Троє в лісі, або Як було підписано посвідку про смерть СРСР

Як тільки не називали цю угоду тодішні газети: «Біловезька змова», «Слов’янська Антанта» тощо, але прикметно, що більшість ЗМІ, зокрема і російських, називали те що сталося «розвалом Імперії». Тобто, всі без винятку сприймали колишній Радянський Союз саме як імперію і не інакше, і здебільшого раділи, що нарешті їй прийшов кінець. Один із авторів тієї епохальної історичної події, білорус Станіслав Шушкевич згадував з цього приводу стару радянську міфологію: коли Леніна запитали, «Що ви бунтуєте, адже перед вами стіна?», – той начебто відповів: «Стіна, втім гнила; ткни й розвалиться».

Відтоді минуло 30 років і виявилось, що з тієї трійці лише одна Україна пішла демократичним шляхом розвитку, не піддавшись впливу розпаду «радянських ізотопів» і не перетворившись на страхітливого пострадянського політичного мутанта. Натомість Росія і Білорусь, обравши жорсткий авторитаризм, загрузли в минулому. Сьогодні, 30 років по тому, об’єднане російсько-білоруське чудовисько знову вимагає від України «васальної геополітичної вірності», якої вона насилу скараскалася 30 років тому. Виявляється, похована в Біловезькій пущі Імперія заворушилася, мов зомбі, і ми знову мусимо їй протистояти.

Сховатися від «ока Москви» у Віскулях

Зустріч Єльцина, Шушкевича і Кравчука – лідерів Росії, Білорусі та України – відбувалась у білоруських Віскулях неподалік польського кордону у Біловезькій пущі. Віскулі були однією з численних державних мисливських резиденцій, побудованих ще за часів Хрущова в 1957 році для вищого радянського партійного керівництва. Там неодноразово бували і Микита Хрущов, і Леонід Брежнєв, яким непогано «полювалося» в заповідній пущі на вепрів і зубрів.

Леонід Кравчук був здивований таким вибором. Однак Шушкевич відповів, що це місце буде найоптимальнішим – їм удасться втекти від усюдисущого «ока Москви», тобто від Горбачова. Президент СРСР не знав про те, що коїться за його спиною.

Чимала російська делегація на чолі з Єльциним прибула в Мінськ 7 грудня. Офіційна мета – підписання між Росією і Білоруссю двосторонніх договорів, здебільшого про постачання до республіки російських нафти і газу. Білорусь на той час опинилася в дуже скрутному енергетичному становищі й була цілком залежна від Москви.

Єльцин виступав у білоруському парламенті, де не обійшлося без міні-скандалу. Очільник РФ урочисто подарував сябрам царську грамоту ХVІІ століття, за якою білоруське місто Орша бралося під московський протекторат. Це неймовірно образило білоруських парламентарів. Тож замість аплодисментів президент РРФСР почув вигуки «Ганьба!», за що радники отримали від Єльцина добрячої прочуханки.

Українська вольниця, з якою треба було щось робити

До Мінська Леонід Кравчук прилетів у новому статусі – президента України і з приголомшливими результатами всеукраїнського референдуму. Делегація була невеличка, що й зрозуміло, адже летіли не з офіційним візитом, а «переговорити». Кравчука супроводжував прем’єр-міністр Вітольд Фокін, а також представники націонал-демократичних сил – академік Михайло Голубець і Володимир Крижанівський, майбутній перший посол України в РФ.

Українську делегацію зустрів Голова Верховної Ради Білорусі, професор фізики Станіслав Шушкевич. Єльцин мав долучитися до них згодом.

Прибувши у Віскулі, українська делегація одразу ж пішла на полювання, не чекаючи росіян, і цим неприємно їх вразила. Начальник охорони Бориса Єльцина Олександр Коржаков писав про Кравчука: «Він завжди прагнув продемонструвати «незалежну» поведінку, випнути власну незалежність…».

