Косів. Незламний дух, унікальна кераміка та... вегетаріанська дієта
Місто Косів розташоване у підніжжі Українських Карпат, біля річок Рибниця і Прут. У 2001 році Косів отримав статус історичного міста, а ще через три роки – статус міста-курорту. Саме тут написали першу у світі книгу про вегетаріанську дієту, і тут створюють таку кераміку, за якою можна вивчати історію Гуцульщини.
ЛЕГЕНДИ КОСОВА
За історичною довідкою, Косів виник у 16 столітті завдяки цінним покладам солі. Тоді у селі Старий Косів існувала соляна баня, яку орендували старости зі Снятина. Там вони утворили містечко Риків. Пізніше, піддані Речі Посполитої на чолі зі шляхтичем Язловецьким, якому подарували ці землі, захопили соляну баню разом з Риковом. До розпаду Польського королівства Косів залишався приватним містом, яке дарували і передавали у спадок, а розвивали його українці, поляки та євреї.
Нині у Косові можна почути чимало легенд. Одна з них розповідає про молодого дружинника з-над Пруту на ім’я Кос, який служив в українського князя Юрія.
«Я — Кос, і коси тут мене розбудили своїм свистом! То, певно, знак для мене! Тут маю оселитися!» - так подумав молодий дружинник з цієї легенди. Пізніше, кажуть, на цьому місці з’явилось кілька хат і село, яке почали називати Косове, а згодом - Косово.
- Назва «Косів» є надзвичайно поширеною. Багато Косовів є у Польщі, є албанська країна Косово (частково визнана, - ред.), і всі вони розташовані у горах. Так, тут розповідають про княжича Коса, що ніби означає «чорний дрізд». Але я більше схильний тлумачити походження цієї назви, беручи до уваги те, що ця територія була під гнітом османів і татар. З перської та тюркської мов «кос» означає кут, або кутній кошик, свого роду конус. Чому така назва? Бо воно ніби кутом заходить у гори. За Косовим є чудове містечко Кути, а територію поряд називають Покуттям, тобто всі вони «заходять у кут». Тепер погляньте, традиційні у Косові «ґердани» - слово, яке з турецької означає «шия». «Колиба» з цієї мови дослівно «хатинка», - стверджує дослідник топографічних назв Прикарпаття і краєзнавець Андрій Микитин.
В історичних документах фіксується, що турки, татари та волохи справді спалювали Косів двічі.
- Вороги нападали на Косів не раз. І не дивно: адже зразу за Черемошем починалися володіння Османської імперії. Восени 1621 року та взимку 1624 року місто було спалене дощенту, - свідчить легенда про Міську гору у Косові. Тоді «міщани цілими родинами з клунками, кошиками та міхами поспішали заховатися у фортеці». Після кривавих боїв татарам удалося видертись на фортецю, а міщанам довелося з усім своїм добром ховатися у підземеллі. Вхід до нього завалили палаючі стіни муру.
Уже перед Другою світовою, під час будівництва автостанції у польському Косові, на підземні ходи фортеці натрапили робітники. Пробратися туди зміг лише Петро Іванишин.
«Від того, що він там уздрів, Петро остовпів. Попід стінами печери на столах і лавицях лежали купи коштовностей. Були там цілі гори хутер, сувої єдвабу, адамашку, кармазину, ремінні та ткані широкі пояси, розшиті золотом. Виблискували стоси сріблястих тарелів, кубків. У шкатулках ряхтіли намиста з перлів, брошки, перстені й кульчики з діамантами. На одному столі лежали великі книги, оправлені в шкіру та срібні й золоті обкладинки», - розповідає легенда.
Коли Петро наважився відкрити наступні двері підземелля, він побачив смерть, а точніше – цілу купу людських костей. Петро втік додому, а вранці вирішив знову спуститись до того місця, аби набрати срібла-золота і перлів. Але будівельники вже встигли засипали усе землею, а пізніше змурували на цьому місці автостанцію.
«Може, про це щось знали німці. Бо в жовтні 1941 року саме на Міській горі, над підземеллям, наповненим кістяками, вони застрелили й наказали закопати більше двох тисяч євреїв. Кажуть, тоді в криницях над Міською горою вода від крові почервоніла. Ота Міська гора — то суцільна могила», - розповідають легенди Косова. Вони також застерігають сучасників не братися на цьому місці до будівництва.
ВАР’ЯТИ ТАРНАВСЬКОГО
У 19 столітті життя у Косові стало більш упорядкованим. Крім солеваріння тут розвивалися мистецькі промисли — різьба, вишивка, килимарство, кераміка. У світі про Косів дізнаються і завдяки особливому курорту.
«За часів Австрії та Польщі Косів називали Косів Гуцульський. Серед інтелігенції та заможних людей було добрим тоном бодай раз на рік відпочити у санаторії доктора Аполінарія Тарнавського. Косів тоді знали завдяки цьому санаторію. Аполінарій Тарнавський – відомий у Галичині лікар. Він народився на Львівщині, біля Яворова, поляк за національністю. У Косові купив собі землю і створив санаторій, якого в Галичині ще ніхто не робив. Там запровадили водолікування, людям радили босими ходили по росі, приймати сонячні ванни. Місцеві тоді мали на що дивитись. Бо як до доктора приїжджали трохи гладші пані, то він змушував їх носити важкі ноші. Тарнавський брав тачку і вимагав, аби пани возили цеглу на гору і з гори вниз. Його підопічні мали спеціальні костюми для таких вправ, а місцеві гуцули, коли їх бачили, казали, що то йдуть вар’яти Тарнавського, - розповідає краєзнавець, кандидат історичних наук Роман Чорненький.
За його словами, Аполінаріуш Тарнавський першим започаткував вегетаріанство на Галичині. Його донька Цілина Тарнавська-Буш була дієтологом у санаторії батька. У 1929 року вона видала книжку «Косівська вегетаріанська кухня».
- Пізніше цю книгу перевидали в Лондоні. На жаль, досі її не переклали українською, а в ній міститься близько 600 рецептів вегетаріанських страв. Коли прийшла радянська влада, а це був 1939 рік, Тарнавський не хотів залишати Косів. Він навіть вискакував з машини, коли його насильно забирали і вивозили з міста. Доктор похований у Єрусалимі, де пізніше хотів відкрити подібний санаторій. Треба сказати, що Тарнавський першим започаткував на Гуцульщині вирощування помідорів, цвітної капусти та інших овочів і декоративних рослин. Його садівник мандрував світом і закупляв рослини для вирощування в Косові, - зазначає Роман Чорненький.
Він розповідає, що у Тарнавського свого часу відпочивали відомі єпископи, політики, поети та письменники, адже лікаря вважали «батьком науки про старість». Нині про Тарнавського та його методи лікування нагадує будівля санаторію «Косів», де збережені корпуси легендарного доктора-дієтолога. А поряд із ними досі грають водоспади, які у Косові здавна називають «гук» і «шум». У 2010 році Косвіський Гук увійшов до складу Регіонального ландшафтного парку «Гуцульщина».
- Гук – це там, звідки вода спадає, а шум, де впадає. На шум саме йшли купатися. Водоспади називали єврейським, бо там любила відпочивати єврейська молодь, другий був польський. Де збиралась українська молодь, там протікав так званий український гук, - каже Роман Чорненький.
АВТОКАТАСТРОФА З АВТОРОМ «ЗНАХАРА», ЛИСІ ГОРИ ТА ПРАПОРИ НА ВЕЛИКДЕНЬ
22 вересня 1939 до Косова прийшла радянська влада. Під гаслом допомоги «братам-українцям» тут націоналізували пансіонати, килимарні, млини, крамниці та інші господарства, які переважно належали поляками та євреями.
- Неподалік від Косова, у Кутах, загинув в автокатастрофі автор культового фільму «Знахар» Тадеуш Доленга-Мостович. Тоді він був найбагатшим письменником Польщі. Його гонорар складав 15 тисяч польських злотих, тоді як платня польського прем’єр-міністра сягала лише 5 тисяч. У 1939 році його призвали до армії. Письменник був у ранзі офіцера. Коли польське військо відступало до Румунії через Вижницю, не вистачало хліба. Тоді у Кутах панувало безвладдя, бо польська армія залишила населений пункт, а радянська - ще не зайшла. Аби рятувались від голоду Доленга-Мостович вантажівкою рушив до Кутів. Далі його історія не з’ясована. Є версія, що їх перестрів радянський патруль, інша каже, що автомобіль, у якому їхав письменник, розстріляли з танка. Тадеуша Доленга-Мостовича поховали у Кутах, і лише у 70-х роках його перепоховано у Польщі, - розповідає Роман Чорненький.
У повоєнні роки Косів був страшенно зруйнований. Будинки, які належали колись євреям, віддавали за безцінь на дрова, чи на будматеріали. У 1942-43 роках, як і в 1946-47-х, у місті панував страшний голод. На місячну зарплату тоді можна було купити 2-3 хлібини, тому по вулицях міста ходили ледь живі від голоду люди. Так описує той період історик Ігор Пелипейко у своїй книзі «Містечко над Рибницею».
«Містом день і ніч десятки вантажних автомобілів везли з гір ліс. Кожен причетний до лісу мав свій план. Лісоруби старалися повалити якнайбільше лісу. Транспортники не могли його всього вивезти. То ж усюди на зрубах та в ізворях залишалися гнити тисячі повалених дерев. Уся деревина йшла в Молдавію та на шахти Донбасу. Лише у 60-ті роки влада почала прислухатися до протестів учених, письменників. Суцільна вирубка припинилася, щоб набрати нових темпів після здобуття Україною незалежності», - написав Ігор Пелипейко.
Водночас, Косів завжди був патріотичний. Навіть у радянський період тут уміли створити українське свято.
«4 травня 1975 року, на самий Великдень, люди прокинулись і побачили синьо-жовті прапори: один - на міській горі, де внизу знаходився райком партії, та другий - біля церкви на Монастирку. У місцевому КДБ боялись, бо думали, що там все заміновано. Зробили це місцеві брати Слободяни. Один із них закінчив Івано-Франківську школу міліції. Прапори – то була перша їх патріотична акція. Далі вони мали намір створити свою підпільну організацію, але про них донесли в органи і братів арештували. Відомо, що вони відбули ув’язнення», - розповідає історик Роман Чорненький.
Ще у 1850 році у Косові започаткували Ткацьке товариство. Після Першої світової це ремесло набуло тут великої популярності. Ткачі здебільшого спеціалізувалися: одні ткали полотно, інші – запаски та килими. Але добрі майстри, кажуть у Косові, вміли усе. Серед найвідоміших називають Івана Горбового, який започаткував товариство «Гуцульщина».
«З 14-річного віку Горбовий брав участь у виставках. Його веретами, запасками, перемітками, поясами, рушниками, килимами та іншими виробами захоплювались у містах Польщі, у Брюсселі та в Марселі», - стверджує у своїй книзі Ігор Пелипейко.
За його дослідженнями, патріархом косівської різьби був Василь Девдюк. Він започаткував косівську школу різьблення. Нині на межі Косова та Старого Косова, під першим номером на вулиці Шевченка стоїть будинок, зведений майстром майже сто років тому. Тут він, кажуть, творив дива.
Оскільки околиці Косова були багатими на глину, у містечку здавна розвивається гончарство. Спершу тут виготовляли горшки, глечики, миски, горнятка, тобто увесь домашній посуд. Майстри уміли так його розмалювати, що на посуді можна було читати історію краю. Оздоблювали вироби стилізованим зображенням квітів, дерев тварин, а в основі композиції відображали сценки життя музики, поштаря, мисливця чи вояка.
- Косівській кераміці вже понад два століття. Ще австрійський імператор Франц Йосип обожнював її і замовляв у місцевого майстра Олекси Бахматюка. Це – один із найкращих гончарів 19 століття. Гуцульська кераміка має особливу технологію. Перше - вона випалюється та покривається зверху білою глиною. Друге – малюнок наноситься коричневою глиною і після сушки зафарбовується жовтим і зеленим кольорами, з додаванням кобальтового (синього – авт.) відтінку. Ці кольори – єдині, які визначають цю кераміку протягом століть. Далі виріб поливається. Це дає ефект акварелі по-мокрому (техніка живопису – авт.). Наступне, що збагачує і виокремлює косівську кераміку, - це її образний світ. Тут і полювання, і побутові сценки, і навіть історія. Тепер це не лише керамічний посуд, але й мальовані скульптурки, що є родзинкою нашого мистецтва, - розповідає науковець, художниця та дослідник косівської мальованої кераміки Марія Гринюк.
Вона переконана, що косівська кераміка має усі шанси увійти до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Саме для збереження місцевої кераміки у Косові започаткували фестиваль «Мальований дзбанок» і розробили програму її захисту та популяризації.
- Ми вважаємо, що кераміка є одним із найкращих елементів мистецтва, яке має бути збережене для світу. Два дні тому Вербовецька сільська рада, що біля Косова, виділила 2 га землі для побудови архітектурної споруди «Дзбанок» за аналогією до ідеї коломийського музею «Писанка». Це мій авторський проект, який має належати громаді Косова, - повідомила Марія Гринюк.
Науковець і художниця упевнена, що косівська кераміка повинна розвиватися саме в цьому осередку, а сюжетна розповідь на глині «має пройти через душу кожного майстра». Кераміка, зроблена де-інде, стверджує Марія Гринюк, радше нагадує копію, а не творчість. Тому з цим ремеслом тут знайомлять молодь у Косівському училищі, а потім навчання продовжують у Косівському Державному інституті декоративного та прикладного мистецтва. Нині в музеї цього вузу зберігаються понад 3,5 тисячі експонатів – творчих робіт, які гідно презентують світові унікальне мистецтво Гуцульщини.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Перше фото з сайту http://ludyne.if.ua
