Саміт ОДКБ у москві: говорили про Афганістан, думали про Україну
Ювілейна зустріч глав країн-учасниць Організації Договору про колективну безпеку, призначена кремлем на 16 травня, очікувалася у нас із деякою тривогою. Що зрозуміло і виправдано. У безглуздій війні в Україні російська армія зазнає великих втрат і для продовження активних дій їй вкрай потрібні людські ресурси, особливо підготовлені армійські кадри. Тому ідея залучити до української війни союзників з ОДКБ для путіна була, в принципі, дуже привабливою. Але в міру того, як війна затягується, а цілі, що висуваються кремлем, скоцюрблюються, таке завдання стає дедалі більш нездійсненним.
Нікому не хочеться лізти в провальну історію, та ще й отримувати за це західні санкції. Однак і злити імперський центр усі бояться, пам'ятаючи, що цього року не лише 30 років ДКБ, 20 років ОДКБ, а й 100 років СРСР, який помер, але старанно реанімується російським диктатором. Тому завдання у авторитарних президентів, які прибули до москви, і демократично обраного прем'єра Пашиняна (зараз, до речі, його черга бути головою Ради колективної безпеки ОДКБ) насамперед полягало в тому, щоб дистанціюватися від російсько-української війни. Але акуратно, щоб, як модно говорити останнім часом, при цьому ще й «допомогти зберегти обличчя путіну».
ПОЛІТИЧНА АРИФМЕТИКА «ШІСТКИ» ОДКБ
У результаті шістка країн ОДКБ логічно розбилася на дві нерівні частини: 2+4. Тобто, два учасники агресії проти України і решта. В опублікованій офіційній стенограмі відкритої частини саміту слово «Україна» вживалося 17 разів і всі 17 – лише двійкою агресорів: рф та рб.
І тут, як завжди, варто окремо відзначити лукашенка. Якщо раніше його політику визначали як «нафту в обмін на поцілунки», то тепер її можна позначити «інфраструктура та словеса в обмін на неучасть у прямих воєнних діях». Це, звісно, не означає, що російські нафта та кредити григоричу тепер не потрібні. Але хіба до них, коли надворі – війна, вони тепер другі на черзі.
А тепер повернімося до названого вище числа 17. Чотирнадцять згадок назви нашої держави припало на частку лукашенка. Говорячи барвисто і настирливо, він повторив буквально всі тези російської пропаганди щодо нас, розцяцькувавши це білоруським колоритом у червоно-зеленому варіанті. Показово, що мінський диктатор, раніше словесно-проносно неконтрольований, набрався десь самокритичності (мабуть, від частих зустрічей з путіним). І тут навіть скрушно визнав своє багатослів'я: «Вибачте за тривалий виступ».
Що стосується тріо центрально-азійських президентів, то вони замість України говорили про Афганістан і можливу війну, яка чекає їх у зв'язку з таким сусідством. Власне, ця ж тема була головною й у виступі путіна (якщо залишати за дужками традиційну пропагандистську маячню про «неонацизм в Україні). «На осінь цього року заплановано цілу серію спільних навчань нашої організації в Казахстані, Киргизстані, Таджикистані. Переконаний, що ці заходи посприяють підвищенню боєготовності та рівня координації військових структур наших держав та загалом миротворчого потенціалу ОДКБ», – сказав путін, Афганістан не називаючи, але маючи на увазі (до цієї теми ми ще повернемося).
І окремим був виступ вірменського прем'єр-міністра Нікола Пашиняна. Спершу він назвав «проблематичним» спіч лукашенка (у частині, де той закликав до єднання ОДКБ для відсічі НАТО). Після чого викотив цілу бочку претензій до організації щодо її позиції як під час Другої карабахської війни, так і за наступних спорадичних озброєних сутичок з Азербайджаном.
Зрештою можна сказати, що жодного злагодженого ОДКБ, єдиної «шістки» союзників немає. Її можна розкласти на 1+5: параноїдальний фанат Радянського Союзу та п'ять акуратних його підтакувачів, які думають більше про те, хто і що захистить, якщо москва захоче і їх демілітаризувати… А можна, відповідно до географії, розкласти на 2+3+1: кремлівський диктатор з мінським лакеєм, три центрально-азійські авторитарії з різним досвідом і стажем і ні на кого не схожа, та й в оборонному сенсі єдина (в сенсі «одна-одненька») Вірменія.
ЧИ МОЖНА ВОЮВАТИ З УКРАЇНОЮ, НЕ ВОЮЮЧИ З НЕЮ? ТАК
Але повернімося до питання, яке цікавить нас найбільше.
Свій виступ на відкритій частині засідання путін завершив так: «Щодо російської спеціальної військової операції в Україні, ми, безперечно, обговоримо це, я проінформую вас докладно про те, з чим це пов'язано, як іде ця бойова робота, але зробимо це, звісно, у закритому режимі».
Згодом, певне, з'являться інсайди, про що і як там говорили. Навряд чи путін показував розгром під Білогорівкою або «серіал» у Чорнобаївці. Хоча генсек організації Станіслав Зась (білорусь) і поділився, що «путін докладно поінформував колег про хід спецоперації». Але питання про використання сил ОДКБ на війні в Україні при цьому не порушували.
Напряму, вочевидь, не порушували. Але тут є і складніша залежність. Забравши на українську війну російських військовослужбовців із баз у Карабаху й Таджикистані, кремль підвищує імовірність того, що там загостряться старі та спалахнуть свіжі конфлікти. Тому для нього зараз дипломатичне врегулювання всіх можливих суперечок є важливим не менш, ніж віднаходження нових армійських ресурсів.
Отже, наполегливо утилізуючи російські зс в Україні, путін сильно ризикує. Доки він міркує, як зміцнити свої сили в Ізюмі та Попасній, таліби думають про своє. Наприклад, як міцніше натиснути на центрально-азійські країни, особливо – на Таджикистан, який давно викликає невдоволення через тісні контакти з опозицією Талібану (напередодні саміту в москві саме відбувся ракетний обстріл таджицької території з афганського боку). Є й інші конфліктні зони. Скажімо, киргизько-таджицький 900-кілометровий кордон, досі не делімітований. У квітні минулого року тут були дуже великі перепалки, практично війна (20 людей загинуло, 150 поранено). Цього року (у березні та квітні) – перестрілок поменшало. Але про спокій годі й говорити, питання лише в інтенсивності конфліктів.
І в цьому сенсі, повторю, відсутність російських військових у Центральній Азії та на Кавказі – це їхня присутність у загарбницькій війні в Україні. І навпаки. Тому кремль зараз намагається і намагатиметься домогтися збереження своєї присутності та впливу в ризикових регіонах ОДКБ з допомогою виключно дипломатичних та економічних важелів.
До речі, про економіку. Про неї взагалі і про санкції зокрема на цьому саміті говорили багато, більше, ніж минулими роками. І це теж стосується нас безпосередньо. В умовах санкційного тиску на росію путіну дуже потрібні варіанти обходу заборон, особливо у сфері ВПК. Маючи таку кількість дисциплінованих молодших партнерів із ОДКБ, їм можна прозоро натякнути багато на що. Наприклад, на таке: як вдячність за те, що їх до української війни не залучають, вони повинні забезпечувати необхідний москві реекспорт із енною кількістю фірм-прокладок.