Переговори про слов’янський союз між лідерами України, Росії та Білорусі почалися ще в березні 1991 року, але так і залишилися на рівні ескізу. Знову ідею слов’янського союзу Єльцин запропонував Горбачову одразу після українського референдуму, але той категорично відмовився. Президентові СРСР потрібні були як слов’янські, так і середньоазійські республіки – він марив Союзом на чолі з собою й ні про що інше і чути не хотів. За великим рахунком, у таборі Єльцина теж не знали, що робити і як діяти в нових реаліях, але зорієнтувалися все ж швидше. Як згадував другий за впливовістю російський високопосадовець тих часів, держсекретар Геннадій Бурбуліс, коли вони почали «листуватися-зідзвонюватися з усією цією українською вольницею, ми швидко відчули, що треба скоріше збиратися, бо найбільш важливе питання – як бути з Україною, котра перебуває в ейфорії».

Російська «замануха», яка нічим не закінчилася

Тристоронній саміт розпочався ввечері 7 грудня спільною вечерею. Власне розмовляли Єльцин з Кравчуком. Як рівний з рівним. Інші, хіба що час від часу проголошували тости за союз слов’янських народів.

Перше, що зробив Єльцин, поклав перед Кравчуком текст Союзного договору, узгоджений з Горбачовим і лідерами республік у Ново-Огарьовому за кілька тижнів до того, і, від імені радянського президента запросив його підписати, зауваживши, що й сам підпише його після Кравчука. Але Кравчук відмовився, що і буде, уже (!) зараховане йому у золотій Книзі історії України. Білоруський міністр закордонних справ Петро Кравченко згадував: «Усміхнено і спокійно він парирував доводи та пропозиції Єльцина. Кравчук не хотів нічого підписувати! Його аргументація була гранично простою. Він казав, що Україна на референдумі вже визначила свій шлях, і цей шлях – незалежність. Радянського Союзу більше немає, а створювати якісь нові союзи йому не дозволить парламент. Україням ці союзи не потрібні, українці не хочуть іти з одного ярма в інше».

Головну роль у похованні ідеї Союзного договору відводить Кравчуку і Геннадій Бурбуліс: «Тут справді найнаполегливішим, найбільш упертим у запереченні Союзу був Кравчук. Переконати його в необхідності навіть мінімальної інтеграції було дуже складно…».

У пошуках компромісу

Коли стало зрозуміло, що Кравчук Союзний договір не підпише, Єльцину нічого іншого не залишалося, як шукати якийсь інший варіант договору. До того ж, на Кравчука тиснув Вітольд Фокін. Він цитував Кіплінга, говорячи про «почуття крові, про єдність братських народів, про одне коріння» тощо. Коли ж Кравчук завівся й почав сперечатися, Фокін навів економічні аргументи. Лише тоді Леонід Макарович начебто сказав: «Ну, якщо більшість за договір… подумаймо, яким має бути це нове утворення. Може, справді не варто нам далеко розбігатись». Єльцин запропонував, щоб помічники підготували проєкт договору між трьома слов’янськими республіками, який лідери підпишуть наступного дня. Всі погодились.

Білоруси, на яких під час тристоронньої зустрічі майже не звертали жодної уваги, були шоковані. Вони не мислили себе поза Союзом і без Росії. Один із охоронців білоруського прем’єр-міністра Кебича Михайло Бабич згадував: «Після вечері майже вся білоруська делегація зібралася в будиночку Кебича, не було тільки Шушкевича. Почали говорити про те, що Україна не хоче залишатись у складі СРСР і нам треба думати, як бути далі, як зблизитися з Росією». Рішення було фактично ухвалене тоді ж: Білорусь або залишиться, або ж піде з Союзу, але тільки з Росією. Після того господарі запросили росіян і українців до лазні. Українці запрошення відхилили і пішли спати.

