На Росію знову чекає «похабний мир». Остаточний, цього разу

На сайті радіо «Эхо Москвы» із черговою програмною статтею виступив відомий ідеолог російського імперіалізму Владислав Сурков. Оскільки експансію Росії рішуче припиняють колективний Захід та Україна, пан Сурков заговорив про «похабний мир» – так більшовики називали капітуляцію Росії перед Німецькою імперією 1918 року. Ми солідарні з Сурковим у його передчуттях, але розходимося в очікуваннях. Сурков розраховує, що Російська імперія відродиться через свій «геополітичний ландшафт» – а ми, навпаки, бачимо майбутню капітуляцію Росії перед НАТО. Тобто остаточний уже «похабний мир».

Застиглий час у огірковому розсолі ілюзій

У давнину і ранньому середньовіччі у людей було інше розуміння і сприйняття часу, ніж зараз. Час як лінійний процес, що розпочався у минулому, існує в теперішньому й спрямований у майбутнє – це сучасне розуміння часу, усвідомлене давніми греками і знову відкрите у Європі за часів блаженного Августина, але зрозуміле не всіма і не відразу. Читаючи середньовічні літописи, ми часто дивуємось мішанині епох та імен.

Це відбувалося не за злим наміром хроністів, а тому, що й час, і історія сприймалася ними як нагромадження подій і фактів, вміщених в якийсь замкнутий простір, звідки їх можна діставати і розміщувати на сторінках своїх творів, на власний розсуд і розуміння .

Поруч із реальними історичними персонажами діють боги та міфічні чудовиська, династії володарів виводяться із взаємодії людей і тварин, римські імператори благословляють на царство герцогів варварських племен. Все поруч, тут, варто лише протягнути руку – і на долоні потрібний факт, а у пальцях – клаптик пергаменту з ім'ям персонажа, витягнутий з амфори часу.

Після прочитання статті пана Суркова складається враження, що він так само вільно поводиться з історією. Сують немиту п'ятірню в слоїк часу і, як огірок, витягують звідти довільний факт, щоб закусити під поточний момент.

У сучасній Росії постаті Івана Грозного чи Йосипа Сталіна впливають на перебіг сьогодення, а події столітньої давності розглядаються, як учорашні. У цій логіці все можна змінити простим рухом або словом, достатньо лише набратися хоробрості.

Ймовірно, саме тому вже кілька десятиліть у Росії є популярною «попаданська література» – жанр наукової фантастики, де персонажа заносить у далеку минувщину, і там він кардинальним чином переграє історичні події.

Нинішня російська еліта загралася у «попаданців», вирішивши, що можна повернутися до часів Ялтинських угод 1945 року чи Кримської війни 1855-го і все переграти.

Ми говоримо, що історія не знає умовного способу, проте наші північно-східні сусіди так не вважають. Вони знову і знову заплющують очі і так, наосліп, йдуть по осі часу назад, туди, де можна шепнути на вухо товаришу Сталіну правильну пораду, і він відразу все змінить на краще.

Ландшафт має значення. Особливо похмурий

Російські ландшафти, які, за Левом Гумільовим, В.Сурков вважає основними для формування «переможного» менталітету, дуже різноманітні, немає єдиного загальноросійського. Величезні федеральні простори займають і ліси, і степи, і гори. Але, судячи з усього, найбільш до вподоби росіянам драговини. Тільки серед болотяних міазмів росіянин-інтелектуал знаходить той правдивий, насичений ненавистю до всього навколишнього, неросійського російський дух, яким він не може надихатися все своє життя.

Близько 100 років імперія ім. «Третього Риму» змінилася імперією ідеологічних тупиків, але це не змінило суті. Що збирається відроджувати Сурков після чергового «похабного миру»? Адже історична роль Російської держави насправді і завжди, при будь-яких оболонках полягає у збиранні данини з периферії, відстьобування частки у власну кишеню та доправлення того, що залишилося, до імперського центру. І тільки-но данина в той чи інший спосіб починає накопичуватися, російські владці починають марити про велич, «світову комуну», «рускій мір» і подібні дурниці. Зазвичай, раз на 100-150 років знаходилися світові лідери, які на деякий час зупиняли російські потуги стати тим, ким вони себе уявляють, не маючи для цього жодних підстав.

Навмисно забуті «похабні мири»

«Похабний мир», про який говорить Сурков у своєму тексті, укладався Троцьким не одненький раз у 1918-му, а багато разів – завжди, коли амбіції Росії стикалися з усталеним світовим порядком і твердою волею держав, що її оточували. І наслідки Лівонської війни, і Кримські походи царівни Софії призводили до похабного, на думку росіян, миру. Насправді ж, це їхні спроби експансії зазнавали краху, натикаючись на збройні сили суміжних держав. Похабним миром завершився й Прутський похід Петра І. Похабний мир довелося укласти Росії після програшу Кримської та російсько-японської воєн.

У логіці Суркова та російських імперіалістів будь-який мир, укладений Росією, є похабним. Сам того не бажаючи, Сурков визнає, що росіяни розглядають стан миру як щось неправильне та неприродне для своєї країни, будь-який мир для них дорівнює поразці та означає приниження.

Нацисти & Комуністи: Чому одні роблять висновки, а другі – ні

Розвиток і становлення імперських амбіцій Радянської Росії, перетвореної на СРСР і Веймарської Німеччини, перетвореної на Третій Рейх, йшло паралельними курсами і майже не відрізнялося, навіть у дрібницях.

Обидві держави обрали авторитарний, а згодом і тоталітарний спосіб правління. Обидві – проповідували знищення класово-чужих в одному і расово-чужих, в іншому випадку елементів. І гітлеризм, і сталінізм декларували необхідність розширення життєвого простору, перший під маскою турботи про благополуччя нації, другий – під соусом боротьби за «світле майбутнє» світового пролетаріату.

Німеччина після поразки у Другій Світовій війні змогла пройти важкий, але необхідний процес самоочищення від нацистської та імперської ідеології та перетворитися на сучасну ліберально-демократичну державу. СРСР, що протримався після Другої світової ще півстоліття, пустив метастази у нові російські еліти, сформовані з другого і третього кадрового ешелонів загиблої комуністичної імперії. Не проведені десовєтизація та декомунізація (за прикладом денацифікації повоєнної Німеччини) залишила керівництво пострадянської Росії у впевненості, що колишні лідери СРСР просто помилилися у стратегії і що можна усе переграти і змінити.

Сурков – він саме звідти. І не дарма пише про «похабный мир» – передчуття неминучої поразки в черговому раунді Великої гри пронизує всю систему російської влади. Перемогти колективний Захід Росія не в змозі. Для цього у неї немає жодних передумов, ані ідеологічних, ані економічних, ані фінансових, ані воєнних. Володіння ядерною зброєю, звісно, ​​є потужним важелем тиску, проте все, що може зробити Росія, якщо зважиться на ядерний конфлікт із країнами Заходу – це самознищитися.

Геополітика, яку згадує Сурков – це повторення переосмисленої німцем Карлом Хаусхофером мальтузіанської теорії «життєвого простору», що розумівся і нацистами, а нині – адептами «руського мира», як механічне розширення кордонів своїх країн і перетворення їх на всесвітні імперії.

Але Путін та його оточення не врахували того, що сучасний світ уже давно не мислить категоріями територіальних захоплень чи прямого втручання у внутрішні справи. У всіх на слуху Британська Співдружність, однак такі самі структури створені Францією, Іспанією, Португалією. Найсвіжіший приклад – Співдружність тюркомовних країн, що створена і активно просувається Туреччиною – теж колишньою імперією, Османською, в орбіту впливу якої потрапили і багато країн, які раніше входили до складу імперії Російської.

Усі ці об’єднання засновані на тих чи інших спільних інтересах, а не на тупому примусі, як це завжди намагалася і досі намагається безуспішно робити Росія. Жодна із спроб як імператорської, так і радянської та пострадянської Росії створити свою Співдружність не увінчалася успіхом. Провальними виявилися всі концепції та плани. Ні об'єднання православних заради Босфору і «хреста над Софією», ні слов'янський союз часів спроб «визволення Балкан», ні Радянський Союз, ні СНД, ні «російський світ» не пов'язали та не прив'язали інші країни до Росії. Причина дуже проста – Росія відпочатку розглядає всіх сусідів як потенційну територію для захоплення, розміщення військових баз, експлуатації та подальшої експансії вже з освоєної території.

До речі, доля Карла Хаусхофера склалася дуже сумно. Гітлер і Гесс використали його теоретичні напрацювання і застосували їх на практиці таким чином, що їхній ідейний натхненник жахнувся. Старший син Хаусхофер був убитий нацистами, молодший син і сам філософ були заарештовані. У 1946 році творець геополітичної концепції Третього рейху наклав на себе руки.

І пану Суркову, і його колегам з ідеологічного обґрунтування російської експансії варто пам'ятати про сумну долю їхнього попередника з розробки геополітичних доктрин для людожерів.

Обличчя сучасної Росії? Сталін і шамани!

Росіянам не сумувати слід про те, що вкотре не вдалося стати світовою імперією, і не виношувати плани реваншу, а замислитися над тим, що буде з їхньою країною після Путіна. Захід, навчений довгим сумним досвідом і теперішньою кризою, навряд чи дозволить Росії претендувати на впливове місце у створюваній новій світовій політичній та економічній архітектурі. Намагаючись позбутися наслідків «похабного миру» 90-х, Росія занапастила своє майбутнє.

Характерною ознакою російського розуміння свого місця в світі є те, що насправді вона зовсім не співвідносить себе з Росією Толстого, Чайковського та Лобачевського. Героями і кумирами Росії нинішньої стали огидні персонажі, вовкулаки в людському образі. Звернення до особи Сталіна як консолідуючої основи Росії та до чекістів як найкращих її синів свідчить про те, що російське суспільство та його еліта тяжко хворі.

Істотна відмінність сучасної Росії від Західного світу, яка даремно не береться до уваги аналітиками – це занурення значної частини російських еліт у містику, альтернативну історію та міфологію. Ця сторона життєдіяльності правлячої верхівки ретельно ховається від людських очей, проте іноді дещо проникає крізь щільні покриви секретності.

Захід давно живе у реальному світі, принаймні з часів промислової революції. Захід релігійний, але не забобонний. Росія тут кардинально відрізняється від прагматичного цивілізованого світу. Освячення всього, що можна і не можна, підвищена увага до прикмет та прогнозів, звернення до містичних практик та втручання релігійних організацій у навчальний процес – все це повсякденне життя росіян. Комуністичні штампи легко замінилися набором релігійних догматів, як колись, сто років тому, релігія з тією ж легкістю була змінена на антирелігію-атеїзм.

У Росії містична традиція простежується ще від перших російських царів, які цілком успішно поєднували християнство з допуском у свої покої чаклунів і ворожок. Найбільш відомим містиком у російській історії вважається сподвижник Петра І Яків Брюс, за часів останнього імператора Миколи ІІ традиція утримувати при дворі чаклуна виродилася у фарс із Григорієм Распутіним. Багато видатних більшовиків були членами масонських орденів, член колегії ВЧК Гліб Бокій оточив себе чималою юрбою екстрасенсів.

За часів пізнього СРСР у вищі ешелони влади входила екстрасенс Джуна Давіташвілі. За Горбачова дистанційне лікування по телевізору практикували Анатолій Кашпіровський і Алан Чумак, а також безліч менш відомих магів і цілителів.

Цю традицію підхопив і Володимир Путін. Не цурається спілкування з потойбічним і його найближче оточення, вважається, що міністр оборони (!) Шойгу опікується бурятськими шаманами.

Усе це було б смішно, якби не впливало на політику величезної ядерної держави.

І знову «похабный мир». Останній цього разу

Архаїка у вигляді імперії, що безперервно розширюється, концепція «країни без кордонів», використання військової сили як головного аргументу в політиці – все це перетворює Росію на державу та суспільство часів між світовими війнами минулого століття, відштовхує від неї всіх і вся, крім, світових ізгоїв. Концепція «енергетичної наддержави» показує свою неспроможність за часів переходу до альтернативних джерел енергії,

Росія, вустами свого верховного правителя, стільки разів журилася про величезну геополітичну катастрофу двадцятого століття (крах СРСР), що не помітила, як підійшла до межі, за якою вже виразно видно обриси нової «найбільшої катастрофи» – розпаду Росії в її нинішньому вигляді.

Пан Сурков має рацію – похабний мир близький. Цього разу не станеться дива, і союзники не врятують Росію від німецької окупації, як у 1918-му.

Вагон із Комп'єнського лісу, де було підписано капітуляцію Німеччини у Першій Світовій війні, було спалено за наказом Гітлера, але французи його завбачливо відновили. Хотілося б, щоб через деякий час туди, для підписання Остаточного «похабного миру» (за версією Суркова) увійшов хтось, хто очолюватиме Росію. Будь-хто – це вже не матиме жодного значення. Адже це буде історично, морально, релігійно, містично, економічно, політично та навіть енергетично справедливо.

Дмитро Редько. Київ