«Незручна спадщина» Кмитівського музею образотворчого мистецтва
Уявити собі, що у маленькому українському селі є простора картинна галерея, непросто. Та й не варто ламати голову над тим, чи це взагалі можливо, а треба хоча б єдиний раз побувати у Кмитівському музеї образотворчого мистецтва імені Йосипа Дмитровича Буханчука.
Ті, хто часто їздять трасою Київ-Чоп не могли не помітити вказівник поблизу Житомира, який запрошує оглянути експозицію, утім чимало людей зізнаються, що про музей знають, але досі там не побували.
Тому сьогодні проект «Точка на карті» запрошує на екскурсію музеєм у селі Кмитів Коростишівського району Житомирщини, яка подарує не тільки естетичну насолоду, а й змусить замислитися та подивитися під іншим кутом зору на мистецтво доби соцреалізму.
НЕВІДОМИЙ КМИТІВ І ЙОГО НАТХНЕННИЙ ЙОСИП БУХАНЧУК
Саме прес-туром до Кмитівського музею образотворчого мистецтва ім. Буханчука розпочався перший день фестивалю сучасного мистецтва «Жовтень у Жовтні», що проходив у Житомирі минулого тижня.
Перше враження було зовсім неочікуваним, коли автобус зупинився серед тихого села біля величної двоповерхової будівлі з просторими вікнами. Крізь відчинені двері відвідувачі потрапили у справжній храм творчості та натхнення площею дві тисячі квадратних метрів, де зберігається 2600 експонатів, серед яких живопис, графіка, скульптура та декоративно-ужиткове мистецтво 1950-1980-х років.
Все розпочалося у 1974 році, коли Йосип Буханчук створив у школі рідного села Студениця, що по сусідству із Кмитовом, картинну галерею. З часом колекція розширювалася і вже у 1985 році тут відкрили музей радянського образотворчого мистецтва, а на початку 1990-х він втратив у назві ідеологічний прикметник.
Постать самого Йосипа Буханчука нині ще досліджують, але достеменно відомо, що він був військовим, а після демобілізації викладав цивільну оборону у Ленінградській академії мистецтв. Саме там він познайомився з багатьма художниками і загорівся бажанням створити колекцію картин для мешканців свого села.
«Формування ядра колекції такого музею вимагало неабияких зусиль. Йосипу Дмитровичу часто доводилося випрошувати твори під час переговорів. Буханчук умів підібрати влучні слова і в досить делікатній формі звертався до потрібної людини», - розповіла старший науковий співробітник музею Галина Цюпрі.
Як зауважила мистецтвознавиця, учасниця ініціативи «ДЕ НЕ ДЕ» Євгенія Моляр, у Йосипові Буханчуку поєднувалися стратегія військового і розуміння арт-менеджменту. Свідченням є те, що музей побудували поряд із трасою, а саму споруду вдало сконструювали для показу картин.
«Буханчук пролобіював створення окремого музею у Кмитові. Це пізній модерністський проект, який зводився руками самих художників, організованих у будівельні загони. Унікальність споруди в тому, що вона спеціально спроектована для сільської місцевості і цієї колекції. Тут чудова система натурального освітлення, будівля цілком пристосована до експонування живопису. Зараз ви бачите, що в експозиції протікає дах, і це, на жаль, наслідок згортання тогочасних масштабних проектів. Коли музей добудовували, дещо змінили його оригінальний проект і матеріали, тому дах і вийшов із ладу першим», - зауважила Моляр.
Після відкриття музею директором і став Йосип Буханчук, а по його смерті культурній інституції присвоїли ім’я її натхненника.
КАРТИНА ЗАДОРОЖНОГО «ВЕСІЛЛЯ» ЗНИКЛА НА 9 РОКІВ
Екскурсія музеєм починається з другого поверху, де розташована велика зала живопису і скульптури. Умовно експозиція розділена на дві частини: праворуч український живопис, ліворуч – художні школи Санкт-Петербурга і Москви. Щоправда, самих музейників за такий підхід часто критикують.
