Передісторія «рашизму»: від «русицизму» – до російського шовінізму

Дочитавши передмову, яка була опублікована тут і тут, перейдемо до першої глави дослідження Олега Кудріна.

Вона називається «Домовимося про терміни. Як виникли слова “рашизм”, “путінізм”». Погодьтеся, адже це – спільне розуміння визначень, дефініцій – надзвичайно важливе для повноцінного спілкування та взаємного розуміння.

ЧЕХОВ ПРО ГЛИБИННЕ, ХОЛОПСЬКЕ ІМПЕРСТВО

Поговоримо для початку про термін «рашизм» та його попередників, обличчя, в яких він існував до 2014-2022 років.

Етнічний українець Антон Чехов став, однак, великим російським письменником і драматургом, людиною, яка змінила саме розуміння п'єси, сюжету, драматургії. Свого походження він ніколи не соромився, не приховував та імперськими комплексами не хворів. Більше того – глибоко і тонко висміював глибинне, народне імперство, холопське за своєю суттю. У повісті «Степ. Історія однієї поїздки», написаній про рідне Чехову Приазов'я, є короткий і прекрасний у своїй закінченості абзац: «Наша матушка расія всєму свєту га-ла-ва! — заспівав раптом диким голосом Кирюха, поперхнувся і замовк. Степова луна підхопила його голос, понесла, і, здавалося, степом на важких колесах покотила сама дурість».

Ні зменшити, ні збільшити, сьогодні, через століття, в тих же степових краях, котиться на важких колесах все та ж дурість...

Зарозумілість – етнічна, расова, імперська – у різні періоди історії була притаманна багатьом країнам і народам. У цьому сенсі росія не є винятком. Вона стала винятком і продовжує залишатися ним в іншому. З різних чинників (про які ми поговоримо пізніше) росія, на відміну від інших імперій нового часу, не усвідомила, не відрефлексувала своє імперське минуле та його гріхи.

А фундамент, базис цієї зарозумілості був своєрідний. Наведемо не дві, а шість рядків згаданої Чеховим донської пісні – 1831 року, часів придушення Польського повстання:

Хоть лихие вы поляки,

Покоритесь же вы нам:

Если вы не покоритесь,

Пропадете как трава:

Наша матушка россия

Всему свету голова.

Невипадкові та дуже важливі рядки. Адже для росії ХХІ століття Україна та українці – це як Польща та поляки для росії ХІХ століття. Упокорене і приєднане плем'я, котре з якогось дивного непорозуміння хоче знову «відпасти» – відокремитись. Але тут є і більш узагальнюючий зміст. До XIX століття росія фактично виявилася єдиною слов'янською та єдиною православною державою у світі. Тому її варіант імперської зарозумілості був насамперед слов'янським і православним: всі слов'янські народи, а також неслов'янські, але православні мають бути в її зоні впливу, краще – у складі Імперії.

РУСИЦИЗМ = СЛОВ'ЯНІЗМ? «СЛОВ'ЯНСЬКЕ» – ЗНАЧИТЬ, «РОСІЙСЬКЕ»?

Знаючи це, легше сприйняти перший варіант визначення «рашизму», даний емігрантом і принциповим демократом Олександром Герценом у 4-й частині його мемуарів «Минуле і думи»: «Слов'янізм, або русицизм, не як теорія, не як вчення, а як ображене народне почуття, як темний спогад і вірний інстинкт, як протидія виключно іноземному впливу, існував від часу гоління першої бороди Петром I».

Це визначення, написане швидко, полемічно загострено, без глибокого осмислення та обґрунтування виявляється цікавим, показовим відображенням свого часу, вирування ідей зі «слов'янського питання», що тоді панувало. Отже… Слов'янізм = русицизм! Тобто слов'яни, врешті решт, дорівнюють росіянам. Це не переконання самого Герцена, але фіксація того, як сприймалася ситуація в тодішній росії (і не лише в ній). Олександр Іванович писав це у 1840-х роках. Час розквіту романтизму та романтичного націоналізму. Тоді паралельно – й у контрах – з ідеями пангерманізму розквітали ідеї панславізму. (Тут доречно провести паралель і згадати, яку велику роль зіграли з часом ідеї пангерманізму у становленні гітлерівського нацизму).