Після лазні білоруси і росіяни разом попрацювали над текстом договору. Новий документ називався: «Угода про створення Співдружності Демократичних Держав». Саме слово «Союз» викинули. Геннадій Бурбуліс згадував, що «Кравчук навіть просив заборонити це слово. Тобто воно мало бути викреслене з лексики, зі свідомості, з переживань. Союзу немає, отже, і Союзного договору немає». Петро Кравченко пише, що «згадали про Британську співдружність націй, що здавалася ледь не ідеальним прикладом постімперської інтеграції».

За основу було взято текст двосторонньої російсько-білоруської угоди і перероблено на багатосторонню. О п’ятій ранку, коли з радіоприймача пролунало: «Союз нерушимый республік свободных сплотила навеки великая Русь…» всі попадали на ліжка наче мертві. Наставав останній день «великого и нерушимого»…

Наступного дня

Вранці 8 грудня почався новий раунд переговорів. Перед сніданком росіяни і білоруси показали добре відпочилим українцям текст договору. Українці проєкт загалом схвалили, лише зауваживши, що «демократичних» потрібно замінити на «незалежних» – «демократичними» ще потрібно було стати.

Сніданок був з «Советским» шампанським. Кімнатою переговорів стала більярдна. Від Росії були Єльцин і Бурбуліс, від Білорусі – Шушкевич і Кебич, а від України – Кравчук і Фокін. Кравчук одразу взяв переговорний процес під свій контроль. На підготовлений уночі російсько-білоруський проєкт він мало звертав увагу. «Я взяв чистий аркуш, ручку і сказав, що писатиму, – згадував пізніше Кравчук. – так ми почали. Самі писали, самі редагували, без помічників. Якщо за старим протоколом, то раніше ніколи не було, щоб керівники держав самі писали державні документи». Щоправда, Кравчук все ж опирався на старі нотатки – проєкти слов’янського Союзного договору, підготовлені ще на початку 1991-го з їхньої спільної з Єльциним ініціативи, але відхилені Горбачовим. Бурбуліс послуговувався написаним уночі текстом. Почалося обговорення, стаття за статтею. Як згадував член української делегації Михайло Голубець, який із іншими радниками перебував у сусідній кімнаті, спочатку, хвилин тридцять-сорок, була цілковита тиша. Потім для коротких консультацій вийшли Бурбуліс і Фокін. Знову тиша. І через хвилин п’ятнадцять – «ура!». Глави делегацій узгодили першу статтю договору. Єльцин запропонував відзначити це шампанським. Після цього процес пішов доволі швидко.

Договір, або Остання грудка на домовину СРСР

Договір про створення Співдружності Незалежних Держав починався наступними словами: «Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року (…) констатуємо, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування». Ідея, що три республіки, які є засновницями СРСР мають його й розпустити, належала комусь із росіян: чи то Сергію Шахраю, чи то Геннадію Бурбулісу. Розпуск Радянського Союзу задовольняв передусім Єльцина. При такому розкладі Росія не просто «залишала» СРСР – вона розпускала цілий СРСР і Горбачов мав би забиратися геть із Кремля.

Документ містив чотирнадцять статей. Лідери України, Білорусі та Росії, створюючи Співдружність, визнавали територіальну цілісність і кордони кожної незалежної тепер республіки. Контроль над ядерними арсеналами теж був спільний. Було заявлено про намір скоротити збройні сили і докласти зусиль для повного ядерного роззброєння. Координаційні органи Співдружності мали знаходитися в Мінську. Радянські закони на території незалежних держав проголошувалися нечинними з моменту підписання договору.

Церемонія підписання відбулася у Віскулях о 14-ій годині в холі мисливського комплексу. Журналістів було мало. Єльцин був «не зовсім у формі». Представникам ЗМІ порадили не ставити очільнику Росії жодних питань. Але Борис Миколайович був у доброму гуморі, тому вирішив сказати журналістам пару гарних слів. У цей момент речник білоруського прем’єр-міністра, дотримуючись отриманих раніше інструкцій, раптом гримнув на високого гостя: «Борисе Миколайовичу, не треба нічого казати: усе ж ясно!». Той остовпів, але примирливо сказав, звертаючись до журналістів: «Ну, якщо вам усе ясно…», – і вийшов з кімнати.

Два дзвінки: і нашим, і вашим…

Перед тим, як повідомити про підписання Біловезького договору Горбачова, Єльцин подзвонив Бушу. «Це було зроблено, щоб світ знав, де ми і що за документи приймаємо, – згадував пізніше Кравчук. – Про всяк, як то кажуть, випадок». Розмова тривала майже пів години. Андрію Козирєву, єльцинському міністру закордонних справ, довелося довго пояснювати американцям, хто він такий і з якого дива телефонує з якогось глухого білоруського села президентові США. Єльцин говорив з Бушем від імені не трьох, а чотирьох республік, «доєднавши» заодно і Казахстан. Буш був обережним, на монолог Єльцина час від часу відповідав короткими «розумію» і обіцяв вивчити документ. Але не заперечував. І це було головне.

Розмовляти з Горбачовим доручили Шушкевичу. Саме він мусив сповістити президента СРСР, що країна, яку він очолював, припинила існування. Ось як це згадує Шушкевич:

«Я у двох словах його поінформував: «Підписали отаку заяву, і суть її зводиться до такого… Ми сподіваємося на конструктивне продовження цього підходу й іншого не бачимо». Горбачов: «Та ви розумієте, що зробили?! Розумієте, що світова громадськість вас засудить! Рішуче!» А я вже чую, що Єльцин розмовляє з Бушем: «Вітаю, Джордже!» – і Козирєв перекладає. Горбачов веде далі: «Що буде, коли про це дізнається Буш?!» А я кажу: «Та Борис Миколайович уже сказав йому, нормально він сприйняв…». Від цих слів Горбачов занімів. На тому й попрощалися.

Коли так не хочеться повертатися

«Так не хочеться повертатися», – сумно сказав Єльцин Кравчуку, їдучи з Віскулів. Кравчук у відповідь промовчав, думаючи про щось своє. Існувала серйозна загроза, що їхні літаки можуть бути збиті. Горбачов будь-якої миті міг застосувати проти підписантів угоди військову силу.

Рано-вранці 9 грудня Єльцин був у Москві. Він добряче хильнув, із літака його довелося виносити.

Кравчук зробив по-своєму, по-кравчуківськи. Його літак був зареєстрований летіти до Москви, а насправді полетів на Київ. З Віскулів Кравчук не телефонував рідним і не казав про подальші наміри: що робитиме, куди й коли летітиме. Коли ж добрався додому, побачив біля резиденції в Кончі-Заспі озброєних людей. Не знав чого й очікувати, був готовий до найгіршого, але виявилося, що то десантники, які мали його охороняти. Ввечері Леонід Макарович розповідав дружині про те, що сталося в Біловезькій пущі.

- То ми вже не в Союзі? – спитала Антоніна Кравчук. – Що, уже все?

Він відповів:

- Здається, усе.

Того вечора Кравчук уперше не подзвонив Горбачову і не відзвітував йому, хоча той і надзвонював. Президент незалежної України більше не вважав президента неіснуючого Радянського Союзу своїм начальником. Наставала нова історична доба.

* * *

«Российская газета» 10 грудня 1991 року опублікувала і текст нового договору, і роз’яснення очільників Росії, Білорусі та України. Окремим повідомленням йшли слова Кравчука, який зауважував, що «Мы против государства, которое было бы над нами…» Крім того, повідомлялося, що «…Украина дополнительно поставит Москве в декабре 52 тысячи тонн сахара, более полутора тысячи тонн растительного масла, две тысячи тонн мяса и мясопродуктов». Цей жест можна було розцінювати як останню – цілком добровільну данину Києва ненаситній Москві.

Марко Назаренко, Київ

При підготовці матеріалу використано праці Аркадія Дубнова «Почему распался СССР. Вспоминают руководители союзных республик»; Сергія Плохія «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу».