истории вдруг повернет русло реки (а это всегда происходит вдруг), – боюсь, вместе с этим старым дерьмом может смыть и сами конюшни, причем с частью населения. Опять-таки – очень хотелось бы ошибиться…».

Шендеровичу вторить Григорій Явлінський: «… высшие российские элиты не понимают, что диктуемый историей и временем путь вперед для России – это не какая-то выдуманная «отдельная цивилизация», не попытка пристроиться к чуждому нам азиатскому партнеру и не бесконечное бряцание оружием перед ближайшими соседями, что в любой момент может обернуться реальной войной. Нет, эволюционное движение для нас – это, несмотря ни на что, постепенное, но неуклонное сближение с Европой сначала в экономической сфере, а со временем и в политической. Если такого сближения не произойдет в ближайшие 20 лет, наше государство ждут уже необратимые последствия».

20 років? Схоже, аксакал російської політики та економіки просто не хоче виглядати надто сміливим – тому-то й говорить про достатньо довгі терміни. А ще, звісно, ніякої гарантії, що зміни будуть на краще теж немає. І це ще більше робить ситуацію загрозливою.

Вибір є завжди. Є він і в Росії, і в її керівництва. От тільки здається, і це поки що наше уже передчуття, що для протверезіння комусь доведеться дійти до дна. Причому вести на дно будуть ті, хто передрікав «перепустку в рай», а от тверезіти потім доведеться мільйонам інших.

Віктор Чопа, Київ