Галина Цюпрі пояснила, що Йосип Буханчук робив ставку на радянське мистецтво і намагався, аби в музейній колекції були представлені всі тодішні республіки.
Огляд експозиції розпочинаємо з творів корифеїв українського мистецтва тієї доби. Виставку відкривають картини Тетяни Яблонської, на яких є період імпресіонізму і декоративне малярство з її творчості.
Розглядаючи полотна, які створювали Петро Басанець, Сергій Подерев’янський, Петро Столяренко, Микола Варення, Петро Сабадиш, Микола Мудрий, Михайло Чорний, Микола Глущенко, наближаємося до однієї з найцінніших картини музею. Перед очима постає «Весілля» Івана-Валентина Задорожного розміром 5 на 2,8 метра.
«Автор працював у малярстві, різьбленні, вітражі, але його творів збереглося дуже мало. Багато хто дивується, чому ця картина у Кмитові, а не в Національному художньому музеї. Пам’ятаю, як у 90-х роках цей твір у нас взяли на тимчасову виставку у рідне село художника на Київщині, де є його музей. Картину забрали на 6 місяців, а потім ми на неї чекали 9 років, упродовж яких вели боротьбу із нащадками художника. До речі, це було спірне питання навіть із Міністерством культури. Нам пропонували будь-яку рівноцінну роботу Яблонської чи іншого художника, аби лиш не повернути «Весілля». Ми цей твір відвоювали і раді, що це наша невеличка перемога», - зауважила Галина Цюпрі.
У музеї розповідають, що художник малював картину під час справжнього весілля. Таку історію дізналися від уже літньої жінки, яка була колись тією нареченою у віночку.
Далі Галина Цюпрі звертає увагу на полотно, стиль якого мистецтвознавці досі не можуть чітко окреслити. Це «Розмова про хліб» Віктора Зарецького. За життя митець не мав визнання з політичних міркувань, адже був чоловіком художниці-правозахисниці Алли Горської. Свою манеру живопису Зарецький називав еклектикою, шукаючи нове у традиційному. Натомість фахівці вагалися, чого на картинах більше – реалізму чи історичного реалізму, але одностайності так і не досягли.
Уже майже в кінці експозиції погляд зупиняється на «Литовському рибалці», якого зобразив Сімха Гуєцький.
«Сімха Гуєцький народився у Житомирі. Він неперевершений майстер портрета, хоча працював у жанрі пейзажу і натюрморту. Його цікавило не красиве обличчя, а характер людини. Часто він працював швидко в манері «а-ля прима». Ця робота досить цікава і розкриває характер зображеного чоловіка», - зауважила Цюпрі.
У великих залах першого та другого поверхів є чимало скульптур із бронзи, гіпсу, дерева, граніту. Можна там побачити і вишукані порцелянові вироби Коростенського фарфорового заводу, який нині вже не працює.
До того ж, на стінах є багато вирізьблених із дерева виробів, серед яких - «На вечорниці» закарпатського скульптора Івана Бровді.
У музеї є ще малі виставкові зали, де свої роботи експонують сучасні автори. Попри такі багаті фонди заклад має і свої проблеми.
«Доволі часто нам закидають, що музей невміло живе, - каже Галина Цюпрі, - Розуміння поповнення колекції взагалі зникло. Останній раз музей купував твори у 1990 році й з того часу коштів на це ніхто не виділяє. Звісно, хочеться бачити і сучасних художників, але це теж гроші. Тому ми надаємо приміщення для персональних або всеукраїнських виставок і вже там випрошуємо у митців роботи. Звичайно, це не найкращі твори, які вони можуть подарувати, але іншого шляху в нас немає».
КРИТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА СОЦРЕАЛІЗМ
Тепер Кмитівський музей ім. Й.Буханчука проходить період переосмислення. З одного боку, в ньому зібрати експонати доби радянського мистецтва, яке було невід’ємним елементом тогочасної пропаганди. Водночас, тут є багато цінних шедеврів, які опинилися поза політикою і досі викликають захоплення.
«Нині всі категорії і визначення щодо мистецтва радянського періоду трішки розмиті. Момент переосмислення настав тільки зараз, бо з початку незалежності всі мистецтвознавці і культурологи одразу звернули увагу на заборонене мистецтво. Натомість друга половина ХХ століття залишилася без глибокого мистецтвознавчого аналізу. Обов’язково має бути критичний фокус, бо якщо говоримо про мистецтво соцреалізму, треба звертати увагу на прогалину, яка була між реальністю другої половини ХХ століття і тим, що відтворювали в роботах митці. В інший час, в іншій державі, в іншій системі не могла з’явитися ця інституція (йдеться про Кмитівський музей – ред.) з такою колекцією і неймовірною історією», - акцентує Євгенія Моляр, яка разом з істориками та художниками досліджує декомунізаційні процеси в Україні.
Галина Цюпрі додає, що в той період молоді художники були сміливими у своїх позиціях і серед них зустрічалося багато тих, хто протиставляв своє мистецтво соцреалізмові.
Куратор фестивалю «Жовтень у Жовтні», засновник арт-центру «Я Галерея» Павло Гудімов називає монументальне і образотворче мистецтво радянської доби «незручною спадщиною», але її можна інтерпретувати по-різному.
«Чому ми маємо соромитися тієї спадщини, яка нам дісталася з радянських часів? Давайте її конвертувати і брати те, що нам потрібно, а що не потрібно – лишати на поличках. Утопія «Радянський Союз» розсипалася, а ті елементи, які залишилися, є дуже різними», - наголосив Гудімов.
Ідею про те, що Кмитівському музею треба дати друге дихання підтримує і голова громадської організації «Житомир, зроби голосніше!» Людмила Зубко. За її словами, зараз пора вирішити, як зробити цей музей цікавим і вивести його зі стану зберігання в активну фазу.
«Якось одна людина у розмові зі мною навіть казала, якщо там така цінна колекція, то давайте її заберемо до Києва. Розумієте, такі музеї маємо зробити живими», - впевнена вона.
Головне, що музей разом зі своїми цінними експонатами залишається у Кмитові, а тим часом мистецтвознавці працюють, аби повернути йому ідентичність. Все зводиться до того, що мало хто знає, де на карті шукати Кмитів, а ще менше людей бодай щось розкажуть про Йосипа Буханчука. Так от, якщо закладу повернути автентичну назву, то він набуде зрозумілого змісту.
Зараз за перейменування музею активно виступає Євгенія Моляр: «Нинішня назва ні про що не говорить, а чітка і лаконічна – Кмитівський музей радянського мистецтва одразу дає розуміння того, про що тут ідеться. Коли почали звертатися в різні інстанції, щоб перейменувати його, зустріли багато супротиву і нерозуміння. Музей сприймається як щось таке, що возвеличує, наводить пафос і патетику, але ніхто не думає над тим, що ця інституція може бути критичною. Ми написали лист в Інститут національної пам’яті і чекаємо дозволу на перейменування».
За словами мистецтвознавці, у фондах музею є твори, присвячені темі Другої світової війни, яка досі залишається неосмисленою. Крім того, уваги потребує тема репрезентації у мистецтві українського села. Тож це все потрібно показувати й обговорювати, щоб нарешті вирішити, як жити зі складною історією і «незручною спадщиною».
Нині у підвальному приміщенні Кмитівського музею створили лабораторію, де досліджують, хто ж такий Буханчук. Там на стінах розміщені фото, на яких стрілками вказані імена причетних до створення закладу людей. Крім того, є архівні документи і дослідники розпочали збирати спогади про Йосипа Буханчука, аби підсумувати, наскільки багатогранною і глибокою особистістю він був.
Поки навколо музею тривають дискусії щодо перейменування і переосмислення, його експозиції варті того, аби провести серед них не одну годину, розглядаючи пейзажі і вивчаючи обличчя, які бережуть картини і скульптури.
Ірина Чириця, Житомир-Кмитів
