Україна має велику та глибоку дипломатичну історію

У світі немає аналогів цьому виданню. «Україна дипломатична» унікальна не тільки тим, що вже виходить упродовж двадцяти п’яти років і нараховує таку ж кількість томів, а й глибоким змістом, тематично багатоплановим наповненням кожного з них. Цей зміст і тематика, відповідають назві щорічника, але водночас на його сторінках, випуск за випуском, розгортається і розглядається історія й сучасність української дипломатії в контексті міжнародних дипломатичних відносин, світової політики. Думається мені, через те, що біля «колиски» цього видання стояли люди з широким кругозором, відомі політики й учені, яких об’єднав, зокрема, створений у Києві в дев’яності роки минулого століття Історичний клуб «Планета», а надійним союзником і діяльним партнером їх у цій справі стала Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв (ГДІП – тепер ця абревіатура добре відома в дипломатичному світі далеко за межами української столиці).

ДИПЛОМАТИЧНА ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

За чверть століття в «Україні дипломатичній» вийшли сотні публікацій. Чимало з них присвячені історії української дипломатії, зокрема, маловідомим або й зовсім не відомим її сторінкам і епізодам. До того ж часовий діапазон досліджень надзвичайно широкий – від Київської Русі й до наших днів.

Особливо варто виділити статті про вітчизняну дипломатію періоду Української Народної Республіки. Європа і світ тоді вперше почали пізнавати й усвідомлювати для себе істину, що Україна – не Росія. І матеріали щорічника, насамперед у рубриках «Історія дипломатії» та «Інституційна історія української дипломатії очима її сучасників», слугували цьому пізнанню.

Але, безперечно, головне місце в кожному випуску займали і займають матеріали про появу в 1991 році на карті планети незалежної Української держави, однієї з найбільших на європейському континенті і за територією, і за кількістю населення. У статті «Дипломатія – це тонка матерія» міністр закордонних справ часів проголошення її незалежності Анатолій Зленко зауважив: «Ми торуємо шлях України від території до держави і від держави до нації. Це довгий і складний шлях, який можна пройти, лише якщо дипломатія буде високопрофесійною і результативною, політика – ініціативною і відповідальною, а Україна міцно триматиметься свого місця у мінливій течії світового розвитку». 

Інший визначний український дипломат Геннадій Удовенко, очільник МЗС України у 1994–1998 рр., поділився на сторінках «України дипломатичної» своїми спогадами про роки становлення й утвердження України на міжнародній арені, у світовій політиці. Він, зокрема, зазначив, що найважливішим успіхом молодої української дипломатії в тогочасний період було те, що їй удалося за короткий термін установити дипломатичні відносини майже з усіма державами світу та створити мережу дипломатичних установ України. І всю цю титанічну роботу на початку здійснював невеликий «загін» українських дипломатів.

Автор статті додав при цьому, що ці успіхи особливо вагомі, враховуючи складні й надто суперечливі  умови першої половини дев’яностих років ХХ століття, коли після хвилі політичного романтизму настала пора суворих випробувань. «Необхідно було відмежуватись, – пише  Геннадій Удовенко, – від успадкованої з часів СРСР кадрової політики, особливо в міжнародному напрямі, коли партійно-номенклатурний принцип був єдино можливим у формуванні дипломатичного потенціалу». Геннадій Йосипович у цьому зв’язку схвально оцінив практику кадрового відбору під час формування дипломатичного корпусу в перші роки незалежності Української держави. Йдеться про сотні представників української інтелігенції, яких продумано й оперативно відбирали з центральних органів виконавчої влади, провідних галузей економіки, академічної науки, вищої школи та спрямовували на дипломатичну роботу. Додамо, що дипломатична кар’єра самого Удовенка почалась після того, як він, випускник відділення міжнародних відносин Київського державного університету, чотири роки попрацював на посаді голови одного з колгоспів Київщини.

Ми назвали тільки два приклади, виділили лише дві статті в «Україні дипломатичній» за чверть століття її виходу у світ. А їх, повторюємо, налічуються сотні. Публікації з’являлися під різними рубриками («Фаховий погляд дипломата», «Сучасна дипломатія: концепції та реалії», «Геополітика в сучасному світі» «Постаті та події», «Публічна дипломатія» та інші), але всіх їх об’єднує високопрофесійний, вдумливий підхід до висвітлення непростих, багатопланових процесів у світовій, передовсім українській дипломатії, глибокий аналіз подій і дійових осіб сучасної політики і міжнародного життя. Тому цей документальний, науковий, фаховий літопис має таку важливість, актуальність і цінність.

АВТОРИТЕТНА СПІВДРУЖНІСТЬ

Навряд чи втрималася б «Україна дипломатична» на плаву впродовж такого тривалого й мінливого часу (бо ж скільки періодичних видань зійшло за ці роки з дистанції), якби не коло авторитетних, відомих в Україні та за її межами авторів, яких вона об’єднала. Уточнимо: не лише авторів, а й співтворців щорічника. 