БАЛАКАНИНА ПРО «ФАШИЗМ-НАЦИЗМ» ЯК МАРКЕР ЛОЯЛЬНОСТІ
Ну, і на десерт, про фашизм-нацизм. Як же без них, якщо мова зайшла про путіна-2022? Це вже не просто настирлива ідея, а й безперервне публічне виправдання-самовиправдання за розв'язану велику війну в Європі. Ця тема та ці слова-маркери («фашизм», «(нео)нацизм»), особливо безпосередньо щодо України – показники підвищеної лояльності до кремля. І знову звернімося до виступів глав держав у відкритій частині саміту. Детально і зі смаком про «фашизм-нацизм», причому саме в Україні, говорили знову ж таки лише два агресори – путін і лукашенко.
Але варто звернути увагу на третього, хто торкався цієї теми, нехай і акуратніше (не згадуючи Україну). Це президент Киргизстану Садир Жапаров. Він віддав належне москві у побєдобєсії і відзвітував, наче секретар обкому, про ходу по всій країні «багатотисячних колон «Безсмертного полку»». На жаль, країна, яка ще недавно вирізнялася в Центральній Азії набагато більшою свободою слова, зборів і виборів, впевнено йде до традиційного для цих місць авторитаризму. При цьому Жапаров, який прийшов до влади на революційній хвилі, мабуть, почувається не дуже впевнено (як економічно, так і політично) і, скидається на те, що готовий перетворитися на місцевий варіант лукашенка. А значить, від нього очікується активніша підтримка кремля…
На саміті була ухвалена і якась загальна заява. Зазначимо її основні тези.
У фіналі - "фашизм-нацизм". Насамперед це для того, щоб виробити акуратну формулу, дуже потайну, у спотвореній роспропівській реальності, яка все ж таки підтримує беззаконну, кровопролитну путінську «спецоперацію в Україні»: «Спільними зусиллями продовжуватимемо протидіяти будь-яким спробам героїзації нацизму та поширенню неонацизму, а також расизму та ксенофобії».
Тут же – обурливо лицемірне «занепокоєння тенденцією до силового втручання в кризи в обхід міжнародного права, використання сили або загрози застосування сили для вирішення конфліктів з порушенням Статуту ООН». І ще – засудження санкцій.
КРЕМЛЬ ЗАГОВОРИВ ПРО «ПРАКТИЧНУ ВЗАЄМОДІЮ» З НАТО
Але ось дві ключові, справді безпекові тези.
Перша. «Викликає занепокоєння ситуація в Афганістані та на інших зовнішніх кордонах держав-членів ОДКБ. У зв'язку з цим висловлюємо готовність забезпечити безпеку кордонів зони відповідальності Організації Договору про колективну безпеку».
Про що це може свідчити? Про те, що у разі загострення з боку Афганістану, кремль намагатиметься дати відсіч і утримати ситуацію без масованого залучення своїх боєздатних частин, а силами армій трьох центрально-азійських країн ОДКБ (це заразом їх суттєво послабить, що було б корисно при варіанті відтворення СРСР).
Друга теза. «Усвідомлюючи свою відповідальність у забезпеченні міцного миру в євразійському регіоні, наголошуємо на важливості зниження напруженості на континенті та підтверджуємо готовність налагоджувати практичну взаємодію з Організацією Північноатлантичного договору».
Тут, здається, можна побачити не лише закріплення слів путіна, сказаних у вступній промові на саміті, що росія спокійно ставиться до вступу Фінляндії та Швеції до НАТО. На мою думку, це стикується з першою безпековою тезою. Хоч це і звучить парадоксально, але можливі атаки якихось сил (не обов'язково навіть Талібану) з території Афганістану на «кордони зони відповідальності ОДКБ», тобто Таджикистан, сусідні Узбекистан, Туркменістан, які не входять до Організації, для Кремля можуть бути корисними. Оскільки дозволять не лише відвернути увагу від ганебної війни в Україні, а й налагодити хоча б якусь «практичну взаємодію з НАТО». Так, це ризикована гра, яка може вийти з-під контролю. Але про які ризики говорити з істотою, яка з обмеженими ресурсами та великими запасами парадної форми пішла завойовувати і руйнувати 40-мільйонну країну?
Олег Кудрін
