Місця слави Карпатської України: історична прогулянка по Хусту-столиці

Закарпаття готується до відзначення 80-ї річниці Карпатської України — цього феномену в історії України, незрозумілого для багатьох державного утворення, яке вперто хотіло зіп'ястися на ноги у буремні передвоєнні роки, твердо спираючись на українську ідею. Держава-одноденка, як її часто називають (бо Карпатська Україна проіснувала таки всього один день), — померла, тільки-но встигнувши народитися. Її задавили тут же, у її столиці — в закарпатському місті Хуст, на Красному полі, угорськими чоботами.

Але парадокс – у тому, що оця задавлена новонародженою держава одразу ж стала символом української боротьби для багатьох поколінь українців — і є символом по сьогодні. Про це складені народні пісні, написано сотні книг та спогадів. Ми нині маємо окрему добровольчу чоту ЗСУ “Карпатська Січ”, прикордонний загін ДПСУ в Мукачеві, названий іменем Карпатської Січі. Маємо також і праворадикальне угруповання на Закарпатті з тою самою назвою. Що ж соромитися: Карпатська Січ колись також була радикальною.

І ми маємо столицю цієї держави — Хуст (щоправда, самі хустяни мало на це звертають уваги, тут, як і 80 років тому, не надто толерують українську ідею), де за дві години можна обійти історичні будівлі, які мають пряме відношення до Карпатської України: будинок уряду, будинок президента Волошина, штаб Карпатської Січі, “Січову гостиницю”, де жили Роман Шухевич та Олег Ольжич, які були натхненниками для місцевих борців за Україну... Тут розташовано гімназію, де в спортзалі проголосили Незалежність та Президента, і місце розстрілу січовиків на Хустському замку, меморіал убитим на Красному полі... Пройшовши цими місцями, ми можемо трішки краще зрозуміти Карпатську Україну, ніж із курсу історії в університеті.

КРАСНЕ ПОЛЕ: МІСЦЕ НАДТО ДОБРЕ ПРОСТРІЛЮЄТЬСЯ

Ми йдемо на таку екскурсію із істориком, викладачем Ужгородського університету Юрієм Славіком. Свого часу він просував ідею розробити в Хусті постійно діючу екскурсію “Місцями слави Карпатської України”. Ідеєю, пригадує історик, всі дуже надихнулися, але як дійшла справа до того, аби розробляти маршрут — все стихло. Та з нами Юрій радо згодився пройтися місцями слави столиці Хуста.

Звісно, перше місце, на якому ми зупиняємося, — це Красне поле перед Хустом. Це меморіал, зведений на місці масової загибелі Карпатських січовиків 15 березня під натиском угорського війська. Нині це офіційна локація для відзначення 15 березня. На Закарпатті уже три роки тому цей день оголошено офіційним вихідним. Сюди, до меморіалу щороку з'їжджаються чиновники регіонального рівня. На круглу дату зазвичай прибуває Президент: на 70-ту річницю був Віктор Ющенко, зараз, на 80-ту, чекають Петра Порошенка. Тут проголошують промови, духівництво править панахиду, Закарпатський народний хор співає “Качу”...

Ще до “номенклатурного” відзначення річниці Карпатської України тут біля дерев'яного хреста завжди проводили мітинги. Вперше таке таємно зробили молоді українські підпільники в 1941 році, а відновили реквієми на Красному полі лише із середини 1990-х років. Більш помпезно почали відзначати цю дату з часів Ющенка: тоді тут збудували меморіал, посадили довкола дубовий гай.

Коли вперше потрапляєш на це місце, перше, що спадає на думку: воно дуже не підходить для оборони. Навіть мені, не надто знайомій із військовим мистецтвом, зрозуміло, чому: прострілюється, нема де сховатися...

- Саме через це, – каже Юрій Славік, – вважають, що історичний бій січовиків стався не на цьому місці. Зі спогадів учасників подій можемо казати, що ці бої однозначно відбувалися десь у долині Тиси між Хустом та селом Велика Копаня. Але найбільше зіткнення, очевидно, проходило зліва від нинішнього меморіалу, біля села Рокосово. Там є братська могила січовиків. Також там поряд залізниця, тому можна говорити, що ближче до залізниці точилися основні бої між загонами Карпатської Січі, добровольцями з місцевого населення та окремих чеських підрозділів – і угорськими регулярними військами, які рухалися зі сторони Виноградова.

Фактично, Красне поле — це була остання барикада. Тут боронили столицю Хуст від угорців — до міста 9 км. На той час в Хусті встигли провести урочисте засідання Сойму, на якому проголосили Незалежність та президента Волошина. В той же день чеська адміністрація евакуювалася із Хуста, і вся влада повністю перейшла до уряду Карпатської України. Почалася масова мобілізація населення. В Хусті на той час знаходилося близько 400 військових Хустського коша Карпатської Січі. Вони й пішли тримати фронт.

- Скільки людей тут полягло? Ми з відомої народної пісні того часу знаємо про “40 тисяч воювало, кров ворожу проливало”. Насправді, мова ж іде далеко не про сорок тисяч, чи не так?

- Історики оперують цифрами від кількох сотень. Є свідчення про те, що на Красному полі полягло 230 січовиків, ще більше було поранено, були також полонені. Очевидно, що оперувати треба сотнями — про тисячі мова не йде, – каже Юрій Славік.

Зрозуміло, що січовики армію угорців не стримали, але притримали: угорські війська в Хуст увійшли вже після обіду 16 березня.

ІСТОРИЧНІ “ЗА” ТА “ПРОТИ” НА ПІД'ЇЗДІ ДО СТОЛИЦІ

Ми долаємо цю відстань у 9 км набагато швидше за угорців: буквально за півгодини. За цей час встигаю розпитати історика щодо феномену Карпатської України, адже досі однозначного трактування тих подій нема.

- В освітньому колі, у колі інтелігенції тема Карпатської України завжди була чимось святим. Ну а баталії між істориками з приводу неї точилися завжди. Досі є чимало прихильників тієї думки, що це був непотрібний опір, романтичний героїзм, загинуло дуже багато молоді, і це все на совісті Волошина...

- Часто закидають Волошину, що він утік.

- Я би не казав, що він утік — він виїхав. І не як біженець, а як Президент незалежної держави, який мав на меті знайти союзників для неї за кордоном. А з іншого боку – якби він, священик у рясі, старий чоловік, пішов із січовиками на Красне поле для того, аби там бути вбитим, — кому б легше стало?

- Може хіба тим історикам...

- Хіба що. Але суть не в цьому. Вважається, що в боях за Карпатську Україну задаремно загинуло багато молоді — а Закарпаття все одно було віддане Угорщині. Але даючи стратегічну оцінку тим подіям, треба сказати, що жертовність січовиків Карпатської України була виправдана. По-перше, якби не їхня жертва, ми би зараз не мали про що говорити – а так це важлива історична дата. По-друге, якби Карпатська Україна зреалізувалася в той час як проект, це би точно нині не відзначалося як державницька дата, тому що Карпатська Україна була би дискредитована через колаборацію з Гітлером. Справді, Волошин надіявся на те, що Німеччина підтримає молоду державу на противагу Сталіну — інших варіантів союзників у них тоді не було. Але треба також говорити про те, що війна почалася лише 1 вересня, і на той час союз із Німеччиною – це був нормальний геополітичний розрахунок.

- Які акценти ви розставляєте, коли розповідаєте про ці події своїм студентам або відвідувачам відкритих екскурсій?

- З точки зору сучасності я вважаю, що все було зроблено так, як могло і мало бути. Тоді створився політичний вакуум. Чехословаччина перестала існувати, і варіант був: або здаватися угорцям, чого багато хто не хотів, або проголошувати незалежність, як це зробили словаки. Тому пройшла процедурна частина, проголосили незалежність. А що стосується боротьби — з точки зору сучасності вона виправдана. Завдяки їм зараз сучасні українці мають символ. Чехи, наприклад, досі себе картають, що свого часу здали Прагу Гітлеру без жодного пострілу в 1939 року, у них такий собі комплекс неповноцінності. А в нас ця спроба утвердитися — хоча й провальна — стала символом, і пізніше у діаспорі отримала такий романтичний образ держави, що постала на противагу всім і вся. Ну і з точки зору формування іміджу Закарпаття як українського регіону — події Карпатської України мають надважливе значення. Якщо би того не було, було би важко зараз виховувати та підтримувати місцевий патріотизм.

- Але важко пояснити усі оці колаборації, прорахунки...

- Люди не розуміли, що робиться, тому планували так, як планували, розраховуючи на підтримку Німеччини. Якщо подивитися тогочасну пресу, то ми бачимо, що в інформпросторі було багато повідомлень про те, що Гітлер підтримає Карпатську Україну. Тому була така установка: протриматися два-три дні під натиском угорців – і далі матимемо свою державу. Тому вони й трималися з останніх сил, вони чекали німецьких літаків у небі — на поміч. Це ми сьогодні знаємо, що цього не могло бути. А вони тоді не знали. Тому то була не даремна жертва, як це багато хто трактує нині, то була спроба з усіх сил утримати фронт — і практичний розрахунок. Був план відступу: якщо не втримаємо біля Хуста, то станемо далі, під Раховом, де свідоміше населення, де захисту сприяє рельєф. Ну але сталося не так.

- Чому це не вдалося?

- Волошин, який виїхав в Румунію, планував одразу домовитися про підтримку — аби румуни ввели війська і призупинили наступ угорців. Але коли стало ясно, що румуни в цьому не допоможуть, він хотів добратися до Берліна і налагодити діалог з німцями. Та німці теж виявилися не зацікавлені в цьому проекті. Та про це наперед, в березні 1939-го, не знали.

Ну а з точки зору тактики — вони прорахувалися, бо, відступаючи, в Тячеві наткнулися на спротив мадяронських загонів із місцевих, які зупинили відступ січовиків та перекреслили їхні плани на стримання фронту під Раховом. (Мадяронами зневажливо називають русинів, які орієнтовані на Угорщину і сприяють мадяризації закарпатців – ред.). Січовики, що відступали, потрапили просто в руки угорцям.

- Словом, їм не пощастило ні політично, ні тактично.

- Тепер ми знаємо, що так.

БУДИНОК АВГУСТИНА ВОЛОШИНА: ТУТ ЖИВ КАРПАТСЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ ЛЕФОРТОВА

Паркуємося неподалік собору в Хусті. У 1938-39-ті роки він, каже Юрій, був кафедральним, єпархія, яка обслуговувала Карпатську Україну мала свого єпископа. Певно, що в цьому храмі правив і сам Августин Волошин – так-так, це президент, який був священиком. Тому логічно, що будинок, де він жив у Хусті із жовтня 1938 року, знаходиться збоку від собору.

Зараз тут пристанок сестер-василіянок. Великі ковані двері біля жовтого будинку зачинені. На будинку — меморіальна дошка Волошину, на ній його заповіт 1944 року.

Волошин приїхав до Хуста з Ужгорода — під час евакуації уряду Підкарпатської Русі в листопаді 1938 року. Тоді розглядали кілька закарпатських міст для столиці — зокрема Виноградів та Сваляву, які було відкинуто через близькість до угорського кордону та неоднорідність місцевого населення. У Хусті ж переважало українське населення — русини. Хоча треба сказати, що серед місцевих ідея Карпатської України ніколи не мала підтримки, тутешні русини були москвофілами. Є свідчення, що вони чинили опір карпатським січовикам, наприклад, як у селі Іза.

Виїхав Августин Волошин із Хуста 15 березня 1939 року — він покидав столицю як офіційний представник новоствореної держави, прагнучи знайти за кордоном підтримку. Він шукав зустрічей з німцями в Берліні, але коли остаточно зрозумів, що для німців українське питання перестало бути актуальним, покинув ідею шукати союзників.

Він жив та викладав у Празі до 1945 року, поки СМЕРШ не заарештував його як буржуазного націоналіста. Його було вивезено до Москви, в Лефортово. Там він і помер, не дочекавшися суду — від серцевого нападу після допиту. На жаль, не відомо, де він похований. В Ужгороді в скансені похована його дружина, а плита поруч, із надписом “Августин Волошин”, — символічна.

Можливо, він похований на тюремному кладовищі Лефортова, але доступу до його могили в Москві українські історики ніколи не мали.

Узагалі, кримінальна справа Волошина отримала розголос завдяки історику Івану Чеварзі, який свого часу мав доступ до архіву КДБ і вручну переписав її усю. Зараз в історіографії є тільки окремі виписки з тої справи, які окремі історики мали змогу отримали ще до війни.

- А чого стосувалася ця справа?

- Ще у травні 1945 року Августина Волошина, який на той момент жив у Празі, попереджали, що його можуть затримати. Він вважав, що це малоймовірно. Проте СМЕРШ у Празі його швидко знайшов. Були два попереджувальні візити, а на третій його арештували та вивезли в Москву. Йому закидали якраз події Карпатської України.

ХУСТСЬКА ГІМНАЗІЯ І ЇЇ ЗНАМЕНИТА СПОРТЗАЛА

Саме в приміщенні Хустської гімназії проголосили незалежність Карпатської України. Саме тут відбувся знаменитий Сойм у буремному березні 1939 року. Тоді, 15 числа, до Хуста з'їхалися делегати з регіонів Закарпаття. Планувалося спеціальне засідання Сойму, на якому мали проголосити державний суверенітет нового державного утворення — Карпатської України, а ще — ухвалити конституційний закон, обрати президента держави та затвердити уряд.

У провінційному Хусті (який ні до, ні після того не був столицею) для Сойму не знайшлося приміщення, окрім як спортивна зала реальної гімназії. В будинку уряду приміщення було занадто мале. Тому спортзалу оформили під зал засідань: зробили трибуну для перших осіб держави, розставили стільці для 32 делегатів та лавиці — для усіх тих, хто бажав бути присутнім на цій події. За свідченнями очевидців, місця усім не вистачило — чимало людей стояло ще й знадвору, очікуючи доленосних рішень. А вони були саме такими, бо і незалежність проголосили (і на політичній карті світу з'явилася нова держава Карпатська Україна), і президента обрали — ним став Августин Волошин. Все відбувалося під час сумнозвісних подій на Красному полі — там якраз точилися бої січовиків із угорською армією, що наступала на Хуст. Бої велися саме для того, аби в Хусті могли проголосити незалежність держави до окупації угорцями столиці Карпатської України Хуста.

ШТАБ КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ: ХЛОПЦІ, ЯКІ САМІ СТВОРИЛИ СОБІ АРМІЮ

Ми простуємо до Штабу Карпатської січі. Знаменита з фото у підручниках історії будівля; тут і зараз великими синіми літерами виведено надпис “Карпатська Січ”. Внизу тепер магазинчики, що на другому поверсі — невідомо, може, власники здають приміщення під офіси. Центр міста ж!

- Штаб січовиків тут розташували в листопаді 1938 року, — каже Юрій. – Власне, офіційно він був створений 9 листопада 1938 року, хоча попередник «Карпатської Січі» – «Українська Національна Оборона» була створена ще в Ужгороді.

Біля цієї будівлі точилися основні бої січовиків, але не з угорцями, а з чеськими підрозділами, які базувалися в Хусті.

Між січовиками і чеською адміністрацією завжди було напруження. І якщо із політичною владою — поміркованим урядом Волошина — чехи вели конструктивний діалог, то із січовиками такого не виходило.

Це була парамілітарна організація, по суті, громадське об'єднання — на кшталт Самооборони Майдану. Січовики мали однострої, ієрархію, вишкіл та структуру, тобто мілітарні ознаки, проте мілітарного статусу вони не мали. Тільки після проголошення незалежності вони стали армією новоутвореної держави.

Доти, без офіційного статусу, вони не мали також і права носити зброю. Але Січ створювалися як військо, тому нелегально зброю поставляли з-за кордону. Але це було виключно легке озброєння. Важке можна було дістати з місцевих чеських складів. І вони його звідти просто крали — кулемети, гармати...

Такий напад на чеські збройні склади стався 11 березня. Через це 13-14 числа чеські війська взяли в облогу штаб Карпатської Січі. Тут точилися бої, січовики оборонялися, було до сотні вбитих і поранених. Ця битва, треба сказати, знекровила січовиків напередодні наступу угорців 15 березня. Вони відстрілювалися з револьверів від чехів, ховаючись за барикадами зі стільців всередині будівлі.

- Який був особовий склад січовиків, адже кажуть, що це були переважно галичани?

- В середовищі Карпатської Січі було дійсно багато галичан, які в Хусті перебували на нелегальному становищі — вони втікали через звинувачення в антипольській діяльності. Були відомі військові діячі з України, які брали участь у визвольних змаганнях в складі УНР. Але було також багато місцевих, в тому числі серед керівництва. Тому говорити, що Січ складалася з прийшлих галичан — це не зовсім правда. Вони складали ядро, так, але було серед місцевих чимало тих, хто записувався до лав.

БУДІВЛЯ УРЯДУ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ: ТАМ, ДЕ НЕДОВГО ЗАСІДАЛИ ЧИНОВНИКИ

Ми переходимо в інший квартал — до будівлі уряду Карпатської України. Типова сіра споруда в стилі модерн, яких багато в старому районі Ужгорода Малий Галагов.

— До переїзду сюди уряду Волошина тут розміщувався міський магістрат Хуста, – каже Юрій. – Поруч — чеська жандармерія. Сюди, власне, ходив на роботу Августин Волошин. Тут 13-14 березня почалися перші перестрілки між січовиками й чехами, далі вони тривали в центрі міста в “Січовій гостиниці”, а потім почалася, власне, облога штабу.

Багато січовиків під час тих боїв потрапили до в'язниці — вони були ув'язнені чехами, а за день їх знайшли угорці. Їм не пощастило — бо майже усі були розстріляні на Замковій горі неподалік.

Володимир Бірчак, свідок тих подій, пише, що тут в перші дні розстрілювали десятки січовиків. До речі, німецький консул в Хусті врятував немало вояків, взявши їх під свій захист. Їх потім було легальним чином евакуйовано в Словаччину. Німці у Відні влітку 1939 року створили полк Романа Сушка, який згодом брав участь в диверсіях проти польської влади під час наступу німців. У ньому були переважно галичани.

Частину полонених січовиків угорці передали польській владі на Верецькому, Ужоцькому перевалах — тобто, на кордоні. Їх там же розстріляли. Розповідь про 500 січовиків, убитих на Верецькому перевалі скоріше міфічна. Насправді йдеться про десятки людей. Власне, останки 22 січовиків були знайдені пошуковцями і перепоховані на Верецькому перевалі. Їх угорці передавали полякам, бо це офіційно були громадяни Польщі, — ну а ті вже розстрілювали.

А безпосередньо в Хусті страти тривали в перші дні після входу угорців до міста.

Насправді, каже Юрій Славік, Карпатська Січ підпадала під захист Женевської конвенції як збройне формування. До січовиків треба було ставитися як до військовополонених, а не як до терористів. Але угорці часто зловживали трактуванням щодо однострою. Якщо ознак ідентифікації на строї не було — розстріл. А серед січовиків було дуже багато людей в цивільному, їх так і відправили на фронт.

В окремих спогадах є свідчення, що вбитих на Красному полі часто знаходили без верхнього одягу. Очевидно, їх роздягли, вже застреливши, аби не було змоги провести ідентифікацію — бо ясно, що 15 березня вони не йшли воювати з голим торсом.

Тут треба вказати також, що в авангарді угорського війська йшли нерегулярні військові частини — колишні терористи, в'язні, антисоціальні елементи. Їх перекидали для диверсій за кордон, як зараз усіх цих “зелених чоловічків”. Саме вони здійснили в перші дні окупації Хуста найбільше розправ: за свідченнями очевидців, місцеві мадярони їм просто показували пальцем – і людину на місці розстрілювали. Коли пізніше ввійшли регулярні угорські війська, ці розстріли без суду та слідства припинилися. Багатьох січовиків, таких як Федір Ревай, Василь Гренджа-Донський, Дмитро Климпуш, угорці, до речі, відпустили під жандармський нагляд.

Але потім їм це все одно пригадали — за радянської вже влади.

СТЕЛА НА ЗАМКУ: МІСЦЕ, ДЕ ПОСТІЙНО ПАПЛЮЖАТЬ ПАМ'ЯТЬ

За кілька хвилин ми переходимо на місце, де проводилися розстріли, на Замковій горі біля старого кладовища. Тут зараз стела на честь полеглих січовиків. Її постійно паплюжать: вона й зараз розбита кувалдою. Нижче — великий вицвілий плакат: “Хуст — столиця Карпатської України”. Слова “Карпатської України” весь час замальовують.

- Акції паплюження пам'яті січовиків в Хусті регулярні, – каже Юрій Славік. – Тому тут давно має бути встановлена камера, яка фіксуватиме такі дії. Але випадків було чимало, а камери так і нема.

І це стосується не тільки Замкової гори, каже історик. Паплюжать могили в Рокосові, камінь полковнику Колодзінському та його ад'ютанту в Солотвині... У Стеблівці – дошку Олександру Блистіву, діячу Карпатської України, який у тюрмі кров'ю написав: «Я, Олександер Блистів, 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну», і був розстріляний біля цього села. Поліція неодноразово відкривала провадження через це — але нема жодного покараного.

Акти наруги здійснюють місцеві москвофіли, для них це — справа честі, чи, може, грошей.

ІДЕЯ СТАЛА ВАЖЛИВІШОЮ ЗА САМУ ПОДІЮ

Але не тільки противники Карпатської Січі були завжди. Багато хто і далі переймався ідеєю січовиків.

- Молоді люди, яким в 1939-му було по 14-15 років, після розгрому Карпатської України за підтримки ОУНівців зі Львова одразу ж заснували в Хусті підпілля, – розповідає Юрій Славік. – Організували тут сітку — більше сотні людей по школах та гімназіях, які підтримували українську ідею. Вони розповсюджували листівки, жодних силових акцій не робили. Але у 1941 році вони провели першу свою акцію, яка викликала величезний резонанс, і після цього контррозвідка почала ними займатися.

Це була друга річниця Карпатської України, і підпільники її відзначили тим, що в ніч проти 15 березня над Хустським замком вивісили синьо-жовтий український прапор. Він провисів кілька годин.

Друга акція того ж року — вночі поставили хрест на Копанському полі. Після цього затримали 10 чоловік. Згодом заарештували майже усю сітку, і це все закінчилося ковнерівським процесом 1942 року.

Але це говорить про те, що вже тоді молодь підтримувала ідею Карпатської України, яка слугувала натхненням для подальшої боротьби.

Ще більш романтизована ця тема була пізніше в еміграції. Дуже багато видано мемуарів, описів подій 15 березня. Ті події стали справжнім героїчним епосом.

- Бренд Карпатської України та Карпатської Січі живе і нині, – каже історик. – Це справді символ для українського руху, політичного та культурного. Він набагато пережив саму державу, і досі має велику силу. Тому й живе — і не загине.

Тетяна Когутич, Ужгород–Хуст
Фото Сергія Гудака