«Кулінарна книга» Голодомору

У цій незвичній книзі – 89 рецептів тих “страв”, які змушені були готувати й їсти українці під час Великого Голоду, щоб вижити. А за кожним рецептом – спогад людини або історія родини.

Художник, дослідник, автор “Кулінарної книги” Голодомору («Україна – 1933: Кулінарна книга. Пам’ять людська») Микола Бондаренко мешкає в селі Успенка Буринського району на Сумщині, де, власне, й була задумана та впорядкована ця книга. У ній – 89 проілюстрованих графікою Бондаренка рецептів того, що готували і змушені були їсти українці у 1932-33 роках, аби хоч якось вижити. За кожним із цих рецептів – реальний спогад, історія людини чи родини, розказані художнику свідками подій 85-річної давнини.

«Листя верби, лози – сушили, перетирали, переточували на сито. Замішували на воді, пекли коржики». «Осот – зрізали молоді рослини, сікли ножем. Разом з іншими рослинами варили зелений борщ». «Ловили й їли різних гризунів та дрібних звірів (мишей, ховрахів, їжаків, кротів та інших)». Це лише кілька «рецептів» виживання, від яких нині стає моторошно.

Зустрівши кореспондента Укрінформу з маршрутки, Микола Бондаренко веде до себе додому. І вже дорогою своєю гарною українською починає розповідати про те, що спонукало його до створення такого видання.

- Матеріал для книги я збирав ось тут, на Буринщині нашій, весь час живу в селі, люди поруч. Знаєш усіх, і всі знають тебе, не бояться розповісти. Тему Голодомору 1932-1933 років я випадково відкрив для себе ще в дитинстві, навчаючись у четвертому класі. Якось вчив урок з історії СРСР. А що був слухняним учнем, то, як веліла вчителька, читав удома вголос, – аби краще запам'яталося. І все про успіхи... А бабуся, яка поралася біля печі, й питає: «А про голод там не пишуть?». «Ні», – відповідаю. А вона: «Їли людей, собак, котів. Чого тільки не їли». Помовчала трохи, а потім каже: «Голодовка – страшніше за війну. Тільки про це нікому не розказуй. Мовчи!» Я був дуже здивований цим порівнянням. Адже що може бути страшніше за війну? Тоді я дуже довіряв книжкам і на бабусю сильно розсердився. Але тема вже не проскакувала повз вуха. Коли потім почали приходити до бабусі її рідні сестри – баба Кулина й баба Ненілка, а також баба Хівря й баба Маша і згадували про голодовку 1933 років, то починали плакати. Тоді я був – увесь увага», – згадує Микола Михайлович.

Його обійстя нічим не відрізняється від інших в Успенці. Тримає він разом із дружиною невелике господарство, є корова. Питаю, куди дівають молоко.

- Здаємо заготівельникам, хоча ціни могли би бути й вищими, – говорить господар.

Запросивши до помешкання, Микола Михайлович одразу всаджує мене за стіл, де лежать його книжки.

- Оце ось, найпершого видання, американського. А ось ця – вже українська, – знайомить автор зі своїми дітищами й простягає мені останню з дарчим написом.

За його словами, збирати спогади свідків тієї трагедії він почав наприкінці 80-х років минулого сторіччя.

- Щоб почати художньо втілювати тему Голодомору, самого знання було недостатньо: мені потрібно було дорости до якогось духовного рівня. Почав збирати матеріали до задуманої теми в 1988 році. Розпитував свідків, робив замальовки рослин, їх решток тощо. Люди підсвідомо відчували своє приниження голодом. Жінки завжди плакали, у чоловіків з’являлася якась суворість на обличчі, коли починали згадувати той страшний час, – розповідає Микола Михайлович.

Краєзнавець наводить свідчення бабусі, яка, розповідаючи про Голодомор, прохала нікому про її слова не розповідати, бо «люди засміють».

- Повідала мені, що в них був дуже гарний кіт, давав лапку, коли його про це просили. І кота того… з’їли.

“Скільки я виплакала сліз за тим котом, хоч мені було вже 15 років”, – згадує одкровення своєї землячки Микола Бондаренко.

Він наголошує, що тему Голодомору вирішив для себе показувати не «в лоб» (замучені люди, кістяки і тому подібне), а саме через їжу, яку, за свідченням очевидців, споживали в ті часи.

«У мене виникло питання: а в який спосіб уживали те листя, коріння?.. Що, отак брали та їли? Просив людей пригадати способи приготування тієї їжі. Так з’явилися ті сумні «рецепти», а звідси й назва – «Кулінарна книга».

Її Микола Бондаренко оформив аркушами своїх гравюр. Кожна з них виглядає, наче вікно селянської хати. На трьох світлих його шибках художник зобразив надію голодної людини на виживання. На темній шибці – рецепт приготування їжі, а рама вікна – то водночас і Хрест.

Власне, з цією книгою можна ознайомитися в Інтернеті, мені ж цікаво було насамперед відчути, так би мовити, дух її автора.

- От кажуть, «фашисти». Так, було таке. Але давайте порахуємо, скільки у нас на Буринщині людей загинуло під час німецької окупації? А скільки – під час Голодомору? Виходить – у рази більше саме від голоду.

І як приклад Микола Бондаренко наводить село Піски Буринського району, де завдяки керівникові краєзнавчого гуртка «Пам’ять» Антоніні Коров’яковській збереглися свідчення того страшного часу.

«Книга реєстрації актів про смерть за 1933 рік. Із 7 січня до 25 серпня 1933 року зареєстровано 1184 смерті моїх односельців. І це далеко не повний перелік жертв тогочасного режиму. А от під час війни, згідно з офіційними записами, загинуло близько 400 мешканців села», – розповідає Бондаренко.

Саме завдяки таким от історичним довідкам і розвідкам краєзнавця у Пісках з’явився обласний меморіал пам’яті жертв Голодомору. Туди щороку 24 листопада представники обласної влади (і прості собі люди) несуть квіти, хоча Микола Бондаренко, зазначає, що є тут «політика».

- У моєму попередньому виданні є фото з тодішніми очільниками області, які зробили багато чого для появи книги у світ. Коли влада змінилася, почали говорити, що, мовляв, оця фігура на фото не бажана, й оця…

Під час нашої розмови митець згадав, як розпочала свою ходу світом його книга й виставка робіт, присвячених Голодомору.

- Як не дивно, але першу виставку ліногравюр «Украина-1933: кулинарная книга» я експонував у рік 60-річчя трагедії (1993-ій) на батьківщині Леніна в Ульянівському. У короткій текстівці було зазначено, що «за кілька місяців померли в страшних муках (за різними даними) від 7 до 9 мільйонів людей», згадує художник.

Як свою особливу гордість, Микола Бондаренко показує першу книгу, яка вийшла за сприяння науково-історичного відділу УПЦ в США.

«Їх у мене обмаль, тому не можу подарувати. Це видання побачило світ як пам’ять про мільйони українців, які померли під час Великого Голоду 1932-1933 років», – зауважує автор.

У той час, каже художник, це мабуть, був найбезпечніший варіант збереження зібраного матеріалу.

«Адже тоді тема Голодомору була закрита, про нього не говорили, й аби не втратити ці свідчення, я скористався допомогою з-за океану», – розповідає Бондаренко.

А ще він згадує виставку своїх лінотипів в Українському домі в Києві 2005 року.

«Це було за присутності тодішнього Президента України Віктора Ющенка, завдяки якому, власне, ми зараз і говоримо на цю тему. Так от, він тоді своїм помічникам дав команду виготовити альбом на основі моїх матеріалів, а ще – підручник для української школи. На жаль, і те, й інше, залишилося тільки в записниках радників», – ділиться спогадами Бондаренко.

Особливо йому болить за підручник. Адже, переконаний митець, можна було б у доступній формі розповісти дітям про те, що сьогодні не кожний дорослий знає.

Слова художника і дослідника підтверджує експозиція робіт майстра у Центрі дослідження Голодоморів, що працює на базі Сумського міжрегіонального вищого професійного училища.

Під час неї дітям запропонували зробити їжу за «рецептами» Бондаренка, зокрема – «маторженики» (кульки, приготовані із суміші подрібненої на жорнах березової та дубової кори з водою та дрібкою борошна, так, щоб тільки “купи трималося”).

«Матеріали для цього майстер-класу були зібрані вихованцями училища, відвезені однією зі студенток до бабусі в Охтирський район. У неї ще збереглися справжні жорна, тож саме на них, задля історичної достовірності, перетерли «тісто» для маторжеників, – розповідає куратор Центру досліджень Голодоморів Людмила Говійна.

За її словами, це найкращий спосіб донести до людей і, насамперед, молоді розуміння трагедії Голодомору.

«Коли ти з кори дерева намагаєшся зробити щось їстивне, а потім пробуєш його скуштувати – мабуть, тоді і приходить розуміння того, що відбувалося у нас в 30-ті роки», – розповідає Говійна.

Виставка серії графічних робіт Миколи Бондаренка «Україна-1933: кулінарна книга» об’їхала від часу своєї появи уже практично весь світ.

Сергій Ханін, Суми
Фото автора та Данііла Шамкіна