Вівчар з міського офісу: за кого в селах моляться жінки

Ферму з вирощування овець, яка нещодавно з’явилась на території Сідлищенської сільради, Коломийського району, фахівці називають одним із найкращих прикладів розвитку сільських територій на Прикарпатті. Нині тут вирощують майже сотню овець романівської породи.

Продукція господарства вже користується попитом, тоді як сам фермер, 35-річний Євген Очеретяний, стверджує, що започаткувати подібний бізнес на селі не складно, бо «кожен українець у глибині душі – фермер».

БЕЗ ГІРСЬКОГО СТАТУСУ

Сідлищенська сільська рада, що на Прикарпатті, має у підпорядкуванні ще три села: Станіславівку, Хоросна і Молодилів. Жодне з них не має статусу «гірського». Територія сільради – на рівнині, має близько 2 800 га землі, тут проживає 850 жителів. Перша згадка про Сідлище з’явилась на початку ХХ століття. Тоді тут було німецьке поселення, яке займалось вирощуванням корів, а у Станіславівці жили поляки. Втім із приходом радянської влади селянам стало важко втримати навіть одну годувальницю чи коня. Господарством люди розжилися вже на початку 1990-х. Але тоді їх спіткала інша біда – молодь почала перебиратись до міста, а народжуваність різко впала.

«Навіть учора для військкомату треба було виписати хлопчиків, народжених у 2003-му році. Шукаємо по книжках, а виявилось – у 2003-му в нас народилось шестеро дітей і з них – лише один хлопчик. А ось у 2013-му було два народження і 36 смертей. Тепер вже не так, і я цим дуже тішуся», – розповідає голова Сідлищенської сільської ради Надія Воловська.

На своїй посаді вона працює вже 17 років. Констатує: навіть попри те, що народжуваність зросла, у Сідлищі, як і в більшості українських сіл, переважає старе населення. Молодих людей мало, та й чим їх у селі втримати? Кілька років тому сюди зайшли два агрохолдинги. Але селянам вони роботи не дають, мають своїх працівників. Кажуть – добре, що бодай справно виплачують їм за оренду паїв. На роботу кілька селян із Сідлища щодня їздять автобусом до Івано-Франківська. А це приблизно 50 км, частина з яких – ґрунтова дорога.

«Ми всі тримаємо худобу, з цього живемо. Є господарства, які вже мають навіть шість корів. Жінки возять до міста сир, молоко…», – розповідає Надія Воловська.

Люди тут добре знають, що робота на землі важка. А тому, коли почули, що молодий фермер зголосився до них переїхати навіть із міста, взялися всіляко йому допомагати. Сільська рада віддала йому в користування дві ділянки землі у Станіславівці площею у 3 га, допомогли з оформленням документів. Обіцяють: палки в колеса ніхто не встромлятиме, а як треба буде ще землі для розвитку його справи – не відмовлять.

«Це – великий позитив, що тут бодай хтось працює, бо нам уже почали опускатись руки. Нас брав страх, що пропаде сільська рада і ми зникнемо з карти України. Дуже раді, що в нас з’являються молоді інвестори», – говорить Надія Воловська.

«Ми йдемо йому назустріч, вишукуємо ті ділянки, які ніхто не обробляє. Віддам навіть свою, якщо йому треба буде щось посіяти. Бо землі треба буде ще багато, якщо поголів’я овець збільшувати», – зізнається депутат Сідлищенської сільської ради Ігор Лиско.

Чоловік пригадує, свого часу теж хотів займатися фермерством, але ніяк не міг наважитись. То діти малі й завше бракувало коштів, то господарка біля хати тримала. А власна справа, каже, має багато ризиків, тому й не кожному дається.

«А тепер ось – прийшов Євген, і ми не можемо натішитись, бо думали, що село вже на останньому подиху… Фермер для нас – як ота жаринка, що дає нам надію. Я за нього тримаю кулаки. Та й не тільки я. Старші жінки моляться за нього. Дуже переживаємо, аби все у нього вдалося», – запевняє депутат.

ФЕРМЕР ІЗ КОЛОМИЇ

Насправді, Євген Очеретяний облюбував собі Сідлище ще 10 років тому, коли вибирався з міста у мандрівки автомобілем. Тоді молодий хлопець ще не розумів, для чого йому земля, яку тут уподобав. Сам він родом із Коломиї, з родини лікарів. Перша освіта, яку здобув одразу після школи, – медична. Далі навчався у Чернівецькому університеті, студіював міжнародні відносини. Вільне володіння трьома мовами дозволило стажуватись у Німеччині та США. А після кількох років офісної роботи 35-річний Євген зрозумів, що хоче знайти себе у фермерстві.

«Чому вівчарство? Бо це ті тварини, які не вимагають багато роботи біля себе. Утримувати корів набагато складніше. Крім того, вівчарство – традиційний промисел на Прикарпатті, але в горах він відмирає. Я вирішив торувати цей шлях і довести, насамперед собі, що життя в селі можливе. Насправді, кожен українець у глибині душі – фермер», – каже Євген.

Зваживши всі «за» та «проти», він зупинився на розведенні овець романівської породи. Нині в його кошарі – близько сотні тварин.

«Чому романівська порода? Бо вона підходить до наших кліматичних умов, характеризується багатоплідністю. За сприятливих умов, 40-50 вівцематок дозволяють швидко розвинути поголів’я, бо вони можуть народжувати двічі на рік… У нас нема племінних господарств і з цим є проблеми. Я завозив овець із різних дрібних господарств Тернопільської, Львівської областей. Так збирав, ніби з миру по нитці», – пригадує фермер.

Євген зізнається: пологи в овець приймати не доводилось. З цим його підопічні пораються самі. Каже, вранці відкриває кошару, а там – двійня, трійня. Була навіть четверня.

Загалом, у свій бізнес Євген вклав близько 20 тисяч американських доларів. Кошти – свої, не банківські. Рентабельності очікує не раніше як за 3 роки, коли поголів’я вдасться збільшити до 300 овець. Зараз, каже, над цим працює. Зізнається: вівці таки хворіють, а з ветеринарним супроводом поки що проблеми. Каже, допомагають власна освіта й робота над помилками.

«У них хвороби, як у людей: може бути пневмонія, мастити… Ось недавно мав проблеми: на пасовищі водиться кліщ, який є переносником паразитів, через що вівці хворіють. Я брав кількох овець, возив їх до Франківська, в лабораторії робили дослідження, призначали їм лікування», – розповідає Євген.

Наступного року фермер планує відкрити сироварню. Тоді, стверджує, буде створювати й робочі місця, бо сам уже не потягне. Приміщення під сироварню теж звів самотужки. Підприємство планує назвати «Овечка і компанія». Разом із тим напрацьовує й схеми збуту м’яса. Оскільки перед бійнею вівці не виробляють адреналін, то м'ясо залишається неотруйним. Його вважають дієтичним і чистим. Євген уже налагоджує роботу з туристичним курортом «Буковель», який за 50 км від його ферми.

«Із м’ясом вівці не виникає взагалі проблем. Воно дуже делікатне і смачне. Вівці споживають 117 видів трав, шишки, жолуді. Їдять навіть борщовик, щоправда на стадії вегетації. А овече молоко є теплим і не дає утворюватись раковим пухлинам у тварин», – констатує фермер.

СЕЛО І ЛЮДИ

Проте бізнес-план у Євгена Очеретяного з’явився зовсім недавно. Торік він став одним зі слухачів навчання, яке започаткувала Агенція розвитку ОТГ на Прикарпатті. Тут стараються допомогти кожному, хто хоче знайти свою справу на селі.

«Поки що в Україні немає чіткого бачення – що ми маємо робити з селом. Якщо тут не буде людей, то не буде ні шкіл, ні садочків, ні доріг, нічого… Нині ми багато земель віддали агрохолдингам. Для обробки тисяч гектарів їм потрібні двоє-троє людей, а що робити тисячам людей, які проживають у селі? На ці питання потрібно дати відповідь. А вони непрості», – говорить виконавчий директор Агенції розвитку ОТГ Прикарпаття Максим Чопей.

Він переконаний: лише фермерство і приватні господарства можуть врятувати українське село від занепаду, а для цього Агенція розвитку ОТГ Прикарпаття має на меті знайти найкращі практики, аби запозичити їх і використати як інструмент для відродження сільських територій.

«Ці найкращі практики дають можливість зарядити не лише молодих людей, а й усіх, хто має бажання, досвід, ресурс, щоб вкладати кошти у розвиток села. Ми не є експертами в сільському господарстві, але можемо стати містком між тими, хто має практичний досвід, і тими, хто його шукає. Досвід є набагато важливішим, аніж рекомендації чи методички», – стверджує Максим Чопей.

Він запевняє: розвиток вівчарства у Сідлищі – чудовий приклад того, як можна знайти прості рішення на складні запитання. Запевняє, подібних практик ставатиме щораз більше, якщо люди відчують підтримку на всіх рівнях.

«Ми всіляко підтримуватимемо ідею зі створення сироварні у Сідлищі», – говорить радник із питань регіонального розвитку Івано-Франківського Центру розвитку місцевого самоврядування Ігор Мельничук. За його словами, вівці дають небагато молока, але місцеві зможуть здавати сюди коров’яче та козяче, створюючи тим самим кооперацію у селі, а це – прибутки, розвиток і майбутнє.

«В Івано-Франківській області є 765 сіл і 24 селища. Майже 60% прикарпатців живуть у селі. Тому до теми розвитку сільських територій прикута увага регіональної влади. Сподіваємось, держава теж повернеться лицем до розвитку сіл…», – зазначає Ігор Мельничук. Він переконаний – нині прийшов час, коли усім треба шукати нові шляхи, проєкти і точки економічного зростання сільських територій. Адже реформа децентралізації відкриває колосальні можливості й для села, і для людей, які хочуть долучитись до його розвитку.

Ірина Дружук. Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука