Харківщина. Мартиролог Голодомору

До часу Голодомору 1932-1933 років населення Харківської області – тоді столичної, яка включала сусідні Полтавську та Сумську області – загалом 78 районів – становило 6 млн осіб. Після Голодомору його кількість зменшилася більше ніж на мільйон. В основному гинули харківські селяни, третина загиблих – діти, слідом за кількістю – люди похилого віку.

Голодомор, штучно створений радянською владою, отримав статус політичної боротьби з тими, хто не підтримував економічну політику партії, засновану на гонці нормативів по хлібозаготівлях.

Ці та інші дані увійшли у другу книгу із серії "Національна книга пам'яті жертв 1932-1933 років в Україні. Харківська область", яка нещодавно вийшла у харківському видавництві "Золоті сторінки". Це поки єдине видання серії, випущене до 85-ї річниці геноциду українського народу. Книга продовжує розпочату на Харківщині у 2008 році науково-документальну серію про Голодомор.

Про книгу на тисячу сторінок, точніше, про відображені в ній події розповідає один з її редакторів, історик за фахом, почесний краєзнавець Національної спілки краєзнавців України, автор виданої у 2008 році у Харкові книги "Голодомор у першій столиці" Ігор Шуйський.

«МОГИЛКИ» НА ГОРОДАХ

- Не важко працювати над такою книгою, адже всі ці документально підтверджені факти масової загибелі людей від голоду можуть розірвати серце?

- Згоден. Але ми відтворюємо історію регіону, розраховану не лише на сучасників. Її повинні знати нащадки. У цьому разі не можна піддаватися емоціям, важливо зберегти для історії кожний факт, кожну дрібницю, щоб навічно засудити організаторів геноциду і віддати данину пам'яті загиблим.

За словами Шуйського, редакційна група опрацювала десятки тисяч документів, сотні архівних описів, насамперед з державного архіву Харківської області та архівів сільських адміністрацій регіону. Уточнено сотні прізвищ жертв голоду, в тому числі, за спогадами рідних загиблих.

- Чи можна простежити, проти кого був спрямований головний удар організаторів геноциду?

- Судіть самі: наш мартиролог сьогодні вміщує імена 34 406 померлих жителів 11 районів сучасної Харківської області. Третина всіх загиблих – 11 993 – діти, тобто, – майбутнє країни. У числі загиблих також багато селян, хліборобів: 7 976, чимало і колгоспників, про яких нібито піклувалася держава, заманюючи народ у колгоспи: 7 536. Робітників загинуло менше тисячі – 909: на підприємствах давали від 200 до 800 грамів хліба на день.

У кожному віковому діапазоні є померлі від голоду, чи то дитина, яка прожила 14 годин, як Пилип Шейко з хутора Глинського в Ізюмському районі, чи його односельчанка – 115-річна Марія Федорівна Авдєєва. Безпорадні від голоду рідні ховали померлих прямо на городах і називали це місце "могилки".

ПРИЧИНА – «ПОМЕР ВІД СМЕРТІ»

За забороною більшовицької влади в актах про смерть не вказували голод як справжню причину, замінювали посиланнями на хвороби кишечника, шлунка: коліт, гастроентерит, а насправді – кривавий пронос, заворот кишок, отруєння: люди їли траву і пташині екскременти. Часто акти взагалі не складалися: порожні бланки, порожні графи. Іноді вписували такі причини смерті, як у випадку з 57-річною Тетяною Осиповною Солоченко з Валківського району: "Віджила своє", у випадку з 85-річним Петром Павловичем Мальком з того ж Валківського району: "Помер від смерті"... Люди помирали вдома, без лікарської допомоги. Тому неможливо назвати точну цифру загиблих у цих 11-ти районах: 23 тисячі актів про смерть і тільки 161 – смерть від голоду. З тієї ж причини піддано сумніву і кількість загиблих від голоду в Харківській області - 2 млн осіб, - як значилося у Вікіпедії: зупинилися на підтвердженій Інститутом демографії і соціальних досліджень імені Птухи НАН України цифрі більше мільйона людей.

Відомо також, що багато хто вчиняв самогубство, не в силах перенести муки голоду: вішалися, топилися у криницях і річках, а то й просто йшли взимку в поле, щоб замерзнути в снігу. У Краснокутському районі був і такий факт: мати зі своїми дітьми, в тому числі – 3-річною донькою, затопила піч і закрила димохід: усі загинули, отруївшись чадним газом. Там, де була залізна дорога, старі люди кидалися під поїзд.

З наявних даних вимальовується типовий образ потерпілого від голоду: це простий українець, голова сім'ї, хлібороб, середнього віку, мав на утриманні літніх батьків і дітей. Дорослі, відповідальні за свої сім'ї, намагалися з мізерного колгоспного пайка підтримувати хоча б малих і старих, але і самі вмирали. Їжі в селах просто не було. Жодної. Заготівельники, або як їх називали, – "буксирні бригади", брали на буксир села, які не здали зерно, і забирали все до зернини.

«БУКСИРНІ БРИГАДИ», САМОГУБСТВА І КАНІБАЛІЗМ

- Хто ж входив у ці бригади?

- Секретів зі складу бригад не робили, на їхнє утримання офіційно виділяли по 10 тисяч рублів на місяць. Їхні члени були завжди відомі односельцям, про них писали в газетах, хвалили, хоча люди згадують їх недобрим словом... Крім представників влади та сільського активу, у складі бригад зустрічалися добровольці з числа тих, хто завжди не проти урвати чуже. Бригади також поповнювалися відрядженими з міст: робітниками, представниками установ і організацій.

Наприклад: у січні 1933 року "Літературна газета" повідомила, що навіть відомі письменники Григорій Епік, Володимир Сосюра, Микола Шеремет, Сергій Пилипенко "добровільно мобілізувалися для участі у хлібозаготівельній кампанії у відсталих районах Одеської, Харківської та Дніпропетровської областей". (Зі спогадів Володимира Сосюри 1933 року видно, що йому було відомо про Голод, але розповідати про це він боявся. Наступного, 1934 року, у поета стався психічний зрив, - ред.).

Також у партійних документах наводяться численні приклади того, як інші відряджені комуністи "дезертирували", тобто – будь-якими способами ухилялися від поїздок на хлібозаготівлі. Нерідкими були випадки самогубств. Наприклад, Баринда, член партії, директор Київського кооперативного технікуму, у 1932-му році мобілізований на хлібозаготівлі, але потрапив у голодуюче село і 31 грудня покінчив життя самогубством – без пояснень. Подібні вчинки у пресі називали м'якотілістю та відсутністю "більшовицької кістки". Але це, скоріше, виняток. У своїй масі "бригадівці" голод пережили, у всякому разі, інформації про них у посмертних документах немає. Видно, прилипало до рук те, що вони вигрібали у земляків.

- Після голодомору вони продовжували жити в тих самих селах, поряд з людьми, яких обирали, прирікаючи на смерть?

- Вони могли жити і у спорожнілих хатах з меблями і посудом. Майно померлих переходило в дохід держави і розподілялася на місцях. Цей момент використовувався владою, коли у спорожнілі від голоду села почали добровільно-примусово переселяти як трудовий резерв людей з інших областей України та сусідніх регіонів Росії, в даному випадку – для русифікації населення. Ви говорите про відповідальність "бригадивців"? Тоді вони були непідсудними, тому що виконували волю правлячої більшовицької партії, а пізніше їхні сліди загубилися. Є і такий факт: один з колишніх партійців до самої своєї смерті тримав в облозі районну газету, щоб написали про те, як він відважно боровся проти "куркулів" під час хлібозаготівель. В редакції не хотіли його прославляти, але і прогнати боялися. З часом він пропав, може, помер, а може, відчув, що часи змінилися...

- Чи були на території Харківської області випадки – страшно сказати – канібалізму?

- Є офіційний документ, довідка з печатками, про жінку, заарештовану за людожерство. З довідки відомо, що ця 45-річна колгоспниця у 1932-му році через неврожай не змогла здати податок: 15 ц зерна. Далі по тексту: "Те зерно, що восени сховала в ямі, 26 пудів, знайшла бригада, їсти стало нічого, взимку ходили на колгоспне поле копати буряк. Коли у травні померла 10-річна дочка Марфа, її спочатку закопали на городі, а наступного дня мати викопала і почала варити, 6-річна Євдокія плакала, просила їсти, вся родина ходила біла, опухла: син Петро 16-ти років, дочка Фьокла 24-х років, дочка Мотря 14-ти років, а чоловік помер у 1928-му році у Харкові в лікарні промколонії на вулиці Свердлова, 99, від серцевої недостатності". Про цю жінку відомо лише те, що у 1933-му році вона померла...

ДОКУМЕНТАЛЬНІ СВІДЧЕННЯ ГОЛОДОМОРУ

- А що писали газети тих років про те, що відбувається?

- Писали у дусі того часу. Таврували за антирадянську агітацію партійців, які намагалися захистити селян, славили співробітників ГПУ, які боролися з антисовєтчиками.

Тільки тепер ми можемо оцінити, чого коштували фоторепортажі, здійснити які наважувалися переважно іноземні журналісти. Так, американський журналіст Війтінг Вільямс (Whiting Williams) опублікував матеріал про голодних дітей, які вмирали на вулицях Харкова. Фотографія бригади, яка підбирає на вулицях неповнолітніх безпритульних, оригінал якої нині зберігається в архіві в США, передана нам американською дослідницею Ланою Бабій (Lana Babij) і опублікована в нашій книзі. Найбільш відомою колекцією фотографій голодного Харкова є "Червоний альбом" австрійського інженера Олександра Вінербергера, що отримав свою назву від багряного кольору обкладинки. Цей альбом зберігався на горищі сімейного будинку, поки їм не зацікавилася правнучка автора, яка живе у Британії, – Самара Пірс (Samara Pearce), яка стала власницею авторських прав. Її знайомство з альбомом перейшло в інтерес до історії України. Якісні фотокопії передані нею спеціально для нашого видання, окремі фотографії публікуються вперше...

Відразу скажу, фотофіксація подій, пов'язаних з голодом, у Харкові – столиці радянської України, була заборонена. Ось факт: у березні 33-го року, як зазначено у рапорті дільничного інспектора Бузнавського, що дійшов до наших днів, біля магазину на розі вулиці 1 травня (нині Московський проспект) і Слюсарного провулка були затримані двоє харків'ян – агент з постачання Володимир Пузіков і його приятель Володимир Люшненко, які "сфотографировали большушчую (за оригіналом) очередь за хлебом". Затриманим довелося пояснювати, що знімок зроблений без будь-якої мети, випадково, освоюючи нову фотокамеру.

- Черги за хлібом в Україні тоді були звичайною справою?

- Хлібна криза виникла не за один день, і не від поганої погоди. Зерно треба було продавати за кордон, щоб купувати техніку та обладнання. Як завжди, влада має намір продати більше, ніж було у наявності. Вже у 1931 році в Харкові створювалися комісії з боротьби з хлібними чергами. Міліціонерів, двірників, комунальників налаштовували на боротьбу з цим "ганебним явищем". Дефіцит не припинявся, і у 1932 році громадянам відкрили доступ до Торгзінів – мережа магазинів, створених для забезпечення іноземців. Туди в голодні роки в обмін на продукти люди несли так зване побутове золото: обручки, хрестики, монети царської чеканки. Дослідженню ролі Торгзінів, чиї працівники не раз потрапляли за ґрати за розкрадання зданого золота, присвячена дисертація, над якою я працюю. Виявлено багато архівних документів, цінна інформація тоді ще була опублікована у періодиці, окремих наукових журналах, але це – інша тема.

- Які плани подальшої роботи з увічнення пам'яті жертв голоду на Харківщині?

- На черзі – публікація третьої книги, підготовка до якої триває за підтримки Харківської ОДА та Харківської облради. Проблемні питання обговорюємо на наукових конференціях у Харкові та Києві за участю краєзнавців, бібліотекарів, співробітників Інституту історії Академії Наук України, Національного музею "Меморіал жертв Голодомору", Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАНУ, профільних кафедр вишів Харкова.

Потрібно завершити мартиролог усіх 27-ми районів області. Опрацьовуються дані про смерті від голоду у Харкові та передмісті. Проводиться пошук і відбір архівних документів, які, на щастя, не були вивезені до Києва і збереглися у державному архіві Харківської області. Це один з найбільших архівів періоду Голодомору в Україні. Тут зберігаються відомості про 2 млн земляків, які загинули від голоду. Щоб харків'яни більше дізналися про них, працівники архіву регулярно проводять документальні виставки, читацькі і наукові конференції, зустрічі з родичами загиблих.

І ще: потрібно вивчити виявлений у Харкові великий масив розсекречених документів, існування яких раніше навіть не передбачалося. Наприклад, розкрита таємниця постанови РНК УРСР від 12 січня 1934 року про порядок розподілу хліба померлих колгоспників, належного їм на трудодні: дозволялося віддати лише спадкоємцям, а у разі відсутності таких – передати в дохід держави. І це при тому, що поруч від голоду помирали інші люди...

Як стало відомо, 24 листопада, в День пам'яті жертв голодомору, у Харківській державній науковій бібліотеці імені Короленка відбудеться громадська презентація другої книги серії "Національна книга пам'яті жертв 1932-1933 років в Україні. Харківська область". Того самого дня на окружній дорозі, біля пам'ятника жертвам Голодомору, де у бронзі відтворені образи членів української сім'ї: батька, матері і двох дітей, відкриють музей, експонати якого розкажуть землякам про Голодомор у регіоні.

Світлана Лігостаєва, Харків

Фото: В'ячеслав Мадієвський, Укрінформ