У перекладі російською мовою та на російські реалії панславізм обертався слов'янофільством. У перекладі російською імперською – він обертався переконаністю у тому, що всі слов'янські народи мають об'єднатися у складі російської імперії. Втім, подібних поглядів дотримувалася і купа діячів інших слов'янських народів, які вважали, що краще бути у складі російської імперії, ніж Австрійської (особливо після того, як внаслідок чергової кризи вона стала Австро-Угорською, а не Австро-Слов'янською). Найбільш важливими противниками таких поглядів були поляки – представники передостанньої на той час держави зі слов'янським домінуванням – Речі Посполитої. Після трьох її поділів між Петербургом, Віднем та Берліном найбільша частина Польщі разом із столичною Варшавою опинилась у складі російської імперії. Поляки хотіли звільнитися з-під влади Петербургу. А на перспективу в майбутньому також не проти були очолити гіпотетичну панславістську державу, вважаючи, що як спадкоємці країни з більш європейською, ніж у росії, історією та традицією, мають на це більше прав.

(Вище даються узагальнені, генералізовані оцінки. Строго кажучи, всередині панславізму було велике розмаїття поглядів. Достатньо згадати українське Кирило-Мефодіївське братство (1845-1847), ліберальне за поглядами, що мріяло про союзницькі взаємини всіх слов'янських народів. Це були дуже своєрідні переконання слов'янофільства-українофільства. І саме тому – неприйнятні для російської імперії, через що Братство і було нею розгромлено. Панславізм-слов'янофільство в розумінні центральної влади могло існувати виключно в рамках російського московсько-петербурзького домінування. І якщо слов'янофіли в чомусь спочатку викликали невдоволення чи навіть побоювання російського уряду, то з часом – з огляду на репресії – вони дійшли до практично повного єднання з Троном).

АРХАЇЧНІ І НЕЛОГІЧНІ КОРНІ «РУСИЦИЗМУ»

Тож не дивно, що протягом усього XIX століття Петербург вважав за потрібне тримати Польщу та поляків – як головних суперників усередині слов'янства – у підпорядкуванні (а краще, проковтнувши, перетравити їх у межах «загальнослов'янської» культури, яка розумілася як «загальноросійська»). Отже знаменитий пушкінський вірш «Наклепникам росії» (1831), який оспівує придушення польського повстання, відрізняється від згадуваної донської пісні того ж року лише вищим рівнем осмислення і барською куртуазністю викладення:

Оставьте: это спор славян между собою,

Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою,

<…>

Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях, иль верный росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? вот вопрос.

(Показово, що взявши участь у проекті «Слово класика» на «Першому каналі», голова російського МЗС, сергій лаврів 31 жовтня прочитав саме цей вірш.)

Але повернемося до визначення "русицизму", даного Герценом. Він підкреслює таку його на той момент якість, як несистемність, невибудованість. Воно існує «не як теорія, не як вчення». А як що? «Як ображене народне почуття, як темний спогад та вірний інстинкт». Почуття-спогад-інстинкт... Тобто щось архаїчне, не цілком усвідомлене і взагалі поза логікою! (Наступного століття подібне чуттєво-містичне захоплення архаїкою так само стане однією з системних ознак фашизму, націонал-соціалізму).

Ну й третя частина визначення – «протидія виключно іноземному впливу», яка існувала «від часу гоління першої бороди Петром I». Тобто, знову ж таки, не цілком логічне сперечання всередині Імперії (при усвідомленні та прийнятті її/своєї імперської величі та сили) з її засновником з приводу того, як вона створювалася – із зростаючим іноземним, тобто європейським впливом.

І це взагалі нерозв'язний парадокс слов'янофільства (прирівнюваного Герценом до «слов'янізму чи русицизму»). "Іноземний вплив"; західне вчительство, жорстоко впроваджене Петром, воно ж – у термінології Герцена – «петербурзький тероризм освіти», з одного боку, був слов'янофілам гидкий і неприйнятний, як такий, що зіпсував російськість-слов'янськість. Але з іншого – саме він, а не «святі» традиції пост-ординського московського князівства забезпечили Імперії безприкладне розширення не тільки на схід, а й на захід, включеність і навіть домінування в європейській політиці.

Ця суперечність була знята зміною раннього фрондерського слов'янофільства – його пізнім імперським варіантом. На кінець XIX – початок ХХ століття в Російській імперії вже підзабули, звідки прийшли до неї наука, промисловість, технічний прогрес. Їх сприймали, як цілком своє – засвоєне, присвоєне. Тому маючи їх і надані ними сили вже можна було вимагати відродження краси та величі а-ля рюс і максимально швидкого зливання/розчинення в російському морі слов'янських струмків (неслов'янських – також, нехай і з іншою швидкістю процесу).

ЧОМУ І КОЛИ БІЛЬШОВИКИ БОРОЛИСЯ З РОСІЙСЬКИМ ШОВІНІЗМОМ

Соціалісти російської імперії справедливо назвали такий пізній варіант «русицизму» – «великодержавним російським шовінізмом». Пізніше більшовики, які під час російської революції 1917 року по-зозулячому викинули інших соціалістів з урядового гнізда, спочатку дотримувалися гасла боротьби з «великодержавним російським шовінізмом».

Причому не лише на словах, а й на ділі. Адже найсильніший їх противник – російський Білий рух проголошував своїм завданням відтворення «єдиної та неподільної росії». Отже, тактично вірним із боку більшовиків, що засіли в Центрі, було обіцяти на колонізованих просторах імперії все, що можливо, – автономію, самоврядування, вільний союз рівноправних республік, аби не допустити посилення головного супротивника – російського Білого руху, який претендував на ВСЕ, починаючи з імперської столиці, столиць – Петрограда, москви. У цьому сенсі «русицизм» (використовуємо це слово умовно, для продовження лінії, насправді термін Герцена не набув широкого поширення) був дійсним ворогом, а не картонним чи імітаційним. Причому головним ворогом!

Однак на кожній із територій, де робилися спроби оформлення власної державності, були, так би мовити, і «вороги другого рівня». Так, вони не загрожували більшовикам глобальною втратою влади, але створюючи свою державність, відривали від більшовицької «революційної імперії» значні частини території. І тим самим суттєво звужували їхню революційну базу – для майбутнього завоювання світу, що планувалося, з накиданням на нього мережі «соціалістичних республік». Тому місцеві уряди і наявні в їхньому розпорядженні армії треба було дезорганізовувати, а землі, які перебували під їх контролем, завойовувати.

Але відбувалося це не під імперським гаслом російського домінування, а під більш солодкими і хитрими промовами – інтернаціоналізм, братство народів, світле майбутнє тощо. Більшовики, що керували з москви, спокушали місцевих прихильників (за великим рахунком – колаборантів) майбутнім рівноправним союзом. Як ми пам'ятаємо, лише п'яти країнам, що мали високий рівень національної єдності, а також суттєву підтримку Антанти, котра перемогла у світовій війні, вдалося відбитися від «революційної імперії» Москви та здобути кілька десятиліть повної незалежності: Фінляндії, Польщі, Литві, Латвії, Естонії.

Втім, і у захоплених країнах більшовикам спочатку довелося піти на значні поступки. Про це та про те, як радянська влада сама почала повертатися до російського шовінізму, ми поговоримо наступного разу.

(далі буде)

Олег Кудрін, Рига