Світанкова молитва за Україну: доки Бог має час нас вислухати
“Світає, край неба палає, соловейко в темнім гаю сонце зустрічає...” Саме так, як той Шевченків соловейко, — у зачаткові — коли сонце виходить на небокрай до людей і, ще ненатруджене, має час вислухати усі їхні прохання й молитви, раз на рік в Ужгороді, 24 серпня, лунає потужна пісня-молитва. Колектив Закарпатського народного хору разом із усіма представниками місцевого духовенства, вірянами, містянами, туристами сколихує небо над містом і шле в нього молитву за Україну. На світанку, доки сонце ще не захекане і має час нас, українців, вислухати, до нього — в супроводі усіх дзвонів міста лине: “Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!”.
МЕНЕ ТРИВОЖИТЬ, АБИ ЦЮ НАРОДНУ ТРАДИЦІЮ НЕ ПЕРЕТВОРИЛИ НА ОФІЦІОЗ
- Акція заслуженого академічного Закарпатського народного хору цьогоріч проводитиметься уп'яте, - каже керівник колективу Наталія Петій-Потапчук. - Щороку ми обираємо нову локацію в місті. Нині це буде Поштова площа біля музею Бокшая, там є гарне вивищення, де розміститься хор, а містяни будуть унизу, зможуть усе добре бачити і чути. Цю локацію обрали ще й тому, що вона в історичному центрі міста, до неї добре діставатися. Коли я вперше озвучувала ідею такого виступу нашим артистам п’ять років тому, вони сприйняли її із деяким сарказмом, мовляв, ну хто прийде слухати хор о 6-ій ранку у вихідний день? Мовляв, хочете — ідіть до церкви, та й моліться! Або давайте хоча б о 9-тій зберемося.
Але задум був саме в тому, аби зустріти сонце молитвою — потужною, бо коли співає 80 артистів із оркестром, а їм підспівує ще 500 чоловік — це неймовірно сильно!
І він, бачте, вдався, цей задум: акція щороку збирає більше й більше людей, старші ужгородці навіть запити дають до міськради, аби в цей день раніше пустили маршрутки — щоб можна було доїхати до нас.
Уперше, пригадує пані Наталія, для такої акції в Ужгороді зібралися в 2014-му році.
— Це було якраз після трагедії Іловайська, уявляєте, як це було? - Каже вона. Це було просто неможливо витримати: серце рвалося. Ми тоді наперед придумали пустити віночки Ужем — за хлопцями, які загинули в АТО, перед тим якраз була активна фаза конфлікту, йшли бої. А тут — цей котел, і кількість загиблих росла щодня... Приготовлених нами віночків не вистачило... Але ми зібралися на світанкову молитву, плакали, співали “Плине кача” і кидали ті віночки на воду. Дощ лив страшний, і ми всі були заплакані... Але гріло душу, що в таку погоду сотні людей прийшли — молитися з нами за тих хлопців і за Україну.
Співає Дарина Степанюк, 2014 рік
Після того акцію ще проводили на інших площах Ужгорода, на замку — локація щороку інша, незмінний тільки формат: починають виступ завжди духовним гімном “Боже, великий, єдиний!”, а закінчують державним: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля!” У цей момент сходить сонце, і місто вибухає дзвоном на усіх дзвіницях церков і соборів. Непередаване відчуття!
- Торік проводили акцію на площі Народній, перед будівлею, де розміщується ОДА та облрада, - каже Наталія Петій-Потапчук. — Добре, що влада долучилася до нашої акції. Але з того часу мене найбільше тривожить, аби цю справді народну традицію не перетворили на офіціоз — знаєте, не ув'язали в перелік офіційних заходів із трафаретним покладанням квітів чиновниками різних рівнів... Бо ми це дійство задумували саме як народне! — каже керівник Закарпатського хору.
Має також значення і те, що ця акція — екуменічна.
- Наші священики не дуже люблять спільні служби, але на нашу молитву за Україну священики усіх конфесій збираються на площі і моляться разом. І люди з ними також. І це не тому, що їм так церковне начальство наказало. Це від душі. І від того молитва ще сильніша!
Вразило минулого року, що багато батьків поприходили із діточками — встали так рано і прийшли. Ми залучили діток до виступу, і в цьому році також. Такі традиції варто передавати наступному поколінню!
- Цей день має бути не просто вихідним, - каже пані Наталія. - Ми щиро хочемо, щоби цей день став справжнім святом — для душі.
Мрію, щоби в один із наступних років на День Незалежності до Ужгорода приїхали декілька колективів — зі сходу, заходу країни, уявіть собі, як би це було, коли би не тільки 80 чоловік закарпатського хору, а 200-300 артистів зібралися тут і заспівали світанкову молитву!
НЕ “МОЛИТВОЮ” ЄДИНОЮ...
“Світанкова молитва” — не єдина цікава акція знаменитого колективу.
Минулоріч закарпатський культурний простір підірвало відтворення колективом стародавнього так званого “сухого танцю”.
- Сухий танець — це обряд із Хустщини, Драгово, виконувався у “пилипівку” на вечорницях. Його особливість, що виконувався він без музичного супроводу — тому “сухий”, тільки під дримбу та сопілку. В Ужгороді відтворення цього танцю спричинило справжній фурор, про нього говорили усі. А коли ми показали його на Хустщині, старі люди цей танець упізнали, дуже дякували, що ми їм молодість нагадали, - каже Наталія Петій-Потапчук. - Я вважаю, що такі народні твори не повинні лежати десь в архівах — є у нас фольклористи, які їх збирають, записують, і це необхідно виконувати, поки ще є носії. Якщо втратиться манера, то все. У нас є співачка з яскравим народним голосом Мирослава Копинець, і ми залучаємо її до виконання автентичних народних пісень та обрядів.
Цікавою видалася також програма хору “Висвятки”, яку презентували до Великодня у 2017-му.
— Це обряд, коли дітей “висвячують” у молодецьку громаду. Для того дівчатка мали принести старшим дівчатам подарунки, а хлопці — парубкам. Так вони переходили з дитячого колективу до молодецької громади, мали право виконувати їхні танці та їхні пісні.
Ще одна акція Закарпатського народного хору, яка викликала багато позитивних емоцій, “Зазирнімо у минулость”.
- Це відтворення першого концерту Закарпатського народного хору, який відбувся в далекому 1946-му році, 17 червня. Ми зробили його саме 17 червня, підготували ту ж програму, виступили саме в тому залі — це зараз ляльковий театр “Бавка”. У нас був актор, який грав Петра Милославського (перший керівник хору, — авт.), інший актор грав тогочасного мера Ужгорода знаменитого Петра Сову. Артисти були зодягнуті в костюми, які знайшли в нашій костюмерній, та й містян, які приходили, ми попросили одягнутися в костюми та плаття тих років. Нам вдалося за кілька годин справді перетворити Ужгород на місто 46-го року. Думаємо повторити цю акцію цьогоріч — до річниці святкування дня міста.
Крім цього хор має десятки різних програм.
- Це не тільки автентика, - каже Наталія Петій-Потапчук. - Минулого року у нас була прекрасна програма — концерт з італійським диригентом, ми виконували оперні хори. Це мало великий резонанс, і мені було приємно, як він був вражений колективом! Він був у щоці, що народний хор в Ужгороді може так співати італійську оперну музику! Для таких концертів маємо прекрасних артистів, зірок — Петро Матій, Юстина Дідик (унікальне сопрано), бас Михайло Подкопаєв, Яна Садварі...
ВАЖКО НИНІ ЗНАЙТИ СПІВАКІВ, ЯКІ БИ БУЛИ НА “ТИ” З НАРОДНОЮ ПІСНЕЮ
Минулого року Закарпатський хор визнали самостійною організацією — на рівні області це питання розглядалося спеціально і вирішувалося окремим рішенням сесії облради. До тих пір хор був частиною творчого колективу Закарпатської філармонії, з набагато меншими зарплатами. Це, подейкували, загрожувало розпадом творчого колективу, який почали полишати працівники.
- Це справедливо, дати нам самостійність, - зазначає Наталя Петій-Потапчук, — адже Закарпатський хор — один із найстаріших колективів у країні, а на Закарпатті — найстаріший, він був створений у 1948 році. Звісно, що це було зроблено не на голому місці, бо хорові традиції у нас в краї завжди були дуже сильні — ще з 19 століття, на основі “Просвіт”, театрів, шкільних хорів, у семінаріях духовних музика була на високому рівні. Власне, 25 вересня 1945 був виданий указ про створення хору — цей день ми вважаємо нашим днем народження.
А вже 13 червня 1946-го хор дав свій перший концерт.
Збирали артистів, за словами пані Наталії, солістів із самодіяльності, вчительських хорів, семінарії — ото й були перші артисти хору.
- Хоча у той час народна пісня ще дуже широко побутувала, навіть прості люди знали і виконували багато пісень — зараз це вже зовсім інше. Береш співака — у нього гарні вокальні дані, голос гарний — але він не має практики виконання народних пісень, він із дитинства їх не співав, та й не знає їх багато. Дуже важко нині знайти таких співаків, які би були на “ти” з народною піснею.
У ХОРІ ПРАЦЮЄМО РАЗОМ ПОКОЛІННЯМИ!
Корифеєм колективу вважають Петра Милославського — саме за його принципами колектив працює і нині, каже керівник.
- Милославський був еталоном інтелігентності, фактично, він не був корінним закарпатцем, приїхав сюди з Праги як корінний емігрант, але жив тут із 30 років, він прекрасно знав цей рух навколо народної пісні і він започаткував ті основи, традиції, які в хорі зберігаються й нині. Інші два фундатори хору — Це Михайло Кричко і Микола Попенко.
Отже, основне, на чому тримається наш колектив — це збереження манери співу. Закарпатська манера характерна вимовою, вона передається з уст в уста — тому ми в хорі працюємо разом поколіннями: молодші учаться цієї манери від старших. Бо як давно було: пісня від бабки до внучки передавалася. Тепер цього нема. У нас такі визнані артисти як Клара Лабек чи Петро Матій є еталонами для молоді.
Закарпатська манера, - пояснює детальніше пані Наталія, - це автентичний текст, артикуляція вимова й інтонація. Це не тільки чистота інтонування, не стільки правильність, як своєрідність. Для нас не є характерним так званий “білий”чи відкритий звук, як для центральної України, у нас манера більше схожа на європейську. Це зумовлює те, що ми можемо співати широкий діапазон — він народних до авторських чи класичних творів. У народному голосі цей діапазон менший. Зазвичай солісти у нас співають у народній манері, хор — в академічній.
СПІВАЄМО НА ОДНОМУ КОНЦЕРТІ ШІСТЬМА МОВАМИ!
Ще одна унікальна можливість Закарпатського народного хору — співати на одному концерті одразу шістьма мовами.
- На Закарпатті є не тільки стародавня русинська співанка, але й пісні угорців, словаків, румунів — і ми вважаємо це теж нашими піснями. Ми працюємо для того, аби кожен наш слухач — українець він, угорець чи словак, відчув на концерті, що цей народний хор співає його пісні. Бо ми тут на Закарпатті — справді один народ! Ми приїхали в Берегово — кажуть, о, це наш закарпатський хор, приїхали в словацьке село — о, це наш Закарпатський хор! Нам дуже важливо, розумієте, щоб кожний це відчував. Наш хор — це колектив, який усіх об'єднує. У нас є така концертна постановка, в якій співаючи пісні та танцюючи, всі етнічні групи Закарпаття разом збирають виноград, вичавлюють його і отримують вино — напій для всіх, — каже Наталя Петій-Потапчук.
Крім того, хор має цілі програми — словацькі, румунські, угорські — з танцями народними, піснями. Маємо навіть музиканта, який грає на стародавньому угорському інструменті торготі — єдина людина в області.
Найповніше ця мультикультурність хору відображається в різдвяних концертах. Ми співаємо колядки — і на одному різдвяному концерті можемо природно заспівати шістьма мовами. Так само танці — на кожен танець є костюм відповідний. Це наша культура, наші меншини, тому ми це розвиваємо. Це — наша закарпатська унікальність.
ПІСНЮ ЗІ СЦЕНИ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ — ЯК МОЛОДИЦЮ
- Я вже 12 років керую цим колективом, - каже Наталія Петій-Потапчук, - зараз відчуваю, що ми маємо повертатися до автентики — і ми це робимо, і добираючи пісенний матеріал, і відшукуючи нові обряди. Зараз немодно, аби текст був літературним — і ми його не шліфуємо. Це як на полі, знаєте, повинно бути різнотрав'я — і саме воно дає неперевершену красу! Це набагато вишуканіше, аніж коли там би цвіли самі ромашки. Може вона не є така віртуозна, та народна пісня, але це не є суттю у нашій справі. Тут важлива не філігранність, а правдивість. Якщо показувати цю пісню, танець, обряд зі сцени — то ми її повинні показати у найкращому вигляді. Був у нас такий знаменитий фольклорист Володимир Гошовський, я мала з ним розмову один раз тільки, спитала, як ми повинні показувати народну пісню на сцені. Він відповів мені — я на все життя запам'ятала: коли дівчина чи жінка йде на весілля, то бере на себе найкращий одяг, чепуриться і тільки так показується на люди. Так само народну пісню треба показувати зі сцени — соліст має мати яскравий народний голос, скрипка має звучати яскраво. Звісно, сказав він, можна співати так, як бабка у селі, — але ж ми цю бабку чули, коли вона вже стара. А уявіть, як вона співала молодою?!
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото та відео Сергія Гудака
