Фейки, ультиматуми та погрози: Як росія готувала ґрунт до повномасштабного нападу на Україну

Попри доволі швидку відмову від цих заскладних для пересічного росіянина термінів, ідеологічне обґрунтування агресії звелося до боротьби з міфічними «нацистами». Але підготовка до війни не зводилася до пропагандистської кампанії з дегуманізації українців та таврування української демократії як «неонацистського режиму». Поєднуючи інструменти військового, політичного та інформаційного тиску, кремль намагався переконати світ у «легітимності» своїх претензій та безсенсовності підтримки України. 

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки проаналізував заяви та дії кремля, що передували повномасштабному вторгненню 24 лютого 2022 року.

«Ядерна загроза», «американські біолабораторії», «одиннарод» та інші фейки

Кампанія з дискредитації України, української державності та українців як нації триває не перший рік. Напередодні повномасштабного вторгнення пропагандистська машина кремля зосередилась на розповсюдженні псевдоісторичних марень путіна та інших фейків. Вони мали переконати не лише росіян, а й іноземні уряди і громадян у тому, що:

• в росії є підстави для претензій до України та «колективного Заходу»;
• Україна ‒ тотально корумпована штучна держава, failed state;
• Україна (а не росія) становить загрозу безпеці та  стабільності;
• Україна не має ресурсу для відсічі росії й приречена на поразку у разі відкритого військового протистояння.    

У липні 2021 року на офіційному сайті кремля було опубліковано статтю путіна «про історичну єдність росіян і українців». У цьому опусі заперечується не лише право українців на власну державу, а існування українців як окремої нації. 

Цю ж тему російський диктатор у своєму відеозверненні 21 лютого, присвяченому визнанню «незалежності»  «ЛНР» і  «ДНР». У ньому пролунала ледь завуальована погроза знищення української державності, яку українцям нібито «подарував Ленін». Саме цей меседж було закладено у фразу: «Ми покажемо вам, що таке справжня декомунізація».

Крім традиційних звинувачень у «неонацизмі» та «геноциді народу Донбасу», незадовго до повномасштабного вторгнення пропагандисти запустили в медіаполе декілька нових лякалок. Зокрема загрозу відновлення Україною ядерного статусу. 

Відповідні заяви зробили 21 лютого зробили путін і міністр оборони рф шойгу. А у грудні було запущено фейк про «брудну бомбу», яку нібито отримали «азовці».

Пропаганда продовжувала безпідставно звинувачувати Україну у розробці бактеріологічної зброї в «американських біолабораторіях» та підігрівати конспірологію про причетність до штучного створення коронавірусу. 

Заяви про те, що Україна нібито займається створенням зброї масового знищення посилилися після вторгнення. У той самий час, коли російські війська обстрілювали  ядерну установку «джерело нейтронів» у Харкові, захоплювали Чорнобильську та Запорізьку АЕС та розміщували там зброю.

Пропаганда активно, але без успіху працювала над створенням casus belli: Україну звинувачували у підготовці наступальних операцій на Донбасі, про що не було відомо жодній розвідці світу, крім російської, та інших «провокацій», зокрема на території рф. 

Стягування військ до кордонів та кібератаки

Масштабним військовим операціям має передувати концентрація відповідних сил і засобів на пріоритетних напрямках. 

Стягування російських військ до українських кордонів розпочалося  ще навесні 2021 року під приводом підготовки до навчань «Захід-2021». Тоді російське командування перекинуло у прикордонні області дві загальновійськові армії і три з’єднання повітряно-десантних військ. Чисельність угруповання, що складалося з 50 батальонно-тактичних груп, українська і західні розвідки оцінювали в 110 тисяч осіб. З урахуванням 40-тисячного угруповання в окупованому Криму на північно-східному та південному напрямках було сконцентровано більшість тогочасного особового складу російських сухопутних військ. 

Навчання «Захід-2021» офіційно завершилися 15 вересня, але більшість залучених до них військових і техніки залишилися у Ростовській, Курській, Воронезькій, Бєлгородській  областях рф. За даними ГУР Міноборони України, у листопаді на кордоні перебувало майже 100-тисячне російське угруповання.

У січні росіяни, знов таки під приводом підготовки до навчань «Союзна рішучість-2022», перекинули до Білорусі техніку та особовий склад.

Під тим самим приводом росія на початку лютого заблокувала судноплавство у Чорному в Азовському морях. Примітно, що ще в листопаді кремль обурювався присутністю кораблів НАТО у Чорному морі та звинувачував США у створенні «загрози безпеці та стабільності» та «вивченні театру воєнних дій» на випадок наступу ЗСУ.

Складовою підготовки до нападу стала серія кібератак на українські державні та фінансові установи 14 січня, 15-16 і 23 лютого. Вони були спрямовані на урядовий сервіс «Дія», ресурси найбільших банків, зокрема державних «Приватбанку» й «Ощадбанку», Верховної Ради, Уряду та міністерств тощо.

Заява Генерального штабу ЗС рф 15 лютого про нібито відведення військ від українського кордону виявилася відвертою брехнею: за півтора тижня розпочалося повномасштабне вторгнення.

Розірвання Мінських домовленостей

21 лютого російська Федерація визнала «незалежність» створених нею у 2014-му маріонеткових утворень «ДНР» і  «ЛНР». Щоб це виглядало не як особиста примха путіна, це рішення «освятила» Рада безпеки рф. Її члени, депутати Держдуми, а також ватажки псевдореспублік демонстративно попросили російського диктатора нарешті дослухатися до «волевиявлення народів Донбасу».

Наступного дня російський парламент «ратифікував» договір про  «дружбу, співпрацю та взаємну допомогу» з «ДНР» і  «ЛНР». 

Тоді ж Радбез рф «дав дозвіл» путіну на застосування військ за межами росії.

Щоправда, введення додаткового російського контингенту до окупованих районів Донеччини та Луганщини відбулося напередодні. Відповідно до п. 4 указів про визнання фейкових «республік». 

Ці дії стали черговим порушенням міжнародного права, зазіханням на суверенітет та територіальну цілісність України та засвідчили односторонній вихід росії з мінських домовленостей. Адже вони передбачали політико-дипломатичне врегулювання конфлікту та реінтеграцію ОРДЛО. 

31 грудня 2022 року сплив термін дії закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», за продовження якого Верховна Рада України щорічно голосувала до повномасштабного вторгнення. Мінські домовленості втратили свою актуальність.

Мобілізація в ОРДЛО

Щоб розірвання Мінських домовленостей росією виглядало як вимушений крок, пропаганда активно працювала над створенням відповідної картинки. 

У лютому відбулося декілька операцій під чужим прапором, які росіяни намагалися представити як акти агресії проти псевдореспублік та рф. Активно нагніталася істерія нібито через підготовку масштабного наступу ЗСУ. 

Посилаючись на цю примарну загрозу, керівники окупаційних адміністрацій оголосили 18 лютого масову евакуацію цивільного населення на територію росії.  Ватажок «ДНР» денис пушилін заявив, буцімто  Володимир Зеленський «найближчим часом віддасть наказ йти у наступ». Аналогічну заяву про підготовку «глибокого прориву» зробив його «колега» з «ЛНР» Леонід Пасечник.

В окупованих містах ледь не цілодобово лунали сирени повітряної тривоги, російські пропагандисти знімали сюжети про вивезення жінок та дітей та їх облаштування у таборах Ростовської області. 

Уранці 19 лютого було оголошено загальну мобілізацію у псевдореспубліках. Чоловікам призовного віку заборонили виїзд за межі ОРДЛО, а окупаційні військкомати розпочали полювання на «резервістів».  

У «чолобитних», які записали Пушилін і Пасечник, прохання визнати «незалежність» «ЛНР» і «ДНР» подавалося як прохання захистити їх від України.

російський ультиматум НАТО та дипломатичні зусилля Заходу

Посилення військової присутності на кордоні з Україною стало тлом для «пропозицій», які Міністерсто закордонних справ рф висунуло Північноатлантичному Альянсу у грудні 2021-го. Вони включали:

• відмову НАТО від подальшого розширення та гарантії невходження України до Альянсу;
• відмову від розміщення додаткових військ у країнах, які вступили до Альянсу після 1997 року (а це 14 з 30 членів НАТО ‒ центральноєвропейські, балтійські та балканські держави);
• відмову НАТО від проведення навчань у Східній Європі,  зокрема в Україні, Закавказзі та Центральній Азії.

Фактично йшлося про ультиматум, адже кремль вимагав визнати його «зоною впливу» всю територію колишнього СРСР і Балкани, а також обмежити права країн Балтії та Центральної Європи у рамках системи колективної безпеки. 

У січні відбулися двосторонні переговори США та рф у Женеві  та засідання Ради НАТО-росія в Брюсселі, присвячені Україні та безпеці в Європі. 

Підтвердження готовності Вашингтона вирішувати долю європейських країн за їх спинами та ділити континент на «сфери впливу» у кремлі прогнозовано не отримали. 

Навіть після цього західні лідери не припиняли спроб переконати путіна у тому, що спроби нав’язати сусідам свою волю силою не принесуть користі росії, а Україна ще протягом тривалого часу не зможе долучитися до НАТО. Взимку відбулася серія розмов президента США Джо Байдена, британського прем’єра Бориса Джонсона, французького президента Еммануеля Макрона з російським лідером. Але останній залишився глухим до аргументів.

Дії, які вчиняв російський режим  протягом другої половини 2021 ‒ початку 2022 років свідчать, що путін готувався до повномасштабного нападу та «остаточного вирішення українського питання». російський диктатор вже не приховував відвертого роздратування самим фактом існування української держави. Звинувачення, які лунали на адресу України, неадекватні реаліям вимоги розподілу сфер впливу, розповсюдження фейків можуть вважатися інформаційним прикриттям нового етапу агресії. Демонструючи дипломатичність та обережність у висловлюваннях, лідери України та Заходу намагалися залишити путіну можливість «зберегти обличчя» та відмовитися від цієї авантюри. російський диктатор, який вочевидь розраховував на маленьку та переможну війну, потрапив у пастку власних ілюзій та віри у свою виключність.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки