Розстріляна дружба, або Як живе Сеньківка без музики і танців на кордоні
Село Сеньківка Городнянського району Чернігівщини - єдине в країні розташоване в місці злиття кордонів України, Білорусі та Росії. Цей факт тривалий час відігравав значну роль у житті населеного пункту, формуванні національного складу його мешканців та й у загальній атмосфері людських стосунків. Село було символом дружби народів, тож їй тут присвячували все: парк Дружби, музей Дружби (тепер - краєзнавчий), мозаїчні інкрустації і величну споруду безпосередньо в точці перетину кордонів - Монумент Дружби. Понад 35 років довкола нього проходив Міжнародний молодіжний фестиваль "Дружба", присвячений Дню молоді. Захід щорічно збирав десятки тисяч людей, востаннє - у 2013 році.
Аби дізнатися, як живе тепер Сеньківка без музики і танців на кордоні, яким поглядом дивиться на "Стіну", чому радіє і чим журиться, Укрінформ вирушив туди в рамках проекту "Сім днів у регіоні".
"СТІНУ" НЕ ПЕРЕЙТИ, І ВСІ ЦЕ ЗНАЮТЬ
Автотраса Чернігів - Городня - Сеньківка має міжнародне значення, добре асфальтована й тому долається швидко і легко. За кілька кілометрів до кордону, на перехресті доріг, одна з яких веде до пункту пропуску "Сеньківка", - прикордонний блокпост. На ньому мусять зупинятися всі машини. Адже далі - зона посиленого прикордонного режиму. На блокпосту отримую можливість поспілкуватися з начальником відділу прикордонної служби "Гірськ" Чернігівського прикордонного загону майором Василем Бойком. Розпитую про ситуацію на кордоні і загалом життя-буття.
- З місцевим населенням у нас лише позитивна співпраця - воно допомагає нам охороняти державний кордон. У Сеньківці у цьому задіяне громадське формування "Дружба". Його сприяння полягає в інформуванні прикордонників про появу чужих, підозрілих осіб і транспортних засобів. Це можуть бути люди, які переховуються від кримінальної відповідальності (за українським, російським чи білоруським законодавством), чи такі, що втратили документи і намагаються нелегально перетнути кордон. За місяць у його зеленій зоні ми затримуємо одного-двох порушників, - розповідає майор.
- А що відбувається на ділянках із захисними інженерно-технічними спорудами, чи бувають охочі подолати ту так звану "Стіну"? - цікавлюся.
- Якщо кілька років тому на напряму Сеньківка - Нові Юрковичі дуже часто затримували порушників державного кордону, то зараз їх практично немає. Починаючи з 2015 року, відколи були прокопані рови й встановлено сітчасте загородження, кількість порушень кордону з Росією практично звелася до нуля. Там неможливо пройти, і всі це знають", - відповідає мій супутник, начальник прес-служби Чернігівського прикордонного загону підполковник Олександр Дудко.
Що ж до легального перетину кордону, то переважна більшість тих, хто це робить - жителі прикордоння усіх трьох сусідніх держав. Найбільші потоки спостерігаються на великі свята - Новий рік, Різдво, Великдень та в поминальні дні. З початком російської агресії на сході України пасажиропотік у пункті пропуску "Сеньківка" упав на 40% і таким залишився і до сьогодні. Очевидно, за рахунок зменшення росіян, для яких встановили жорсткі умови перетину українського кордону. Адже білоруси, спочатку налякані розмовами про "бандерівців", з часом відновили свої поїздки в Україну. Вони їдуть на Чернігівщину за товарами і розвагами - на базари, у великі торгово-розважальні центри Чернігова та McDonalds.
ТРІЩИНИ В ДРУЖБІ З’ЯВИЛИСЯ ДАВНО
Від блокпосту якісною асфальтовою дорогою, повз зарослі деревами-самосійкою поля в’їжджаємо у Сеньківку. Відразу впадає в очі, що село - зелене, просторе і чисте, з лелечими гніздами на деревах і стовпах. Переважна більшість будинків - дерев’яні. Житлові - охайні, яскраво пофарбовані, часто з новими парканами. Під деякими дворами лежать довгі стовбури спиляних на дрова молодих берізок. На вулицях - пустка, ні душі. Скоро дізнаюся, що багато жителів поїхали у Городню на похорон 37-річного односельця. У двох магазинах - теж порожньо. Продавець Михайло бідкається, що нема торгівлі, а зарплата в нього - від виручки. До війни з Росією, каже, торгувалося жвавіше, а зараз населення збідніло. Товари в магазин завозяться лише українські, але так було й раніше.
У Сеньківці є добротний будинок культури з художньою самодіяльністю й бібліотекою, а от школу давно закрили. З десяток дітей шкільний автобус возить за 30 км у Городню. Спочатку закриття школи лякало, а потім усі зрозуміли, що у райцентрі діти отримують кращі знання і перспективи.
Зайнятість населення значною мірою забезпечує близькість міжнародного пункту пропуску "Сеньківка". Люди працюють там у сервісній зоні, на митниці чи служать у Держприкордонслужбі. Хто не знайшов себе там, займаються сільським господарством: тримають корів і здають молоко, вирощують картоплю, гарбузи на насіння, збирають і сушать гриби, здають лисички.
- Картопля , на жаль, в цьому році нікому не потрібна. Урожай великий, але ж по 2 грн люди перекупникам продавати не хочуть. Скоріше свиням та коровам згодують. У Росію чи Білорусь ми картоплю не возимо, а з Донбасу тепер ніхто по неї не приїжджає, - розповідає Юрій Васильович.
Погіршення "місцевих економічних стосунків" з Білоруссю та Росією, каже голова, почалося задовго до початку війни на сході України. Так, приміром, був час, коли сеньківці їздили в Росію по дешевший бензин. Вішали на велосипед дві каністри - і гайда до найближчої заправки (за 3-4 км). А потім росіяни почали до українців чіплятися й відмовляти у пальному. Бувало, що неприємності розтягувалися на цілий день. Це й відбило в місцевих охоту до таких вояжів.
На гомельський базар (за 80 км) жителі Сеньківки возили молоко, курей, яйця, іншу селянську продукцію. Тривало це, доки не відмінили рейсовий автобус "Щорс - Гомель". Тепер нічого в Білорусь не возять.
НА ВОДОПІЙ - ЧЕРЕЗ "ЄВРОКАНАВУ"
До життя на кордоні й необхідності завжди мати при собі документи жителі Сеньківки звикли. Навіть у ліс по гриби вони ходять із паспортом. Але такого, щоб забрели куди ненароком, в останні роки не трапляється.
- Кордон ми знаємо, можна сказати, по березах. А тепер він ще й помічений: з Росією - "євроканавою" (так у нас називають протитанковий рів), а з Білоруссю - стовпчиками й зораною навіть у лісі смугою, - інформує голова.
Посилений режим охорони держкордону, введений після початку російської агресії на Донбасі, сеньківців ніяк не напружує. Вони живуть своїм звичним життям, постійно контактують із прикордонниками, довіряють їм і в разі потреби завжди знаходять спільну мову.
Приміром, коли на кордоні з Росією копали рів, вийшло так, що водопій для худоби залишився на тому боці (не скрізь за ровом відразу Росія - авт.). А літо було спекотне, корів треба було поїти. Прикордонники зрозуміли ситуацію й дали добро на перетин чередою того рову через маленький прогончик - не кордон же перетинають!
“Я ПУТІНА НЕ ЛЮБЛЮ”
Національний склад населення Сеньківки відповідає її розташуванню. Частки населення кожної з трьох національностей - українців, білорусів та росіян - колись були приблизно рівними. Скільки кого зараз, сказати важко, адже в паспортах цієї графи тепер немає. А от місцева говірка більше нагадує білоруську мову, ніж російську ("жилі-дружилі" з наголосом на "і").
З родичами, які проживають у Білорусі, сеньківці контактують, як і раніше, - всі їздять один до одного в гості. З російськими ж - як і по всій Україні: було, що й розсварилися на початку війни. Згодом припинили говорити на політичні теми і більш-менш примирилися. Хоча відвідувати один одного уже не поспішають. А дехто на цьому надовго "поставив хрест".
- У мене двоюрідні брати живуть у Петербурзі, обоє військові. Раніше вони до нас постійно приїжджали, а тепер їх уже ніколи до нас не пустять. Вони теж жалкують про це, - говорить жителька села Олена.
А от брат із Білорусі, додає, їздить у Сеньківку без проблем.
Місцева мешканка 87-річна Лідія Сергіївна, попри свій поважний вік, повна енергії і навіть життєрадісності. Познайомилась я з нею на городі, де вона колола гарбузи й виймала насіння. Кажуть, що в неї ще і помідори добре родять. Вона ними наділяє односельців, ділиться з людьми новими сортами. Світлий розум бабці і сучасне мислення викликають захоплення.
- Моя мама прожила 100 років, і в останні дні її пам’ять була повноцінною, - пояснює, звідки в неї це, Ліда Сергіївна.
- Як ставитеся до війни на Донбасі? - запитую.
- У мене ось внучок прийшов з АТО. Скільки я молитов прочитала за нього! Вночі не сплю - з ним балакаю. А скільки людей там у землі залишилось!
- На Росію ображаєтесь?
- Я Путіна не люблю. Так дружили, і добренько всім було. А тепер... Він не бачить людей, він отак - у землю дивиться. Я йому в телевізор кричу: "Що, напився людської крові? Не можна так!”
- Чи дружні у вашому селі люди? - цікавлюся.
- Оце в мене поряд живе білоруска, така душевна людина! Якби не вона, мене б уже не було. Дружимо, як одна сім’я. А через дорогу - росіянка, у них, видно, кров така - холодна. То вона й сама не вміє, і ніколи нічого не спитає. Курей не годує, то вони об’їдають моїх качок, - ділиться приправленими міжнаціональною неприязню сусідськими проблемами старенька.
НА РОСІЮ ОБРАЖЕНІ, АЛЕ КІНО ТАМТЕШНЄ ДИВЛЯТЬСЯ
Нападу Росії на Україну з півночі в Сеньківці зараз не бояться, навіть не думають про це. Та на початку російської агресії, коли на північний кордон України перекидалася бронетехніка, в селі таки був переполох.
- Страшно було. З Городні дзвонили, що на Сеньківку їде дуже багато танків - їх о другій годині ночі тягнули на платформах. Наші люди, звісно, полякалися, думали, що починається війна. Ну, до нас один чи два танки дійшло, їх по блокпостах дорогою розставили. Потім на пост під Сеньківкою наші жителі молоко і сало носили, підтримували військових, - розповідає сільський голова.
У той же час, додає, у селі розпочалися дебати. Своїми думками сеньківці зазвичай ділилися на молокоприймальному пункті. Сперечалися, хто правду розказав, а хто ні. Адже супутникові антени в Сеньківці ловлять телеканали усіх трьох держав. З часом ті, хто був за Росію, примовкли. Бо як пішло в новинах, скільки наших хлопців на Донбасі скалічено і вбито, аргументи в них вичерпалися. Бо ж населення в Сеньківці в переважній більшості — проукраїнське. Але сусідські телеканали продовжують дивитися.
- Яке телебачення більше подобається? - запитую в магазині місцеву жительку.
- Російське, там кін багато ловких. А на білоруському усе про колгоспи, про заводи - не те що в нас, уже нема про що говорити, - відповіла жінка.
ТУТ ВІЙНИ НЕ БУДЕ
Сеньківці за дружбою з Росією не шкодують, зазначає сільський голова. Тому що ображені на країну-сусідку, і не скоро це минеться. А от за яскравим фестивалем на стику кордонів трьох держав сумують щиро. Він був єдиною визначною подією в цих краях і його чекали як найбільшого свята. Проводився фестиваль "Дружба" щорічно з кінця 60-х років минулого століття. Особливої популярності набув після відкриття у 1975 році Монументу Дружби. Організовували захід Україна, Росія та Білорусь по черзі.
- Жалкуємо за ним, звичайно. Ми чекали його, ходили туди пішки, навіть у молодіжний табір на танці, ми ж молодші були, - ностальгічно зітхає моя співрозмовниця Олена.
А бабуся Ліда Сергіївна сумує серцем. Це ж не жарти - все життя з фестивалем, а тепер без нього.
- Коли підходить той день, сідаю на лавочці і прислухаюся. Тиша - нема нікого, так шкода. А то ж було і з Білорусі йдуть колоною із прапорами, і з Росії, і вертольоти летять, і представники всякі приїжджають, і концертні площадки працюють... Ми бігали туди за товарами, гроші були - всього накуповували, - згадує старенька.
А от молоді, здається, це вже байдуже.
- Нам все одно, чи є фестиваль, - одказує студентка Женя і тікає від подальшої розмови. Голован пояснює, що журналістів у Сеньківці недолюблюють. Бо вони тут бувають часто і пишуть багато неправди або викривлено подають інформацію.
Монумент Дружби, довкола якого за півстоліття відбулося так багато святкувань, перебуває на балансі Сеньківської сільської ради. Раніше його ремонтувала сторона, котра приймала фестиваль. Тепер же він нікому не потрібен.
- Я думаю, що вже такої дружби не буде. Образа на Росію є - і все тут, - зазначає Юрій Васильович.
- А чого Сеньківці не вистачає для щастя? - запитую наостанок.
- Людей у селі і доброти людської, - відказує голова.
Та все ж їду із Сеньківки зі світлим настроєм і сподіваннями на краще. Кордон охороняється, люди зайняті своїми справами. У село, на давно зарослі березняком поля, прийшли інвестори - розчищають їх, корчують, засівають. Відтак у сільради з’являються гроші - земельний податок. Ідуть децентралізаційні процеси. Сеньківка увійшла до складу Городнянської об’єднаної територіальної громади, яка 24 грудня обиратиме свого очільника. Там, дивись, і оживе.
Головне, аби був мир. А в нього у Сеньківці вірять. Адже його, за місцевими чутками, пророкувала покійна нині бабця-провидиця зі сусіднього села. Тут війни не буде, казала.
Сподіваємося, вона дійсно знала, що передбачив для цієї благословенної землі Всевишній...
Наталія Потапчук, Чернігів
Фото автора і з відкритих джерел
