Конституційні традиції Українського Народу – атрибут його національної зрілості

Це привід згадати про конституційні традиції того чи іншого народу та наповнення їх глибинної сутності в симфонії з генезисом його державотворчих процесів. Ухвалення конституції – це не просто формальний акт підписання документу, який відтепер унормовуватиме всі сфери суспільного життя в державі, а свого роду символічна ознака початку якісно нової доби в її історії. Кожна її нова редакція вбирає в себе ті суспільно-політичні реалії, які постають на шляху розвитку конкретного народу. Конституція – це не просто будь-який записаний на папері закон, яких у державі може бути сотні і навіть тисячі. Від того, наскільки якісно виписаний її текст, безпосередньо залежить і стабільність функціонування державного апарату, і безпека суспільства, і авторитет держави на міжнародній арені. Попри те, що конституція являє собою юридичний документ, за своєю суттю це, насамперед, квінтесенція політичних традицій конкретного суспільства, зведена в ранг збірника норм найвищої сили для забезпечення безперешкодного існування держави.

Загалом слово «конституція» виникло доволі давно. Відоме воно було ще в латинській мові, яку сьогодні називають «мертвою» і застосовують лише у зв’язку науковою термінологією. Однак аж до V століття нашої ери це була офіційна мова Римської імперії. З латини слово «конституція» перекладається як «устрій». Написаний римським юристом Гаєм у середині ІІ ст. один із перших підручників з римського права під назвою «Інституції» вже фіксує конституцію як один із різновидів нормативних документів, котрі могли видаватися імператором. Так у ті часи називалася своєрідна «програма дій», яку правитель проголошував одразу ж після вступу на престол. Фактично йшлося про такі собі тимчасові засади державного устрою на час правління конкретної особи. Подібну традицію запозичили й середньовічні англійські королі, розширивши сферу застосування установчих принципів в управлінні державою до конституційних угод із парламентом та конституційних звичаїв, що складались із закономірностей діяльності державного механізму в цілому.

Сучасні перекладачі трактату «Політика» давньогрецького філософа Аристотеля інтерпретують його початкові рядки так, що при написанні праці мислитель спирався на «конституції давньогрецьких полісів». Специфікою розвитку античної Греції була ізольованість державницьких традицій кожного міста-поліса, які з часом накопичувались і, як свідчать непоодинокі факти, фіксувались у вигляді письмових документів, котрі за своєю суттю цілком нагадували сучасні конституції. За схожою логікою таким словом іменувались установчі документи деяких середньовічних корпорацій Західної Європи, а також німецьких міст-держав. Метою таких документів було якраз-таки унормування правил життя конкретної спільноти на довгострокову перспективу і, відповідно, забезпечення її стабільного існування. Таке явище, як міське право (зокрема, магдебурзьке) – яскравий тому доказ. Істотно, що його норми почасти були набагато прогресивнішими, ніж установлення центральної монаршої влади, яка продовжувала існувати, базуючись на глибоко архаїчних традиціях.

Розуміння конституції в значенні, близькому для сьогодення, склалося в Західній Європі на рубежі XVIII–XIX ст., коли її територією прокотилася хвиля буржуазних революцій та національно-визвольної боротьби в середовищі великих імперій. Якраз у той час утвердилося поняття народного суверенітету як першооснови державної влади, котра вважалася відтепер похідною від волі народу і його представників, а не спадкового монарха. Сама природа механізму держави і принципів його діяльності стала з тих пір опосередковуватись широкою участю представників різних верств населення в цих процесах. Суспільна практика переконливо довела хибність думки про абсолютизацію і всеосяжну правоту представників монархічної влади та дворянства, які виявилися не здатними необхідною мірою впливати на процеси в різних сферах життєдіяльності держави. Відтак, історія доводить, що поняття конституції в сучасному розумінні постає у нерозривному зв’язку з виникненням політичної нації як нового «гравця» в системі політичних процесів модернізованого світу.

Огляд української минувшини дозволяє стверджувати, що зазначені ідеали загалом близькі для нашого народу, однак утверджувалися вони в середовищі місцевого суспільства дещо в іншій канві. Зокрема, історики одностайні в думці про те, що першим відомим документом конституційного характеру, котрий на кілька десятиліть випередив свої західні аналоги, стали «Договори і конституції законів і вольностей Війська Запорозького» 1710 р., більш відомі як Конституція Пилипа Орлика. Цей український гетьман по суті розробив суспільний договір, про який напише тільки Жан-Жак Руссо майже століттям пізніше. Суть його полягала в тому, що влада брала на себе перед народом ряд зобов’язань, пов’язаних із підтриманням стабільності та порядку в державі, а також із вирішенням стратегічно важливих проблем зовнішньополітичного характеру. Державні посадовці мали діяти як народні представники, що передбачало, у тому числі, й заходи відповідальності, які до них могли б застосувати їхні «роботодавці».

Безперечно, для світу початку XVIII століття такі тези звучали більш аніж прогресивно. Утім, для Українського Народу там не було практично нічого нового. Зокрема, традиції виборності органів влади, колегіального прийняття рішень і чітких механізмів відповідальності за їх зміст були відомі в тому чи іншому вигляді ще з ІІІ століття нашої ери. Тоді в подібний спосіб було організовано життя племінного союзу полян, на базі якого вже двома століттями пізніше було засновано місто Київ як центр Давньоруської держави – визнаного на міжнародному рівні державного утворення українців. Діяльність загальних зборів населення (віче), які приймали найважливіші для громади рішення, а в деяких містах і обирали князів, стала трансформацією первісного загального зібрання племені. Такі ж традиції органічно вплелися в механізм Литовсько-Руської держави, а потім постали і в Гетьманщині – самобутній українській формі державності. Окупація її територій російською та Австрійською імперіями, яка тривала понад півтора століття, виявилася не здатною викорінити засадничі ідеї власного державотворення з волелюбного духу українців. Підтвердження цьому – конституційні проекти за часів національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., пов’язані з іменами таких відомих українських діячів, як Михайло Грушевський, Павло Скоропадський, Симон Петлюра. Подальша радянська окупація України також не змогла стерти з народної пам’яті традицій національно-державного будівництва, які, власне, і знайшли відображення в чинній Конституції України 1996 року.

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства