Знаки чотирьох гербів, або Історія, яку зберігає давній костел
Костел Непорочного Зачаття Діви Марії – одна з найдавніших споруд Івано-Франківська. Тут вона очолює список пам’яток архітектури національного значення. Щороку колишній костел відвідує до 30 тисяч туристів. Більшість із них ідуть до будівлі храму оглянути найкращу колекцію сакральних творів Галичини. Адже нині у колишньому костелі, де споруджено усипальницю родини Потоцьких, працює Музей мистецтв Прикарпаття.
ХРАМ-УСИПАЛЬНИЦЯ ПОТОЦЬКИХ
Костел Непорочного Зачаття Діви Марії зводили у колишньому Станіславові (тепер – Івано-Франківськ) на основі креслення французького інженера-архітектора Франсуа Корассіні, який був придворним польського шляхтича Андрія Потоцького. Храм будували близько 30 років. Є документи, що його освятили у 1703 році і присвятили Діві Марії. Деякий час науковці навіть вважали, що костел носить назву Найсвятішої Діви Марії. Пізніше, все ж встановили, що точна назва храму - Непорочного Зачаття Діви Марії. Це доводить сюжет ікони, яка свого часу прикрашала головний вівтар римо-католицького костелу. Нині тут зберігається лише її друкована копія, а сама ікона після 1946 року опинилась у польському місті Ополє. Досить довго храм Непорочного Зачаття Діви Марії був не лише польським костелом, але й усипальницею родини Потоцьких, які є засновниками міста.
«Ось у цій крипті з XVII століття ховали представників роду Потоцьких. Тут були поховані Андрій Потоцький, його дружина Анна з Рисінських, старший син Станіслав Потоцький, який загинув у битві з турками під Віднем. Це була важлива битва, бо тоді вважали, що як впаде Відень, то впаде і вся Європа. З наших земель пішли війська на Відень, і частиною їх керував молодий 23-річний Станіслав Потоцький. Він загинув у перший день битви. Дослідники стверджують, що серце Станіслава поховане у Францисканському соборі Відня, а забальзамоване тіло привезли для поховання в родинній усипальниці», - розповідає керівник науково-методичного відділу Музею мистецтв Прикарпаття Наталія Доскалюк.
Досі існує версія, що Андрій Потоцький назвав місто Станіславів на честь свого старшого сина. Втім, нині дослідники стверджують, що фортеця Станіславова існувала ще раніше, ніж у Потоцького народився син. Тому більш вірогідною їм здається версія про назву міста на честь батька Андрія Потоцького, який теж мав ім’я Станіслав.
«Батько Андрія Потоцького мав старостинський замок у Галичі. Коли це місто втратило оборонне значення, він задумався про нову фортецю, яка б оберігала землі Речі Посполитої. Тоді й виникла ідея, що у межиріччі двох Бистриць, у болотистій місцевості, варто звести фортецю. Так він за власні кошти викуповує ці землі. Нині існують дописи, що ніби він власним плугом виорав межі фортеці. Андрій Потоцький продовжив справу батька і взявся за розбудову міста. У родині Потоцьких вважали, що їхнім покровителем був Святий Станіслав і цим іменем називали чоловіків через покоління. Син Йосипа Потоцького, молодшого сина Андрія, також називався Станіславом», - зазначає Наталія Доскалюк.
ТАЄМНИЦІ КРИПТИ
Останнє богослужіння у костелі відбулося 1957 року. Вже п’ять років потому інтер’єр польського костелу Непорочного Зачаття Діви Марії зазнає повної руйнації. Тоді ж останки багатьох членів родини Потоцьких з їх усипальниці просто зникли. Подейкують, череп Станіслава Потоцького опинився у морфологічному корпусі медінституту. Однак жодного документального підтвердження цього факту не існує.
«До наших днів у крипті залишився мармуровий саркофаг Вікторії Лещинської – дружини Йосипа Потоцького. Ще є дві невеличкі труни з каменю. Припускають, що в них були поховані онуки молодшого сина Потоцького, Йосипа, які померли від холери. Сам Йосип теж був похований у цій усипальниці», - говорить Наталія Доскалюк.
За її словами, існує низка історичних джерел, де описано, з якими почестями ховали молодшого сина Андрія Потоцького. Зокрема, польський письменник Францішек Карпінський залишив власні спогади про церемонію поховання. Сам він ще дитиною спостерігав за цим дійством. Тоді у храмі був встановлений катафалк із гробом, вівтарна частина костелу була обшита дорогою тканиною, оздоблена гербами і військовими знаками. До костелу на конях заїжджали вояки, які ламали тут списи і падали на підлогу, виражаючи у такий спосіб свій сум за героєм. Через це місцеві мешканці говорили, що військові ніби перетворили храм на стайню.
Окрім усипальниці Потоцьких, у храмі досі зберігаються крипти (нижній храм – авт.) під західною та східною навами (частина храму біля вівтаря – авт). За однією з версій, там поховані служителі костелу. Підземні ходи храму досі не досліджені. Існує припущення, що усі крипти були з’єднані між собою, а підземні ходи були викладені каменем від палацу Потоцьких до їх усипальниці. Ще одна версія говорить про те, що з храму можна було вийти підземними ходами біля річки Бистриця, таке було передбачено для втечі містян у разі небезпеки.
На запитання, чи не блукають сьогодні привиди у музеї, Наталія Доскалюк з усмішкою відповідає, що ні. Втім, зізнається, коли один із їхніх працівників захотів зробити фотографію біля усипальниці Потоцького з портретом Богдана Хмельницького, жодного знімка після кількох спроб так і не вийшло.
ГАЛИЦЬКИЙ ІКОНОПИС
Навіть після двох світових воєн і руйнації у 60-х роках, храм із родинною усипальницею Потоцьких таки вистояв. За кілька років сюди заселився Музей археології і мінералогії Інституту нафти і газу. А з 1975 року тут почалися ремонтні роботи, аби відкрити у цих стінах обласний художній музей. Очевидно, тоді було прийняте остаточне рішення, що костел більше ніколи не функціонуватиме як культова споруда. Так Музей мистецтв Прикарпаття отримав і зберіг одну з найдавніших пам’яток міста.
«Гордістю експозиції в Музеї мистецтв Прикарпаття залишається культова скульптура, що була частиною вівтарів цього костелу та іконопис, який віднайшли у закритих радянською владою храмах області. Їх датують XVI-XIX століттями. Перлиною нашої експозиції залишається п’ять скульптур Георга Пінзеля, з них три ангели були окрасою виставки у Парижі, де кілька років тому презентували творчість українського скульптора. Нині музей обмежений у тому, що тут можна експонувати. Адже під куполом колишнього храму не все сучасне мистецтво можна демонструвати, і під час формування експозиції ми зважаємо на це», - говорить керівник відділу Музею мистецтв Прикарпаття.
У вівтарній частині експонуються три ікони з церкви села Космач, яку за легендами називають довбушівською. Це – «Свята Параскева», «Миколай» і «Два апостоли». Їх можна бачити у фільмі Параджанова «Тіні забутих предків».
«Це велика удача, що вони залишилися жити, бо за кілька днів їх чекала доля церкви, де знімали фільм. Вона згоріла. Є версія, що її підпалили навмисно. На щастя, ці ікони збережені і не ушкоджені. На них – наслідування візантійської традиції, де присутні графічність, контурність, площинність у трактуванні образів святих», - зауважує Наталія Доскалюк.
МОЩІ ВІНСЕНТА ТА ПЕЙЗАЖ ІЗ ВОЗОМ
Загалом Музей мистецтв Прикарпаття нині зберігає близько 13 тисяч експонатів. Його будівлю вважають унікальною пам’яткою галицького бароко. Про пишне декорування колишнього храму нині розповідають не лише чорно-білі світлини з 30-х років, але й залишки двох розкішних балдахінів над вівтарями Святого Йосипа та Святого Вінсента. Останнього довгий час вважали покровителем Станіславова.
«У вівтарі Святого Вінсента, що зі східного боку, у мармуровій труні, яку підтримували два ангели, що тепер експонуються (правда, в них відсутні кисті рук, це - робота войовничих атеїстів), зберігалися мощі християнського мученика Вінсента. Їх віднайшли у катакомбах Рима і подарували з рук Папи Інокентія XI захисникам Станіславівської фортеці за те, що вони відбили напад турків. Це був 1679 рік . Ці мощі у своїх 19 років отримав Станіслав Потоцький, який і привіз їх сюди. Тоді були списані книги про ласки і оздоровлення, які дарувались людям. Мощі Святого Вінсента теж свого часу безслідно зникли з храму», - зазначила Наталія Доскалюк.
Картинне надбання музею ніби доповнює цю історію. Зовсім недавно дослідникам вдалося з’ясувати походження твору «Пейзаж із возом», автор якого поки залишається невідомим.
«Ця картина належить кінцю XVII століття. Її історія дуже цікава. Андрій Потоцький свого часу відправив сина Станіслава подорожувати до Рима. Саме тоді 19-річного юнака приймає на аудієнцію Папа Інокентій XI і дарує мощі Святого Вінсента. Далі юнак їде до Франції, а звідти – до Бельгії. На кораблі стається нещасний випадок - зайнялися запаси пороху. Врятуватися вдається Станіславу, який везе святі мощі, та кільком членам команди корабля. Їх знаходять фламандські рибалки. Тоді світ дізнається, що мощі Святого Вінсента врятували людей у корабельній катастрофі. Один із художників навіть створює гравюру за переказами цієї події, яка лише підтверджує, що вся ця історія була реальністю, а не міфом. Аби повернутися додому, Станіслав залишається в Європі, де приглядів п’ять картин для маєтку Потоцьких. Ось цей «Пейзаж із возом» - одна з них. Припускаємо, що вона може належати одному з учнів Рубенса», - розповідає головний зберігач фондів Музею мистецтв Прикарпаття Віктор Доскалюк.
ЗНАКИ ГЕРБІВ І «ГОЛГОФА»
Відомо, що саму будівлю храму розписали значно пізніше, ніж оздобили його скульптурами. Тоді вся окраса костелу зазвучала в єдиному стилі бароко. Пізніше, усе було замальовано, а реставрація відбулась лише на початку 90-х. Унікальні фрески вдалося відновити, частину розписів на склепіннях – законсервувати. Але ніхто не звертав уваги на чотири герби у захристі храму. Лише у 2003 році польський дослідник Єжи Петрус описав зображення. І ось зовсім недавно Віктор Доскалюк відкриває за знаками геральдики імена тих, кому належали ці герби.
«Тут на стіні є герб родини Потоцьких, польський герб, для якого характерні національні кольори цієї країни, і ще два герби, які досі ніхто не досліджував. Це - явно церковна геральдика. Досі не було відомо, кому вони належать. Тому я взявся за дослідження. З’ясував, що ось цей третій герб, де є кільце, руки, стріла і шолом, називається «Огоньчик». Ним користувались свого часу 560 родин Латвії, Польщі, Білорусі й України. У переліку прізвищ цих родин згадуються Твардовські. Окрім цього, на гербі є архієпископські регалії. Кількість китиць по обидві сторони галеро (кардинальський капелюх), а їх є тут 20, означає, що герб належав архієпископу. Отже є всі підстави стверджувати, що герб належав Львівському архієпископу Болеславу Твардовському, який був ініціатором відновлення храму в 30-х роках минулого століття», - розповідає Віктор Доскалюк.
Четвертий герб на стіні у будівлі колишнього храму Віктору Доскалюку теж удалося прочитати. Він належав єпископу Євгеніушу Базяку. Саме він у 1958 році висвятив на єпископа Кароля Войтилу, який потім став Папою Римським.
«Тут на гербі зображені якір і риба. У фільмі «Вигнанець», який зняли у Польщі у 2017 році, згадується що в 1931-34 роках він був настоятелем у Парафіяльному костелі Станіславова. Єпископ був причетний до відновлення його унікальних розписів. На його могилі у Вавельській катедрі в Кракові теж зображений якір і символізує цей якір надію. У Біблії навіть згадується, що надія – то якір душі», - зауважив Віктор Доскалюк.
Щодо риби, каже дослідник, то це один із найдавніших християнських знаків, що символізує Ісуса Христа. Раніше місця, де збиралися перші християни в Римі, позначали «рибою», аби вояки, які їх переслідували, вважали, що це всього лише рибні крамнички.
Автор цих гербів - Йосип Смучак, що здійснював реставрацію фрескового стінопису у 1933-1935 роках. Імовірно, він є автором і «Голгофи» - сюжетної композиції, яка була ззовні на північній стіні храму Непорочного Зачаття Діви Марії. Нині ця унікальна фреска, яку створювали з елементами барельєфу, схована під шарами нещадних білил. Якби її вдалося відновити, каже Віктор Доскалюк, це стало би неймовірним дарунком для мешканців і гостей Івано-Франківська.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора
