Він у 2014 пішов на війну, а рідним сказав, що на перепідготовці. Правду дружина та донька дізналися з телесюжету про Іловайськ.
Як «білий комірець» і успішний менеджер несподівано для себе став снайпером, чому не потрібно робити з ветеранів АТО «ікони» – про все це ми говоримо з атовцем Олександром Бондаренком, який очолює громадську спілку «Херсонська обласна асоціація об'єднань ветеранів учасників бойових дій на Сході України» і входить у Раду ветеранів України при Міністерстві у справах ветеранів.
З ПОСАДИ КОМЕРЦІЙНОГО ДИРЕКТОРА — У СНАЙПЕРИ
- Ви у 2014 році де працювали, чим займались?
- До війни? На українсько-литовському підприємстві в Миколаєві був комерційним директором. Взагалі з 2000 року працюю менеджером, а за освітою – фельдшер. Зараз іще навчаюсь у нас в аграрному університеті на третьому курсі – агрономія. До речі, в області діє програма «Людський капітал», що передбачає навчання, зокрема й учасників АТО, за кошти різних рівнів бюджетів. За 2 роки через проект пройшли 166 атовців.
- То як «офісний планктон» чи, як ще кажуть, – «білий комірець» опинився на передовій? Ви хоч в армії до того служили?
- В армії служив – строковик, на території тодішньої НДР. А чому у 2014 році став добровольцем у батальйоні «Донбас»? Бо до нас прийшов ворог. Життя, коли воно спокійне, то можна будувати плани, а коли я знаю, що йде війна, мій обов’язок – захищати країну.
- А як ваша родина поставилася до рішення?
- Вони не знали.
- Тобто? Як це можна було приховати?
- Я сказав, що на перепідготовці в армії, на навчаннях. Я не люблю оці «соплі». Кожного дня донька, їй тоді 12 років було, мені телефонувала – питала, як справи. Казав, що все добре. Одного разу вона зателефонувала – і почався мінометний обстріл: бабах з однієї сторони, з іншої. Донька питає: тату, що там таке? Пояснюю, що я на полігоні, тут стріляють. А потім я випав на два дні зі зв’язку. І вже при виході з Іловайська, у так званому «зеленому коридорі» отримав три кульових поранення – і потрапив у лікарню. У мене розбився мобільник, волонтери дали телефон, я поставив сімку свою – і донька побачила, що я знову з’явився у мережі, телефонує, питає – де я пропав. Та, кажу, доню, захворів. І тут увечері – телесюжет про Іловайськ і мене показують там. Доня телефонує: тату, а ти що, на війні? Ні, кажу, вже в госпіталі, все нормально. І я одразу сказав – вилікуюсь – і знову туди.
- Ви були снайпером – це ваша армійська спеціальність, ще з часів служби у радянській армії?
- Ні. Як я став снайпером? Нам дали постріляти з різних видів зброї. Коли стріляв з гвинтівки…
- Певне, потрапили у «яблучко»?
- Цілюсь у «десятку», а потрапляю догори – на 11 годин. Я вдруге стріляю – туди ж поцілив. Ага, думаю, якщо цілюсь у десятку, а потрапляю туди, значить, треба цілитися отак, щоб потрапити в «яблучко». І потрапляю у «десятку» один раз, другий. Інструктор запитує: ти що – поправку робив, раніше займався стрільбою? Ну, в тирі стріляв.
Потім місяць підготовки, а потім – Google вам у поміч. Для снайпера головне – витримка і вміння маскуватися. Лежиш, по тобі повзають комахи – а рухатися не можна. З того боку такий самий лежить і спостерігає.
- Важко було стріляти? Адже наше покоління виросло з думкою, що росіяни нам брати.
- Коли я пішов воювати, я вже знав, що це не брати. Раніше до них ставився рівно, а от коли прийшли сюди – значить це вже ворог, а ворога треба вбивати.
- Війна – яка це сторінка у вашому житті?
- Як сказав мій колега: 2014-2015 рік – це були найбільш яскраві роки у твоєму житті. Це, в принципі, так і є. Ніхто тоді не думав про якісь зарплати, нагороди, землю. Ніхто про це не думав. Виженемо ворога – і додому, осінь скоро, сезон починається, продажі підуть. Коли у госпіталь прийшов фінансист із частини і сказав, що зарплату приніс, я здивувався – що, ще й зарплата є? Тоді у нас полковники воювали рядовими. Марко Паславський був у нас, чули про нього? Він майор спецназу, «зелених беретів» американських. Після зіткнень разом із нами розбирав схему бою і підказував, як треба було діяти. І завжди цукерки роздавав – не знаю, де він їх брав.
ЗВІЛЬНИВСЯ З ВІЙСЬКА, КОЛИ ЗАХВОРІЛА ДРУЖИНА
- Пішли зі служби коли?
- Мені довелося звільнитися, тому що дружина захворіла. Я якраз збирався тоді їхати на третю ротацію. Вона мені зателефонувала, каже – важкий діагноз, рак крові. Мене вилікують – не вилікують, а якщо тебе там завалять… давай додому. Я підійшов до командира, розповів – так і так, він сказав писати рапорт. Це був 2015 рік. Я повернувся, влаштувався на роботу знову менеджером регіональним. У березні приїхав, а у вересні її поховали. Живемо з донькою.
- Як ви вирішили займатися громадською діяльністю?
- Бачив, що купа проблем у солдат, які повертаються і треба щось робити – земля, реабілітація, житло, працевлаштування. Тому вступив до громадської організації, щоб допомагати вирішувати соціальні питання. Потім створили обласну асоціацію об'єднань ветеранів учасників бойових дій на Сході України, я її очолюю. Які питання не можуть зрушити на місцях – ми допомагаємо.
На обліку в органах соціального захисту населення області перебуває більш як 6,5 тисячы учасників бойових дій, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, з них 113 мають статус інваліда війни, також не забуваємо про членів сімей загиблих. Ми розробили програму соціальної підтримки учасників АТО (ООС), членів їхніх сімей, сімей загиблих і померлих учасників АТО, постраждалих учасників Революції Гідності. Там сформулювали – що треба робити, всі проблемні моменти.
НАЙГОСТРІША ПРОБЛЕМА – ПСИХОЛОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ
- А що би ви особливо виділили?
- Покращення медичного обслуговування, створення реєстру учасників АТО для забезпечення диспансерного нагляду, забезпечення безоплатним отриманням ліків, зубопротезуванням, слухопротезуванням, кардіостимуляторами, ендопротезуванням.
Але найгостріша проблема – психологічна реабілітація, недостатня кількість професійних психологів, соціальних працівників, підготовлених із питань надання психосоціальної допомоги учасникам АТО, членам їхніх сімей, безпосередньо у громадах. Приходять хлопці додому, й багато хто не витримує – спивається. Дуже багато розлучень: коли ти повернувся з війни, маєш інше сприйняття світу. Велика проблема – працевлаштування, не знаходять себе. Багато повертаються з ООС – і не можуть знову взятися до мирної професії – відвикають. Різні ситуації, ми допомагаємо, але для цього потрібно, щоб людина готова була. Ось приклад: звернувся хлопець, каже – отримав гроші за інвалідністю, автомеханік, хочу відкрити майстерню, допоможіть знайти приміщення. За кілька днів повезли і показали – СТО в оренду, сума символічна, платити буде, коли розкрутиться. На цьому все й закінчилось.
Багато хто приходить і каже – ви мені винні… Хлопці, ніхто нікому не винен! Ми всі воювали. Це твій і мій обов’язок, ми всі однакові. Ми можемо допомогти, направити, але ти повинен сам усе робити! Цивільні кажуть – герой, ледь не на руках носять. Не треба нас звеличувати: так, повага має бути, але робити ікони не треба. А то десь спіткнувся – і починається…
- У вас, знаю, є кілька проектів – як кажуть, і для душі, і для заробітку цікавих.
- На базі комунального закладу «Обласний авіаційно-технічний спортивний клуб» Херсонської обласної ради у Скадовську всі атошники, за бажанням, звісно, можуть стрибати з парашутом. Цей проект фінансує обласний бюджет. Я коли їздив на збори Ради ветеранів при міністерстві – озвучив, що можемо скласти графік, щоб приїздили з інших областей – ми хочемо зробити табір ыз наметами. На кілька днів – стрибки з парашутом, скупатися у морі.
У Станіславі будемо робити майданчик для парапланеризму. Це там, де Станіславські гори і постійні висхідні потоки. Для ветеранів і для членів їхніх родин такий політ – безкоштовно. На Рожевому озері в Чаплинському районі на березі наш побратим узяв землю, наступного року споруджуватимемо будиночки.
У шпиталі ветеранів проводили заходи – спробували малювати на воді. Спочатку хлопці казали: ми вам, мовляв, діти, чи що. Потім питаємо, які відчуття – у них очі горять. Перенесли малюнки на папір. Вони такі задоволені. У нашого побратима дружина в Олешках викладає у школі малювання і готова з нами співпрацювати. Я знаю, в нас у раді ветеранів при Міністерстві є Вікторія Шинкаренко – вони з Рівного малюнки, які написали учасники АТО, возили на виставку в Лондон, організували аукціон. Нас надихає такий приклад.
До речі, ми відкрили в 2016 році у нашому краєзнавчому музеї постійну виставку «АТО. Хроніка війни». У школи їздимо, з дітьми працюємо.
У КОЖНОГО ПОБРАТИМА СТОЇТЬ РЮКЗАЧОК СКЛАДЕНИЙ
- Війна рано чи пізно закінчиться – примирення на сході буде?
- Із росіянами ми не зможемо жити, як раніше. Хто воює проти нас – за поребрик! Інакше ця зараза розповзеться по всій Україні. Приїде сюди – і розповідатиме, як він убивав укропів? Він же звідси лише вперед ногами поїде. Уявляєте, що це буде?! І туди їздити – хто буде? Думаю, має бути поступовий процес, років 15-20 повинно пройти, перш ніж усе заспокоїться. Та й так просто не закінчиться це все…
Хочу сказати: якщо раптом виникне необхідність – ніхто не буде відсиджуватися, у кожного побратима стоїть рюкзачок складений, броник – все є, форму одягнув – і пішов.
Ірина Староселець, Херсон
Фото прес-служби ОДА