«Петриківка». Мистецтво вільних людей

Про петриківський розпис наче й знаємо все-все. Знаємо, що колись ним оздоблювали комини, печі, вікна, а потім - реманент, збрую, одяг, і що найліпші фарби робилися на яєчній основі, а пензлики, так звані «котячки», - з котячої шерсті, крім того застосовували пальці рук і рогіз.

І що на початку минулого століття завдяки видатному історику, етнографу Дмитру Яворницькому петриківський розпис із сільської хати пішов у світ. Місцеві умільці почали виробляти ексклюзивну красу на замовлення Дніпропетровського краєзнавчого музею, який тоді Дмитро Іванович і очолював.

І що найстаріший із майстрів петриківського розпису, 90-річний Василь Соколенко, відродив традиції односельчан і переніс яскраві візерунки з паперу та білих стін на дерев’яну основу.

І що у 1936 році місцевий учитель Олександр Статива організував у Петриківці школу декоративного розпису. У ній викладала знаменита художниця Тетяна Пата, одна із засновниць петриківського мистецтва. Сьогодні у Петриківці діє районна дитяча художня школа її імені.

І про фабрику петриківського розпису «Дружба», де працювало біля 300 майстрів-художників. Її продукцію постачали тоді у двадцять країн світу. Попит був настільки великим, що його ледве встигали задовольняти. На жаль, на початку 90-х фабрика закрилася, а її майно розпаювали. Це породило багато чуток про занепад цього ремесла і необхідність його захисту й порятунку. Цю «мантру» за роки незалежної України так любили повторювати заїжджі журналісти, фотографуючи розвалені стіни «Дружби», що це зіграло й на добру справу – у грудні 2013 року ЮНЕСКО включило петриківський розпис до переліку нематеріальної культурної спадщини людства.

Такий статус дав переваги Дніпропетровщині у просуванні бренду «Петриківки» за кордоном. Було проведено більше 50 виставок петриківського розпису в багатьох країнах світу: в посольствах України країн Євросоюзу, Європейському Парламенті в Брюсселі, музеї сучасного мистецтва в Кувейті, у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі, в Іспанії, Японії, Китаї.

Самі ж майстри розпису, яких нині згуртовує Центр народного мистецтва «Петриківка», створений заслуженим майстром народної творчості України Андрієм Пікушем, про новий статус їхнього мистецтва говорять стримано: це був більше піар і політичний хід, а як виховувати майстрів і піклуватися про збереження традицій розпису, народженого в їхньому селищі, вони й самі добре знають.

Пензлик і фарба тут є майже у кожній хаті. Як говорить директор Будинку дитячої творчості Людмила Власенко, талантів у Петриківці більше, ніж яблук в урожайний рік у сільських садках. На її думку, малювати петриківським розписом можна лише на Петриківщині, тому що «потрібно жити та дихати петриківським повітрям, для того щоб вийшов справжній шедевр». Наприклад, у Будинку дитячої творчості функціонує 34 гуртки, у яких навчається понад 600 дітей з усього району. Кожен четвертий з них – уміє вправлятися з пензликом і фарбою.

Якщо ж малярська справа припала до душі, продовжити навчатися цьому ремеслу можна у ПТУ №79. Викладають Петриківський розпис і в Дніпровському художньому училищі.

Однак хочеться розповісти не просто про таланти з Петриківщини, бо гарна картинка – це наче сторінка в музеї, подивилися, перегорнули та й зберігають, як класику. Петриківський розпис і сьогодні – органічна, жива субстанція. Носії цього мистецтва – молоді митці, які живуть уже нинішнім і майбутнім і пристосовують цю давню традицію до сьогодення. Про їх креативні проекти ми й розкажемо.

Будь-хто, завітавши у Петриківку, одразу помітить незвичну композицію у центрі села: витончена квітка «цибулька» з офіційного логотипу бренду «Петриківка» трансформована у бетонний монумент. Поряд - головний осередок петриківського розпису, Центр народного мистецтва «Петриківка». Тут працюють понад 40 майстрів. У центрі проводять тематичні екскурсії та майстер-класи, також тут можна придбати сувеніри з розписом. Ще близько 200 майстрів розписують вироби і продають їх самостійно. Отут їм допомагає фестиваль «Петриківський дивоцвіт», цього року він був ювілейним – десятим.

«Наші люди щасливі, що фестиваль відбувається у Петриківці. Адже кілька разів захід проводили у Дніпрі — нас це обурювало. До нас їдуть з усієї країни», - говорить селищний голова Ольга Гавриленко.

Цього року «Петриківський дивоцвіт» змінив формат із ярмарку на етно-фестиваль.

«Ми зробили настільки насичену програму, аби всі гості фестивалю могли увібрати увесь цей український дух і відчувати його протягом року, аж до наступного «Петриківського дивоцвіту». Петриківський розпис, козацькі пісні та народні традиції – це код нашої нації, який потрібно охороняти та поширювати», - впевнений голова Дніпропетровської обласної ради Гліб Пригунов.

Фестиваль цьогоріч зібрав удвічі більше учасників, ніж торік: це й народні майстри, і заклади культури та художні колективи, і господарі «зелених» туристичних садиб, кухарі, вихованці дитячих художніх шкіл, молодь.

На фестивалі було зареєстровано новий рекорд України – найдовше панно, оздоблене петриківським розписом. Попередній схожий рекорд – 120-метровий “бігунок” прикрашає паркан у центрі селища.

А ще петриківські художники за ініціативи селищного голови Ольги Гавриленко розмалювали й автобусні зупинки. Добру справу підтримало керівництво професійно-технічного училища №79. Для його вихованців це було й визнанням, і чудовою практикою. Тепер звідси вже точно ніхто не хотітиме їхати жити у місто.

Ідею прикрасити садиби петриківським розписом підтримали й відомі майстри як із самого селища, так і зі всієї України, започаткувавши проект «Петриківка:Рестарт». Влітку вони взялися прикрашати петриківським розписом сім будівель. Серед них - райадміністрація, три будівлі дитячого садка, будинок культури, придорожнє СТО, автовокзал та деякі інші об’єкти. Як обіцяють координатори, повністю проект «Петриківка: Рестарт» буде завершено за кілька років – коли в селищі не залишиться нерозписаних будівель. Таким чином у селищі повернуть традицію оздоблювати рослинними орнаментами білі стіни домівок до свят.

Здавна люди вірили, що прикрашене орнаментом служить оберегом. Тому, коли в Україні відбувся Майдан, а потім і війна на сході України, майстриня Галина Назаренко намалювала козака Мамая у стилі петриківського розпису з конем і бандурою та й подарувала цей аркушик бійцям-добровольцям, навіть гадки не маючи про подальшу долю її мальовки.

Згодом її знайомий волонтер, побувавши у бліндажах на передовій, розповів: «Галю, а ти знаєш, що твій «Мамай» у наших хлопців – за ікону?! І знаєш, у цей бліндаж жодного разу не вцілив ні «град», ні інша артилерія».

Воно й не дивно, адже здавна наші прадіди стояли за зміцнення безпеки рідної країни, а козак Мамай був уособленням українського національного характеру, його зображення мало не в кожній українській хаті слугувало оберегом.

Тоді Галина попросила повернути їй того «Мамая», бо він і запилився, і зносився, а натомість намалювала іншого. А згодом зробила інсталяцію «Козак Мамай у маках» із семи тисяч гільз. Важить металева картина понад сто двадцять кілограмів. Гільзи для її виготовлення збирали волонтери в зоні бойових дій. Картину було виставлено у Софії Київській.

Історично рослинними орнаментами свої церкви розмальовували ще козаки. Тому, коли художницям із Петриківки Галині Назаренко та Ірині Кібець запропонували розписати у такому стилі внутрішню частину Свято-Юріївського храму, що належить Київському патріархату, ті одразу погодилися і за кілька тижнів завершили роботу. Це був перший церковний заклад розписаний «петриківкою». Він розташований на Михайлівській площі за готелем «Інтерконтиненталь».

Потім художниці оформили петриківським розписом багато будівель у різних куточках України і навіть у Грузії. Галина Назаренко, приміром, з Оленою Ярмолюк розписали каплицю біля джерела святого Пантелеймона в с. Хутірське Петриківського району. Торік у жовтні Галина Назаренко та Ірина Кібець розписали церкву святої Покрови під Києвом у селі Шевченкове. А нещодавно петриківські майстрині розмалювали освітній коледж у м. Батумі (Грузія).

Перекочувала «петриківська цибулька» із білих стін і на білу тканину. У Петриківці живе прекрасна привітна жіночка – Євдокія Володимирівна Денисенко, яка робить справжні дива. Збиває у кров пальці, псує очі, але з-під її рук на сукнях і сорочках розквітають дивні квіти, колоситься зілля й тріпоче листя, переспівуються птахи.

Ще дівчинкою вона вчилася у відомої майстрині Антоніни Агафіївни Овдієнко, яка вела їхній гурток і навчила різних видів вишивання – і хрестиком, і ретязочком, і гладдю. Подорослішавши, Євдокія Володимирівна працювала художником із петриківського розпису на фабриці, згодом – на заводі порцеляни у Рівному. А переїхавши назад до Петриківки, пішла на пораду до старійшин розпису, мовляв, хочу створити експериментальний «Театр мод» із вишиваним петриківським розписом. Тоді, 30 років тому, цю ідею не зрозуміли, підкресливши, що, мовляв, мазок пензлем неможливо вишити. Але від задуму жінка не відмовилася, і лише п’ять років тому її ідея таки знайшла втілення. А ті, хто побачив на фестивалі «Петриківський дивоцвіт» роботи Євдокії Володимирівни, не просто були в захваті від яскравих кольорів, а й зазначали, що такої вишиванки більше ніде не бачили. Шкода лише, що на місцевому рівні на такий товар рідко знайдеться покупець – у гарних шатах з «петриківкою» виступають хіба що на київських подіумах і сценах.

А днями прийшла гарна новина – родина майстра петриківського розпису Галини Назаренко готує до виходу новий проект – футболки чорного та білого кольору з оригінальними малюнками майстрині. У Запоріжжі ось-ось мають вийти з друку перші екземпляри принта з логотипом Галини Назаренко, для яких вона обрала кілька своїх малюнків. На одному з них, наприклад, дівчина зустрічає свого козаченька на коні. До речі, у Facebook уже вишикувалася за цими футболками чимала черга.

«Для мене надважливо, що на цих футболках стоятиме напис «Вироблено в Україні», - каже майстриня.

Петриківський розпис поступово причаровує весь світ. Картини, наприклад, Галини Назаренко - члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, віце-президента асоціації народних майстрів України, відомі не лише на теренах України. Їх достойно оцінили у США, Канаді, Франції, Китаї, Казахстані, Болгарії, Португалії, Австрії, Італії, Японії та інших країнах. Тільки цього року вона демонструвала свої роботи у п’ятьох із них. Днями художниця вирушає на фестиваль інших культур до Німеччини.

Під час експозиції виставки у Китаї, наприклад, зародилася нова традиція. Як повідомив посол України у Китаї Олег Дьомін, тими днями стали на весільний рушник двоє українців – Лисиця Іван та Кисельова Ольга. «Фото на згадку за традицією було зроблено біля картини «Українське весілля» талановитої художниці Галини Назаренко», - написав посол у Facebook.

А от виходець з Петриківки, студент Львівської академії мистецтв Ігор Лісний власним коштом заснував проект з популяризації петриківського розпису. Він веде авторський блог про це, сторінку у Facebook, на яку вже підписалися майже 15 тисяч користувачів.

За словами Ігоря Лісного, зараз петриківський розпис стає креативним і може з’явитися будь-де.

«Я відчуваю якийсь здвиг по тому, що люди починають більше розуміти якість такого розпису, тобто, що це не просто сувенір на Андріївському узвозі, тарілочка за умовні 200 гривень, а що це дійсно мистецтво, яке можна застосувати у будь-яких сферах життя, починаючи від поліграфії, кераміки, дизайну, її («петриківку» – ред.) використовують у сайтах, малюють на машинах, домівках, на військових шоломах, гільзах», - говорить Ігор.

Отак по-сучасному живе й розвивається петриківський розпис на Дніпропетровщині. 

Наостанок пропоную читачам кілька порад від майстрів, на який розпис варто звернути увагу, якщо ви збираєтесь придбати ужиткову річ чи сувенір.

Майстри радять віддавати перевагу сувенірам із розписом на білому тлі. Хоч традиційний розпис уже давно не виконується тільки на білому тлі - чорне, синє, зелене, бордове, фіолетове - скрізь «петриківка» виглядає дуже гарно. Проте на фестивалях варто звернути увагу саме на розпис на білому тлі, адже виготовляють таких речей останнім часом усе менше, проте цінність вони мають більшу.

Дощечки та тарілки - універсальний подарунок друзям за кордоном. Бувають різноманітніх розмірів, кольорів і якості. Ціни стартують від тридцяти гривень - і до декількох тисяч. Також серед популярних сувенірів - скриньки, писанки, кухонні набори.

Обирайте сувеніри, на яких написано «Зроблено в Петриківці».

Якщо ви приїхали в пошуках ексклюзивного подарунка чи за колекційною річчю, шукайте вироби, які виготовили провідні петриківські майстри - А. Пікуш, В. Глущенко, В. Панко, Г. Назаренко, Н. Рибак, М. Яненко, Л. Горбуля, Н. Турчин, родина Деків.

Майстер-класи. Спробуйте свої сили в розписі, проте не сподівайтеся, що за півгодини вдасться опанувати цю майстерність. Ці майстер-класи покликані просто ознайомити з технікою та особливостями розпису. До речі, в кожного майстра своя технологія проведення майстер-класу, тому спробуйте його взяти в декількох майстрів. Ціни на них демократичні - від 25 грн.

Шукайте ексклюзив та нестандартні вироби з петриківкою. Кожного року майстри вигадують нові і нові сфери його застосування.

«Петриківка» є нематеріальною культурною спадщиною людства ЮНЕСКО саме завдяки тому, що знання і майстерність даного мистецтва передається від майстра до майстра, з покоління в покоління. Тому справжньою «петриківкою» важко оволодіти самостійно чи за допомогою методичної літератури.

Покликання «петриківки» - прикрасити наше буденне життя своїми яскравими позитивними кольорами. Тому звертайте увагу на те, що саме вам припало до душі, навіть якщо це не канонічний розпис.

1. Петриківський розпис – мистецтво вільних людей. У селищі Петриківка ніколи не було кріпацтва, колись тут розташовувалися зимівники козаків. Тому люди були вільні у своїх думках та творчості. Саме цим вільнодумством і пронизана «петриківка» – яскраві позитивні квіти, радісні побутові сценки з життя і відсутність будь-якого негативу.

2. Витоки «петриківки» – оздоблення вибілених стін хати-мазанки. Жінки-чепурушки прикрашали сакральними орнаментами піч – годувальницю сім’ї, а також бігунцями оздоблювали стіни. І вже набагато пізніше розписи перейшли на папір та речі домашнього вжитку.

3. Точна дата виникнення розпису невідома, адже народну культуру в Україні почали досліджувати досить пізно. Перші дослідження «петриківки» датуються початком XX ст., коли Яворницький зібрав перші зразки мальовок для колекції музею. За усними переказами селян, можна сказати, що петриківським розписом прикрашали хати ще на початку XVIII ст., про інші дати можемо тільки здогадуватися.

4. Петриківська калинка тицяється пальчиком. У «петриківці» досить багато різноманітних прийомів та засобів малювання. Один з таких – тицяння калинки пальцем. Справжньою калинкою вважається та, в якій залишився відбиток пальця майстра.

5. Є мірило, за яким визначають справжнього майстра – він може малювати без попередньо наміченого контуру. Такою віртуозністю володіють далеко не всі, але до неї потрібно весь час іти.