Розв’язана Росією війна змінила кожного українця. Багато людей були змушені покинути свої домівки, чийсь будинок зруйнувала ворожа ракета, хтось втратив роботу, спокій та звичний спосіб життя. Всі ми нині мріємо про перемогу та мир.

Та поки захисники боронять українську землю від російських загарбників, чимало наших співвітчизників у статусі ВПО долають низку проблем та викликів. Про це, про їх підтримку з боку держави, евакуацію із небезпечних регіонів, а також про плани щодо реінтеграції тимчасово окупованих територій Укрінформ поговорив із віцепрем'єр-міністром - міністеркою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Іриною Верещук.

- Ірино Андріївно, за останніми даними, скільки українців мають статус ВПО офіційно та неофіційно?

- Ми маємо приблизно 4,8 мільйона зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. Незареєстрованих – приблизно ще 2 мільйони.

- У декого з них доля склалася так, що покидати свої домівки їм довелося вдруге. Як багато таких людей?

- Таких понад 1 мільйон осіб. Тобто, з 2014 року вони виїхали з території ОРДЛО та Криму, а після 24 лютого 2022-го – знову були вимушені покинути свої домівки й переміститися в інші регіони.

- З якими проблемами найчастіше зіштовхуються переселенці? Де вони живуть?

- У перші тижні після переселення основними викликами є: житло, документи, грошова допомога, предмети першої необхідності, медична допомога, а також садочки та школи для дітей.

Після первинної адаптації постають питання житла та працевлаштування.

По мірі облаштування на новому місці, однією з важливих стає проблема невизначеності майбутнього і необхідність планувати подальше життя. Тут в нагоді стає професійна психосоціальна допомога.

І, повертаючись до житла: внутрішні переселенці переважно його винаймають. Але приблизно 200 тисяч ВПО мешкають безоплатно в місцях компактного проживання, облаштованого спеціально для переселенців.

- Якось ви висловили думку про те, що зведення модульних містечок для внутрішньо переміщених осіб є менш ефективним, аніж розміщення їх у місцях компактного поселення. Скільки нині в Україні таких МКП? Скільки там мешкає людей? Які умови загалом для життя?

- В Україні збудовано 25 модульних містечок різної місткості. В них проживають приблизно 5 тисяч людей. Принципово, модульні містечка – це хороше рішення. Але не для такої кількості переселенців, яку ми маємо після початку повномасштабної війни. Швидко будувати їх для сотень тисяч людей в стислі терміни нереально – ані фінансово, ані логістично. Також вони потребують великих витрат на утримання та обслуговування.

Тому краще вкладати кошти в ремонт наявних гуртожитків, аніж у будівництво модульних містечок. В Україні таких та схожих об’єктів багато. Тож після ремонту вони можуть бути цілком придатними для тимчасового проживання переселенців.

- За вашими спостереженнями, як швидко адаптуються ВПО, знаходять роботу, житло?

- Залежить від людини. У різних людей по-різному. В середньому – це шість місяців. Уряд, місцева влада, міжнародні гуманітарні оператори – всі ми в міру своїх можливостей намагаємось допомогти переселенцям. Але багато чого дійсно залежить від стійкості та внутрішньої мотивації людини.

Йдеться про її рішучість побудувати своє життя, виходячи з нових реалій. Важливим є фактор професійної психологічної підтримки. Коли ми говоримо про працевлаштування, йдеться не лише про гроші, а й про повноцінну соціалізацію, що іноді навіть важливіше, ніж гроші. Тому я завжди закликаю працездатних переселенців активніше працевлаштовуватись: може не за фахом, може на дещо нижчу платню, але йти працювати.

- Що робити тим, хто не зміг знайти способи забезпечувати себе, винаймати житло, наприклад?

- Звісно, що не всі можуть дати собі раду. Тим паче, що майже половина ВПО – це діти, особи похилого віку, хворі, люди з інвалідністю. Очевидно, що цим людям важче, а часто і неможливо самостійно розв'язувати свої проблеми. Для підтримки таких громадян є ресурси держави, міжнародних гуманітарних організацій, українських та іноземних благодійних фондів тощо.

- Чи є у вас інформація про те, що багато українців, перечекавши зиму за кордоном, повертаються на Батьківщину?

- Так, останнім часом багато українців повертаються з-за кордону. Починаючи з лютого, Держприкордонслужба регулярно декларує позитивне добове міграційне сальдо, коли до країни в'їжджає більше людей, ніж залишає її.

Напередодні зими багато українців дослухались порад влади та провели зиму за кордоном. Тим самим допомогли нашим енергетикам пройти той важкий період. Але ми витримали всі випробування, і для багатьох це стало мотивацією для повернення.

Загалом, повернення людей – це дуже позитивний сигнал для відновлення економіки й держави в цілому.

- Чи часто до вас звертаються за допомогою громадяни України, які знайшли прихисток за кордоном? З якими питаннями чи проблемами?

- Так, до Мінреінтеграції звертаються наші громадяни, які знайшли прихисток за кордоном. Багато працюємо по Польщі та Словаччині. В Польщі зараз знаходяться близько двох мільйонів наших співвітчизників.

Питання та проблеми різні: документи, побутові умови в місцях компактного проживання, гуманітарна допомога від міжнародних організацій, медичне реагування. Багато питань стосуються дітей, особливо сиріт та дітей з особливими потребами.

В основному від Мінреінтеграції та від мене як віцепрем’єра вимагається забезпечити, щоб влада країни перебування приділила трішки більше уваги тій чи іншій проблемі.

Також багато людей звертаються за оформленням документів для повернення в Україну. Спеціально для цього минулого року був створений Координаційний штаб з питань повернення в Україну наших громадян, які були вимушені покинули державу внаслідок бойових дій.

- Ви неодноразово наголошували на тому, що евакуація громадян до безпечних регіонів України продовжується. Скільки часу влада ще планує вивозити людей (вистачить коштів, щоб допомагати людям)? Чи це триватиме до завершення війни?

- Мета евакуації – це збереження життя та здоров’я цивільних осіб. Особливо це стосується вразливих категорій: дітей, осіб похилого віку, хворих, осіб з інвалідністю. Евакуація триватиме стільки, скільки треба людям. Держава має усі необхідні ресурси, щоб допомогти людям: перевезення, розміщення, гуманітарна і фінансова допомога, психологічна підтримка. І головне – за минулий рік у нас з’явився колосальний досвід.

- Де саме зараз проводиться примусова евакуація дітей із зон активних бойових дій?

- Примусова евакуація дітей відбувалась із 21 населеного пункту Волноваського, Бахмутського та Покровського районів Донецької області, а також з населених пунктів на лінії зіткнення в Куп’янському районі Харківської області. На Харківщині примусову евакуацію дітей завершено. На Донеччині ще триває примусова евакуація дітей з їхніми батьками з 7 населених пунктів Бахмутського, Краматорського та Покровського районів Донеччини.

- Скількох вдалося вивезти? Скількох та де саме ще треба евакуйовувати?

- З початку дії примусової евакуації з прифронтових населених пунктів Донеччини та Харківщини вдалося вивезти 271 дитину.

Але робота триває. За даними Донецької ОВА, ще залишаються діти в населених пунктах Бахмут, Авдіївка, Красногорівка, Керамік, Нью-Йорк, Північне.

- Чи одразу батьки погоджувалися вивезти своїх дітей, і які аргументи наводили для відмови? Що може заважати врятувати життя дітей?

- Абсолютна більшість сімей адекватно сприймають рекомендацію покинути небезпечні райони. Є окремі ситуації, коли евакуаційним командам доводиться переконувати батьків. Але це поодинокі випадки, коли йдеться більше про ірраціональні або побутові мотиви в дусі квартира, город. Але вони бачать реалії навколо: руйнування, загиблих та поранених. Інстинкт самозбереження та здоровий глузд беруть гору. Ви питаєте: що може заважати врятувати життя дітей? Уряд власне й прийняв постанову про примусову евакуацію дітей саме для того, щоб ніхто і ніщо не заважало зберегти дитяче життя.

- Мінреінтеграції працює над тим, щоб повертати незаконно вивезених на територію Росії українських дітей. Скількох вдалося повернути вашому відомству?

- На сьогодні вдалося повернути 373 дитини.

- Про що вони розповідають після повернення? Яке ставлення було у Росії до них?

- Важко слухати розповіді дітей, що повернулися з депортації. Про моральні та навіть фізичні знущання. Іноді дивуєшся: як діти все це витримують?

Тому після повернення на Батьківщину вони мають бути огорнуті турботою. І тут психологічна реабілітація є одним із пріоритетів. Ми, як уряд, співпрацюємо з Координаційною радою з питань захисту та безпеки дітей, яку очолює Андрій Єрмак.

Також працюємо з Офісом Першої леді, яка опікується Всеукраїнською програмою ментального здоров’я, де один з основних напрямів – психологічна реабілітація і психосоціальна підтримка дітей. За запитом, ми стараємось точково допомагати з побутовими питаннями, документами, вирішувати медичні проблеми, питання освіти.

- Нещодавно була інформація про наміри РФ організувати групові тури іноземних дітей до Криму. Одним пропонують звичайний відпочинок, іншим – різні культурно-просвітницькі заходи. Ви закликали владу різних країн світу подбати про те, аби вони не відправляли своїх дітей відпочивати на окупований півострів. Вважаєте, що навіть дітей росіяни можуть використати як живий щит?

- Можуть. Є багато підтверджених фактів використання росіянами цивільних українців – дітей, жінок, осіб похилого віку – у якості живого щита. А іноземців, особливо дітей, вони можуть використати не тільки як живий щит, а й в якості сакральної жертви.

Тому нещодавно ми звернулись до іноземних урядів з тим, щоб вони вжили додаткових заходів для недопущення незаконного перебування їхніх громадян на тимчасово окупованих територіях. Особливо це стосується перебування іноземних дітей у Криму. І особливо зараз, коли ЗСУ проводять наступальні дії, працюють над звільненням ТОТ, іноземців там не має бути.

До речі, цинізм окупантів – у тому, що дітей з інших країн вони запрошують до Криму, а членів своїх сімей – навпаки, вивозять. Бо усвідомлюють небезпеку…

- Чи хотіли б ви сказати щось представникам країни-агресора відносно повернення маленьких українців?

- Ми звертались до них і публічно, і письмово. Багато разів доносили до них, що незаконне переміщення дітей є міжнародним злочином, що він не має строку давності, що всі вони будуть покарані, що строки ув’язнення будуть тривалими. Все вони знають, але, напевно, не вірять. А дарма… Бо після війни ми ще довго будемо їх усіх знаходити та карати. Всіх – і великих чиновників, і маленьких. І не тільки чиновників. Усіх, хто причетний до незаконного переміщення українських дітей і особливо сиріт.

Мій фокус більше на поверненні статусних дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У випадку з батьківськими дітьми все ж таки трішки легше – там є батьки, родичі. А статусні діти можуть розраховувати лише на державу та волонтерів.

- Ірино Андріївно, ви неодноразово рекомендували співвітчизникам, які перебувають на ТОТ, не брати російські паспорти. Є інформація про те, що росіяни примусово мобілізують чоловіків, які взяли російський паспорт на ТОТ. У такий спосіб ворог намагається поповнювати втрати в живій силі шляхом примусової мобілізації на тимчасово окупованих територіях. Як, на вашу думку, можуть уникнути загибелі на полі бою ті, хто таки погодився узяти той паспорт? Що їм порадите робити?

- Так, я завжди рекомендую нашим людям на ТОТ не брати паспорти, не співпрацювати з окупантами, за можливості виїхати з ТОТ на підконтрольну територію. Якщо для виїзду з ТОТ треба взяти російський паспорт, то беріть його і виїжджайте: через Крим, через РФ, через треті країни. Але виїжджайте.

Якщо ж так вийшло, що людині під примусом видали російський паспорт і під примусом мобілізували у ворожу армію, то, по-перше, треба знайти спосіб дати знати про себе. Зокрема, можна повідомити Національне інформаційне бюро при Мінреінтеграції за номером 16-48 про факт примусової видачі російського паспорта та факт примусової мобілізації. По-друге, треба уникати участі в бойових діях та використання зброї проти ЗСУ. По-третє, необхідно знайти можливість якомога скоріше здатися в полон.

- Знаю, що ви неодноразово закликали Росію відкрити гуманітарні коридори для українців, бо більшість із них бажають виїхати на підконтрольну нашій країні територію. Реакції досі немає?

- Ні, росіяни нехтують міжнародним гуманітарним правом. У перші місяці повномасштабної війни нам вдавалося забезпечувати гуманітарні коридори. Але згодом росіяни припинили відкривати гуманітарні коридори, бо взяли курс на використання мешканців ТОТ у якості живого щита, а також у якості політичного виправдання окупації. Тому зараз вони намагаються роздавати паспорти та хочуть провести вибори. Але ми нікому не віддамо наші землі. ЗСУ працюють. Тож іще раз повторюю свою рекомендацію мешканцям ТОТ: за можливості виїжджайте з ТОТ.

- Мінреінтеграції виплачує державну грошову допомогу по 100 тис. грн звільненим з російського полону українцям та їхнім родинам. Скільки людей уже отримали ці кошти у 2023 році? Чи вистачає грошей на те, щоб продовжувати ці виплати?

- Минулого року одноразову допомогу отримали 1448 звільнених з російського полону українців, 462-м родинам була також виплачена щорічна допомога.

У 2023 році її вже отримали 529 звільнених з полону. А щорічну державну допомогу отримали 707 родин полонених.

Коштів вистачає.

Тут слід також зазначити, що людина отримує по 100 тисяч гривень не лише по факту звільнення, а й за кожен рік перебування в полоні.

- Міжнародні організації від самого початку повномасштабного вторгнення підтримували українців гуманітарною допомогою, фінансовими виплатами.  Як, за вашими спостереженнями, змінювалася ця допомога? Чого надають більше: гроші, гуманітарка?

- Так, минулого року міжнародні гуманітарні організації нам дуже допомогли. Цього року вони теж допомагають. Але наразі ми працюємо більш системно. І ми, і вони багато чому навчились минулого року в плані гуманітарного реагування. Бо у світі не було аналогів гуманітарній кризі, яка розпочалася в Україні в перші місяці повномасштабного вторгнення. Але ми вистояли й набули безцінного та унікального досвіду.

Якщо говорити про співвідношення видів допомоги, то і минулого року, і цьогоріч приблизно 30% складає грошова допомога, 70% – гуманітарна допомога: продовольчі набори, засоби гігієни та інші предмети першої необхідності, набори для дрібного ремонту житла тощо.

- На початку травня Кабмін прийняв постанову «Про Координаційні центри підтримки цивільного населення». Коли вони запрацюють? В якому форматі? З якими саме питаннями люди матимуть можливість звертатися до них?

- Координаційні центри вже створені у всіх областях. Вони починають роботу та налаштовують процеси.

Їхнє завдання – надавати підтримку та супровід населенню, постраждалому внаслідок війни. Їхні напрями роботи – це ветерани, родини військовослужбовців, діти, внутрішні переселенці, особи з інвалідністю, люди старшого віку.

Їх організаційна інфраструктура включатиме координаційні центри при обласних військових адміністраціях та центри життєстійкості в територіальних громадах. Люди звертатимуться на гарячі лінії або в центри життєстійкості в громадах.

Місія координаційних центрів та їхніх центрів життєстійкості на місцях полягає у наданні комплексної підтримки: психологічна підтримка, правова допомога, гуманітарне реагування, медична допомога, житлові питання, соціальний захист тощо.

Координаційні центри матимуть доступ до центральної та місцевої влади, міжнародних гуманітарних організацій, волонтерських та благодійних груп. Завдання працівників координаційних центрів та центрів життєстійкості полягатиме в тому, щоб допомогти людині за рахунок ефективної координації відповідних ресурсів, послуг та адміністративного впливу.

- У Мінреінтеграції активно обговорюються шляхи реінтеграції Криму. РНБО розробила нову стратегію деокупації та реінтеграції півострова. Які першочергові кроки, на вашу думку, Україна повинна буде зробити після того, як вижене зі своєї території ворога? За час окупації чимало людей змінили свою позицію стосовно нашої країни. Як варто боротися за них, за їхню прихильність (м’яко чи жорсткіше)?

- Так, реінтеграція Криму не буде простою. Вона відбуватиметься складніше, ніж реінтеграція інших тимчасово окупованих територій, і потребуватиме окремого підходу. І, можливо, спеціального законодавства. Щодо жорсткості та м’якості: ми маємо бути жорсткими у підходах щодо відновлення української державної влади та у питаннях правосуддя й справедливості. А в питаннях економічної та гуманітарної реінтеграції ми маємо бути гнучкими. Головне, ми маємо не повторити помилок минулого. Російського впливу на півострові не має бути. Це – запорука нашої безпеки. Тут ми ставку робимо на нові кадри: молоді, вмотивовані та компетентні. Вони все зроблять як слід.

- Поділіться з читачами власним секретом про те, звідки черпаєте сили та оптимізм? Що порадите українцям, аби віра у перемогу ні на секунду не похитнулася? Як тримати ритм?

- Річ у тім, що в силу своєї роботи я спілкуюся з людьми, які постраждали внаслідок війни. Переселенці, які втратили все та евакуювались із зони активних бойових дій або з тимчасово окупованих територій. Або звільнені з полону, і, зокрема, жінки. Або цивільні заручники, яких повернули з ворожого полону. Або українські діти-сироти, яких ми повернули з Росії. Всі ці люди вочевидь побачили багато такого, що звичайній людині важко навіть уявити. То я кажу собі: якщо вони, навіть діти, все витримали й вистояли, то й кожен українець та українка так зможуть. Отже, віримо в себе і в перемогу!

- Дякую за розмову.

Олена Собко, Київ