Насамперед українських дипломатів: від керівників вітчизняного Міністерства закордонних справ до численних співробітників дипломатичних установ і підрозділів України. Щорічник став для них і джерелом фахової інформації, і своєрідним навчальним посібником, і трибуною для обміну корисним досвідом, думками і спостереженнями. 

Особливо збагатився зміст видання, коли до його випусків долучилися ветерани української дипломатичної служби, такі як Ігор Турянський, Юрій Богаєвський, Володимир Огризко, Борис Гуменюк, Станіслав Лазебник, Олександр Моцик, Володимир Хандогій, Сергій Борщевський, Юрій Малько. Вони стали не тільки авторами ґрунтовних публікацій на сторінках щорічника, в яких ділилися надбаннями своєї багаторічної дипломатичної практики під час місій у різних країнах світу, а й виступали в ролі аналітиків і вимогливих оцінювачів змісту, характеру, тематичного спрямування випусків щорічника. 

Не можна не відзначити високий науковий рівень «України дипломатичної». І в цьому, безсумнівно, значна заслуга вчених Національної академії наук України, педагогів, викладачів провідних в Україні вищих навчальних закладів, які увійшли до редакційної ради і редколегії видання, стали авторами багатьох публікацій на його сторінках. Серед них – Леонід Губерський, Василь Кремень, Віктор Андрущенко, Володимир Горбулін, Сергій Пирожков, Валерій Копійка, Андрій Кудряченко, Микола Держалюк, Микола Кулініч, Лариса Левченко, Сергій Сидоренко, Михайло Станчев, Петро Таланчук, Григорій Перепелиця, Микола Трофименко…

Окремо слід виділити участь у творенні щорічника вчених і викладачів  Дипломатичної академії при МЗС України та Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. До речі, саме в другому з цих закладів нещодавно відбулася презентація 25-го випуску «України дипломатичної» та відзначення вісімдесятиріччя з дня заснування цього славетного інституту. Історія розпорядилась так, зазначив у своєму вітанні з нагоди цих подій ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров, що сьогодні, як і в Європі 1944 року, коли в Київському державному університеті було створено факультет міжнародних відносин, вирує кривава війна. Тільки тепер Україна як суверенна держава – в її епіцентрі, а українські дипломати гідно тримають свої позиції – як складник у справі захисту незалежності та територіальної цілісності Батьківщини.

Під час згаданої урочистості виступали не тільки керівники університету, НАНУ, ветерани української дипломатії, а й очільники зарубіжних дипломатичних представництв у столиці України.

Вони зазначали, що «Україна дипломатична» стала й для них авторитетним, цінним виданням та трибуною для виступів. Справді: у кожному випуску щорічника відводиться окремий розділ, де публікуються матеріали іноземних дипломатів в Україні, їхні біографії, довідкова інформація про посольства та інші дипустанови, в яких вони працюють. І в цьому – теж унікальність цього видання.

ПОДВИЖНИКИ

З першого номера «України дипломатичної» маю честь належати до її постійних читачів і авторів. Прихилив мене до неї світлої пам’яті Анатолій Денисенко, який був головою вже згадуваного Історичного клубу «Планета» та впродовж довгого часу, до останніх днів свого земного життя, головним редактором «України дипломатичної». Він належав до когорти не лише літописців, а й активних діячів сучасної української історії. Ось лише кілька рядків з його біографії. Після закінчення факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка працював у редакціях низки періодичних видань – як регіональних, так і загальноукраїнських. Закінчив аспірантуру історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, захистивши кандидатську дисертацію. Завідував науковою редакцією Зводу пам’яток історії та культури УРЕ. Працював в апараті Президії Академії наук УРСР, згодом – першим заступником директора Центру пам’яткознавства Академії наук України. За його ініціативи був відроджений історико-українознавчий літопис «Київська старовина». У дев’яності роки він розгортає активну видавничу і творчу діяльність, зокрема засновує разом із своїм побратимом, відомим українським публіцистом і дослідником Василем Туркевичем новий науковий історичний журнал «Пам’ять століть», випускає журнал «Український богослов», а невдовзі, з 2000 року, за його редакцією з’являються тринадцять випусків «Історичного календаря»…

«Україна дипломатична» – із цього послужного списку діянь незабутнього Анатолія Денисенка. Як і все, за що брався, Анатолій Васильович творив задуманий щорічник з притаманною йому наполегливістю, енергійністю, послідовністю, вдумливістю і натхненням. Із численних спілкувань з ним мені відомо: він поставив перед собою завдання працювати на довгу перспективу, орієнтуватись на кожнорічне видання збірника. І, звичайно ж, головний редактор добре розумів, що зберігати з року в рік увагу й цікавість до щорічника можна лише за умови забезпечення його високого рівня. І цієї мети він досяг. Хотів би особливо відзначити також Денисенків талант згуртовувати навколо видання потужні наукові, дипломатичні, журналістські сили, вміння терпеливо працювати з авторами.

Пошлюсь на власний приклад. Ще задовго до того, як наприкінці кожного літа завершувалося формування змісту й починалося верстання щорічника, Анатолій Васильович заходив до мене на роботу, спочатку в «Урядовий кур’єр», а згодом в Укрінформ, і запитував, який цікавий матеріал я міг би запропонувати в наступний випуск. Це була щира розмова товаришів, колег, однодумців. Ми погоджували тему моєї майбутньої публікації та час її подання в редакцію «України дипломатичної». Я вважав для себе неприпустимим не дотриматися цієї домовленості. Як не вистачає мені сьогодні такого, як з Анатолієм Денисенком, творчого, людського спілкування…

На початку нашої розповіді про ювілей щорічника згадувалася діяльна підтримка цього видання Генеральною дирекцією з обслуговування іноземних представництв у столиці України. Точніше кажучи, ця підтримка для долі щорічника була вирішальною. І в цьому – незаперечна заслуга багаторічного керівника ГДІПу Павла Кривоноса. Він за освітою будівельник, випускник відомого Київського інженерно-будівельного інституту. Перед тим як очолити ГДІП, отримав досвід роботи в системі житлового господарства Києва, багато років працював заступником голови виконкому та голови держадміністрації Подільського району столиці. Досвід цей, помножений на неабиякі організаторські здібності, творчий підхід до справи, чіткість, самовідданість, відповідальність у роботі сприяли тому, що Павло Олександрович став керівником колективу не тільки за посадою, а й за професійними і людськими якостями.

Серед цих якостей варто, зокрема, виділити його талант комунікабельності, дипломатичності, вміння згуртовувати людей, націлити на досягнення наміченого. Саме це й визначило його головну роль у «довгожительстві» щорічника. Разом з головним редактором Анатолієм Денисенком та членами редколегії Павло Олександрович вивів щорічник на орбіту заслуженого визнання в дипломатичній сфері. Згадуючи перші роки його виходу у світ, Павло Кривонос зазначив, що спочатку головним завданням було якнайбільше ознайомити читача з історією української дипломатії, зафіксувати сучасний стан міжнародних відносин, висвітлити біографії чинного іноземного та українського дипломатичного корпусу (нині цей довідковий блок містить перелік і роки призначення голів українських та закордонних дипломатичних місій і міжнародних організацій). Сьогодні ж метою є також забезпечення платформи для комунікації між діячами дипломатичної сфери, представниками міжнародних організацій, політологами, ученими, істориками; формування позитивного іміджу України серед світової спільноти, сприяння спадкоємності поколінь дипломатів у сфері міжнародних зв’язків, розвиток вітчизняної дипломатичної школи.

Разом з Павлом Кривоносом виконання цих завдань чітко, послідовно, на високому рівні виконує перевірена роками команда, насамперед колектив дирекції «Медіацентру» ГДІП на чолі з Інною Хоменською. Відзначимо також участь у творенні «України дипломатичної» доктора історичних наук Володимира Денисенка, що як заступник головного редактора щорічника достойно продовжує справу свого батька.

*   *   *

Отже, за чверть століття з томів «України дипломатичної» створена ціла бібліотечка. Незвичайна бібліотечка. Уже хоча б тому, що вона – ще одне й доволі переконливе документальне свідчення (у цьому разі – через сферу дипломатії), наскільки глибока історія землі нашої, народ якої знаний у світі з прадавніх віків. Досить згадати лише рубіж позаминулого й минулого тисячоліть. Ще на місці Москви було болото, а княгиня Ольга вже вирушила зі стольного Києва до Константинополя, де прийняла хрещення і зміцнила зв’язки з провідною в той період Візантійською імперією. Власне, візантійська могутність на той час вже почала занепадати, і Константинополь був зацікавлений у цих контактах не менше від Києва. 

Онук княгині Ольги рівноапостольний князь Володимир далі зміцнював Київську державу, прийнявши православну віру і укріпивши свої позиції та зв’язки в тогочасних Європі і світі. Цим уславився і його син Ярослав Мудрий, видатний державний лідер, будівничий і просвітник, який ще більше підняв у ті часи авторитет Київської Русі. І, звичайно ж, ми пам’ятаємо з минувшини промовистий факт, коли його дочка київська князівна Анна Ярославна протягом певного періоду (1051–1060 рр.) була королевою Франції.

Орда зі сходу в 1240 році зруйнувала Київ, захопила великі території нашої землі. Але, як відомо, князь Данило Галицький, син Романа Мстиславовича з роду київських князів, тонкою політикою і дипломатією, а головне –  зміцненням могутності Галицько-Волинського князівства зумів зупинити цю навалу на порозі країн Центральної і Західної Європи. Згадаймо й те, що саме на українській землі, у древньому Луцьку, у 1429 році відбувся з’їзд володарів держав Центральної і Східної Європи. По суті, це була перша спроба обговорення та організації колективної безпеки європейських країн.

Ми згадали лише кілька імен та подій з давноминулих часів, що переконливо засвідчують велику й глибоку історію нашого народу, на яку, як і на всю нашу землю, віроломно зазіхає нині російський агресор, розв’язавши проти України криваву війну, сіючи смерть, руїни, горе. Вітчизняна дипломатія – невіддільна, значна частина цієї історії, незалежності й непоборності Української держави. І «Україна дипломатична» своїми публікаціями, кожним своїм новим томом це ще раз неспростовно доводить.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства