Війна в Україні: мобілізація у 20 років – необхідність чи перебір?
Буквально в квітні набрав чинності закон, який знизив мобілізаційний вік із 27 до 25 років і ось вже триває публічна дискусія – чи знижувати його ще. Секретар комітету ВР з питань національної безпеки, оборони й розвідки та ветеран АТО Роман Костенко закликає мобілізувати хлопців віком 20+. «У нас не вистачає людей, у нас не вистачає людей саме таких молодих», – заявив нардеп в ефірі «Говорить великий Львів» кілька днів тому. Війна – справа молодих, пише на своїй сторінці Фейсбук інструктор БЗВП (майже 50 000 підписників у цій соцмережі) Олександр Морозов, що має великий досвід роботи з мобілізованими різного віку й робить висновки зі своєї практики. І певна військова логіка в цьому є.
Чи піде влада на цей дуже непопулярний крок – хтозна. Є ж ще логіка демографічна, економічна, є різні фактори тиску. Ймовірно, відкладатиме його до останнього. Але коли ж настане оце критичне «останнє», коли дискусії втратять сенс, а діяти треба буде рішуче? Як правильно мобілізувати людей саме в нашій нинішній ситуації і що каже про це історичний досвід?
Здоров'я чи вміння - що важливіше
На початку вересня Верховна Рада прийняла за основу законопроєкт 1379д, який передбачає звільнення від мобілізації українців зі скасованим статусом «обмежено придатний» віком до 25 років. Очікується, що сьогодні (9 жовтня) парламент проголосує за нього у другому читанні. Але питання мобілізації молоді до 25-ти загалом не закрите – його обговорення тільки починається. Темпи мобілізації, що зросли відразу після набуття чинності відповідного закону, вже впали, раніше повідомляв Роман Костенко, і необхідно вживати заходів. До кінця року нібито планувалося мобілізувати ще 200 тис. новобранців, та навряд це вдасться, писала The Times. І чоловіків призовного віку все менше, і опір населення цьому процесу зростає.
Але кінця війни не видно.Тому протягом останніх місяців публічні заяви щодо зниження віку для набору до війська лунали від керівника фонду «Повернись живим» Тараса Чмута, заступника командира 3-ї ОШБр Родіона Кудряшова, офіцера бригади НГУ «Рубіж» Віталія Литвина. Паралельно Президента Зеленського закликають припинити роздачу повісток чоловікам старше 50-ти років «з метою поліпшення економічного стану в країні» – відповідна петиція у вересні набрала 25 тисяч голосів та очікувала розгляду. До кого прислухатися серед цього виру пропозицій і зробити так, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі?
Чому війську потрібна молодь? Бо українські 40-50-річні чоловіки зазвичай мають вже поганеньке здоров’я, говорить військовий експерт Павло Нарожний. Традиційно не дуже дбають про профілактику хвороб, спорт, збалансоване харчування. Тобто далекі від сьогоднішніх стандартів нормального здорового життя. «Армія ж насамперед потребує піхоти, а піхота – це високі фізичні навантаження. Треба вдягнути бронежилет, узяти зброю, сухпай, кілька кілометрів подолати і після цього вступити в бій. Пересічний українець років 45-ти навряд на це вже здатний», – пояснює він. Тому віковий ценз вже знизили з 27 до 25 років, тепер говорять про ще нижчу межу. Але крім фізичного стану є інші вимоги до бійця. «Треба, щоб людина йшла до війська усвідомлено. А нинішні 20-річні – в голові ще вітер, – каже Нарожний. – Крім піхоти, ніде не пригодяться, а армія також потребує інженерів, операторів дронів, тобто людей зі знаннями, фахівців». А це – вища освіта, яку реально здобути вже ближче до 25. «Мені здається, мобілізовувати молодших – шлях у нікуди. Вони ще нічого не розуміють у житті й не готові до тривалих психологічних навантажень», – ділиться міркуваннями експерт. В той же час, за його словами, і чоловіки 50+ – теж далеко не «кіборги» й позиції для них можуть бути винятково тилові. Які вже там виконання завдань, коли здоров’я залишилося десь у 90-х…
За словами Нарожного, до критичної точки, коли потрібно брати максимум людей хоч якогось віку, ще не дійшло. «За різними оцінками, навіть із урахуванням тих, хто виїхав за кордон, має інвалідність чи економічне бронювання, лишається близько 4-5 млн чоловіків призовного віку й цієї кількості цілком досить, щоб закрити всі потреби армії, а мобілізувати молодь 20-25 років наразі недоцільно», – каже він. Тим більше, що саме 25 років назад в Україні був провал народжуваності і людей такого віку дуже мало.
Дійсно, у 2001 році в Україні показник народжуваності був найнижчим в історії – тоді на 100 жінок припадало в середньому всього 108 народжених дітей, розповідає Олександр Гладун, доктор економічних наук, заступник директора з наукової роботи Інституту демографії та проблем якості життя НАН України. . «А щоб не відбувалося скорочення населення за рахунок природного чинника треба, щоб цей показник був на рівні 220, – пояснює він. – 2001 рік плюс-мінус 5 років – то був період з найнижчим рівнем народжуваності, тобто контингент віком 18-20 років, про який говоримо, дійсно замалий». Мобілізувати їх – для демографії погано, але не краще, коли гинуть і люди старшого віку. «У нас середній вік народження дитини – 28 років для матері і на 2-3 роки більше для батька може бути, – говорить Гладун. – І коли гинуть бійці віком 30+, втрачаємо чоловіків у активному репродуктивному віці».
З точки зору економіки – працездатним вважається вік 18-60, кожен «багнет економічного фронту» цінний і загибель кожного – демографічна втрата і трагедія, каже експерт. Та й темпи так званого старіння нації в України вже такі швидкі за рахунок стрімкого зменшення народжуваності, що загибель як 18-річних, так і тих, кому нині 26-59 дуже негативно відбивається як на демографічній ситуації, так і на ринку праці. «Та все залежить від потреб військових у першу чергу. Якщо програємо війну, про яку вікову структуру населення, яку країну взагалі будемо розмовляти? – говорить доктор економічних наук. – Молодь на окупованих територіях, якщо не виїде, все одно буде для нас втрачена: депортована, знищена, мобілізована до армії РФ».
Історія воєн: усі засоби в ім’я перемоги
Якщо аргументи настільки суперечливі, лишається звертатися до досвіду минулого, принаймні, результати тих воєн вже відомі. Так от, під час Громадянської війни у США людей до війська набирали за допомогою… лотереї. Тоді дозволяли офіційно відкупитися від служби за 300 доларів або знайти собі заміну. Очевидно, система сподобалася, бо під час Першої світової війни в США жеребкування для мобілізації військовозобов’язаних проводили тричі і набрали до війська таким чином майже 2,7 млн чоловіків з 24 млн зареєстрованих резервістів.
Під час Другої світової «ефект випадковості» під час жеребкування посилили: картки призовників були двічі перемішані, а кульки діставав чиновник із зав’язаними очима в присутності президента США. Під час війни у В’єтнамі «призовні лотереї» провели 4 рази, транслюючи розіграш по ТБ та радіо.
Але в кульках зазначали не номер військовозобов’язаного, а дату народження. Кульок було 366 і першими на війну відправили американських чоловіків віком 19–26 років, що народилися 14 вересня. А потім перейшли на добровільну контрактну армію.
Та у 20 столітті США не вели війни за своє виживання і могли дозволити собі такі ігри. Можливо, трохи ближчий до нашої ситуації досвід Ізраїлю, що стабільно має справу з ворогом, значно чисельнішим. Так, наразі населення Ірану – понад 88 млн, Лівану – 5,5 млн. В Єгипті на момент початку війни Судного дня в 1973-му жило близько 40 млн осіб, у Сирії – 6,7 млн, а в Ізраїлі – 3,1. І там наразі служба в армії обов’язкова для всіх євреїв за національністю, а з червня 2024 року служать навіть ультраортодоксальні євреї (були не дуже в захваті і влаштовували в Тель-Авіві протести). Також служать інші громадяни Ізраїлю – чоловіки-черкеси та друзи, араби – добровільно. Мобілізації із запасу підлягають лише ті, хто відслужив строкову. Усі резервісти в мирний час проходять навчання і за необхідності їх залучають до воєнних дій. Але тільки до 40 років: старші вважаються неефективними в бойових діях. Певні хвороби чи сімейні обставини можуть бути приводом для звільнення від мобілізації, але взагалі в Ізраїлі навіть із досить серйозними захворюваннями хоч десь, та служать. Ухилянтів практично немає. Не служив – будеш обмежений у певних правах, навіть кредит не отримаєш.
Ізраїль зробив правильний висновок – щоб не повторився Холокост, треба мати власну державу й сильну армію, яка буде захищати її та населення, говорить військовий історик, голова ГО «Центр мілітарної історії» Василь Павлов. Після 7 жовтня 2023 року там теж був стан патріотичної ейфорії, хвиля повернень до Ізраїлю, але коли стало потрібно більше людей, то задіяли і верстви населення, які ніколи не служили й не бажали брати зброю до рук.
«Держава Ізраїль їм швидко пояснила, що спочатку ці люди – громадяни, потім євреї і тільки потім – хареді (ультраортодокси – ред.)», - говорить він. Тож мусять розділити відповідальність з іншими.
В усі часи уряди країн, коли поставало питання захисту, діяли, за словами історика Павлова, однаково: тотальна мобілізація, контроль, репресії у разі дезертирства тощо. Так було в США, Великій Британії, Німеччині – це практика будь-якої країни, що воює за незалежність, збереження державності. Публічні дискусії в Україні на цю тему, це, м’яко кажучи, нерозумно, переконаний знавець історії воєн. «Український народ вже «подискутував» на цю тему в 1917-21 роках – це завершилося Голодомором. Така ціна відсутності мобілізації», – говорить експерт.
Як залучали бійців УНР у роки громадянської, влучно описано у романі-хроніці Уласа Самчука «Марія». «Минула тверда влада і настала м’яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, в твоїх руках. Виконай свій святий обов’язок, стань у ряди народної армії», – скиглить плакат. … Петро читає, а український народ за кожним словом заходиться реготом. – Який йому дурень піде сповнювати обов’язок. Цар, як хотів брати, не просив, а брав». А далі перед «читачами» влаштував мітинг матрос-більшовик і «вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада?.. Стояли, придивлялися мітингові і боялися порушити демократичні засади…». «Коли більшовики прийшли до влади, російська армія була розвалена. Діяли абсолютно недемократичними і непопулярними методами, але ця армія стала ефективна. І таких прикладів історичних чимало», – говорить військовий історик.
Під час обох світових воєн мобілізували з 18 років, нагадує він. Питання полягало тільки в підготовці й мотивації власного населення. «У нас у цьому плані за 30 років багато втрачено, суспільство не збиралося воювати і не хоче відчувати війну, – пояснює він. – З ним ніхто не працював, і зараз мусимо надолужувати». Так, в Ізраїлі завжди застосовували комплекс заходів із патріотичного виховання, військової підготовки на усіх рівнях – і дітей, і дорослих. Зараз буквально з коліс в Україні мають до цього включитися усі відповідні державні та громадські інституції – проводити базову військову підготовку населення в поєднанні з патріотичним вихованням (одне без іншого не працює).
Друга світова: брали у свитах і 16-річних
Українців востаннє мобілізували на захист держави під час Другої світової («інтернаціональний обов’язок» у Афганістані не враховуємо). У тодішньому тоталітарному Союзі дискусій бути не могло й керувалися «сталінською» Конституцією СРСР 36-го року та законом про загальновійськову повинність, ухваленим у 1939-му, розповідає професор Олександр Лисенко, завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії НАНУ. І за цим законом призивалися юнаки з 19 років, а якщо це були випускники середніх шкіл, то з 18-ти.
На початку війни було кілька мобілізаційних потоків. «На території військових округів (в Україні їх було три) оголошувався призов. Спочатку почали мобілізовувати чоловіків віком від 23-х до 36-ти років (а люди 1919-22-го років народження якраз у цей період перебували на військовій службі)», – розповідає кандидат історичних наук Лисенко. У серпні 1941-го знову була хвиля призову, і вік призваних розширився від 22 до 37-ми років. Але події розвивалися швидко і вже у вересні спеціальним розпорядженням Держкомітету оборони почали призивати 19-річних юнаків. Наприкінці року мобілізували чоловіків віком 27-41 років, тобто межа старших відсувалася ще на чотири роки. «Нарешті у грудні 42-го року ці вікові межі розширили від 18-ти до 55-ти років. Ось це була межа, за яку вже не переступали (ну, траплялися різні винятки)», – говорить професор. Багато студентів і навіть школярів-комсомольців у стані патріотичного піднесення (який ще й інспірувався ідеологічними мобілізаційними засобами сталінської пропаганди) вступали в різні мілітарні формування і в регулярну армію йшли, підробляючи документи чи з’являючись без них.
І так за першу кампанію мобілізації 1941-42 років було мобілізовано понад 3 млн 150 тис осіб. Про це свідчать підрахунки Івана Муковського (професор, академік Академії наук вищої освіти), який спільно з професором Лисенком досліджував цю тему (результати автори виклали у книзі «Звитяга і жертовність українців у Другій світовій війні».) «Я займався підрахунком у період другої кампанії – з 1943 по жовтень 1944 року – там майже 3 млн 700 тис. А ще ж мобілізація продовжувалася до вересня 45-го, купа українців воювала в Маньчжурії проти Квантунської армії», – описує ситуацію Лисенко. Тобто від 6,5 млн до 7 млн мобілізували тільки під час німецько-радянської війни, не рахуючи події після травня 45-го та 1939-го року, коли відбувся так званий похід у Польщу, Румунію. «За нашими оцінками, загалом у Червоній армії від 39-го до 45-го року воювали, напевно, близько 8 млн українців. Враховуючи, що населення було близько 40 млн за переписом, очевидно, що це була тотальна мобілізація», – розповідає історик. Мобілізація 43-го року відрізнялася ще тим, що її часто здійснювали не, так би мовити, законні інституції – військові комісаріати, а так звані польові. «От заходила частина в село, вигрібали хлопців і чоловіків такого віку, приблизно призивного, і екіпірувавши їх там якось (а то й не екіпірувавши), давши якусь зброю, гнали їх на лінію зіткнення. І доволі часто не проводили справжній облік: скільки людей вони взяли, в якому вони були статусі, якого віку, і статистики точної не маємо», – уточнює Олександр Євгенович. Плюс повторної мобілізації зазнали чоловіки, що потрапили в полон у перший рік війни і потім були деокуповані. Але в нашому випадку навіть не кількість, а способи цікавлять. Бо коли польові військомати згрібали «на м’ясо» чорнопіджачників (бо уніформи на всіх не було, йшли у своєму), тих необлікованих і неекіпірованих «одноденних» солдатів, на вік вже точно ніхто не дивився. Німців треба було гнати. «Могли бути навіть 16-річні, 70-річні, могли бути старші. Хоча тоді по-іншому ставилися до віку, люди швидко старіли, – говорить історик. – Я читав архівний документ, пишуть свідки події, солдати радянські, які ввійшли в село: «встретили в селе старика лет 50-ти». Уявляєте, «старік лєт 50-ти» сьогодні? У нього життя тільки починається».
А юних спочатку намагалися ще «економити». Звісно, не з гуманних мотивів. «Я думаю, що, по-перше, конфлікт такого масштабу потребував певних навичок. 20-річні часто мали вже певні основи військової і спортивної підготовки (діяли ДТСААФ, спорт був дуже популярний). Багато хотіли льотчиками бути, ходили в аероклуби», – розповідає професор Лисенко. – Часто молоді люди, особливо після технікумів та вузів, мали певні навички володіння зброєю, поведінки в умовах табору, воєнізованої ситуації. Відразу ж після школи (а середню школу закінчували не так багато людей, старшокласників у нашому розумінні було не так багато) юнаки не мали таких навичок, особливо сільські. «Напевно, міркування на початку були суто прагматичні – не брати їх через відсутність навичок, а по-друге, молодий контингент треба берегти як потенційний ресурс мобілізаційний», – вважає Лисенко. Та, зрештою, налагодилося фахове навчання, а піхоти було треба й треба, тож і від цих мотивів відмовилися.
Звісно, часи змінилися і цінність людського життя в нашому суспільстві значно зросла. Українці оплакують кожну загублену на цій війні долю. Але незмінним залишилося, схоже, основне: той закон джунглів, який вимагає застосувати весь свій ресурс, щоб тебе не зжерли сильніші й рішучіші.
«Суспільство або прийде до тями, або загине. Приклад населення на тимчасово окупованих територіях це доводить – у 2022 році без розмов мобілізували і гнали на м’ясні штурми. І на решті територій у випадку окупації буде не інакше, – переконаний Павлов. – Цьому вчить історія – за власну державу, родину треба боротися».
Тетяна Негода, Київ
Перше фото - Укрінформ, Микола Мякшиков
