Модульне містечко переселенців у Харкові. Тимчасово-постійне аварійне житло
Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Всю життєву правдивість цього вислову добре розуміють мешканці модульного містечка для переселенців у Харкові, відкритого в січні 2015 року за підтримки уряду Німеччини. Термін придатності конструкцій сплив ще у 2017-му, відтоді заборонено приймати нових мешканців, але й розселити «старожилів» досі не вдалося. Єдиного рішення, яке задовольнило б потреби всіх категорій громадян у житлі, місцева влада не знайшла. Розв’язувати проблему треба індивідуально з кожною родиною чи мешканцем-одинаком. Та, як виявилося, навіть ті, хто за станом здоров’я міг би переїхати до реконструйованого гуртожитку за містом, відмовилися.
НЕПРИДАТНЕ ДО НАЛЕЖНОЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ
Напевне, не буде перебільшенням сказати, що модульне містечко з першого ж погляду справляє гнітюче враження. І далі воно лише посилюється. Пластикові контейнери за сітчастим парканом, на вході – пара охоронців. Вони люб’язно цікавляться, хто ми та звідки, й проводять до «кабінету» адміністрації – кімнатки у такій же пластиковій коробці в одному з будиночків.
Мешканці, яких зустрічаємо на подвір’ї, на прохання розповісти про своє життя не дуже-то й погоджуються. «А яка користь від цього? Я вже наговорилася. Не хочу», – відрізає багатодітна матір Людмила. Так само реагують ще кілька людей.
Разом із начальником управління з обслуговування містечка КП «Харківспецбуд» Артуром Стаценком оглядаємо один із двох зачинених модулів на 16 кімнат. Електрика тут відімкнена, двері – на замках. Дірки в підлозі, тріщини під стелею, звисають дроти та кріплення. Влітку минулого року технічна експертиза визнала містечко таким, що «непридатне до належної експлуатації».
«Другий зачинений модуль узагалі в жахливому стані. Ми за рахунок нього ще якось підтримуємо стан відкритого. Основна проблема – стеля або підлога», – розповідає Стаценко.
Ремонтувати підлогу фактично неможливо – вона придавлена стінами. Розібрати та щось замінити – марна справа, все ж таки німецькі благодійники під «тимчасовим» і «транзитним» розуміли справді тимчасове житло, як планувалося – не більше, ніж на 6 місяців.
«Але я все ж скажу, що воно не за терміном експлуатації вийшло з ладу, а в результаті ставлення людей. Не моє – не шкода. На жаль. Є дуже відчутна різниця між станом модулів. Є модулі, хоч і небагато, але люди в них так само мешкають 5 років, а стан будиночка, як новий. Заходиш – ну, стерильно! А є такі, що там ні підлоги, ні стелі, ні стін!» – говорить адміністратор містечка.
Влітку строк дії техекспертизи, що вже й так оголосила «вирок» модулям, закінчиться – потрібно замовляти нову, а грошей на це у комунального підприємства поки що нема.
Далі прямуємо в модуль-гуртожиток, що функціонує. Тут під кожними дверима купа речей: взуття, дитячі іграшки для вуличних розваг. Артур Стаценко показує зіпсовані витяжки у душовій – там уже загорівся був вентилятор, але вчасно загасили. У коридорі, хитаючи головою, адміністратор містечка вказує на продовжувач: «Скільки б разів не говорив – не можна користуватися. А коли загориться, кожен скаже, що ні при чому!».
«ЖИВЕМО У ПІДВІШЕНОМУ СТАНІ»
У гуртожитку знайомимося з Вірою Ткачовою. «Тільки не фотографуйте мене», – просить молода жінка. Ми говоримо на кухні, поки вона готує. Поруч із нею чарівна трирічна донечка – «помічниця», яка завзято все перевертає і відкриває шухлядки. Ангеліна народилася вже в Харкові.
«Я з Луганська, – розповідає Віра. – Сирота від народження. Все життя по інтернатах, повертатися ні до кого й ні до чого. Рідні не знаю ніякої. Виїздила вагітною, було 18 років... Розшукала знайому жінку, яка колись дівчину забирала з інтернату. І вона мені допомогла, вивезла мене».
Їй, як і іншим мешканцям, запропонували переселитися до відремонтованого гуртожитку для переселенців у місті Дергачі (це лише за 15 кілометрів від Харкова), та жінка відмовилася.
«Я прямо кажу, що тут мені подобається, я тут хочу залишитися. Пропонували гуртожиток у Дергачах. Дочка тут ходить у садок. Тут поряд аптека, магазин, поліклініка. А там, щоб елементарно хлібину купити, треба йти на автобус, під’їздити», – аргументує свою позицію Віра.
За її словами, після поновлення роботи дитячих садків планує знайти роботу.
На подвір’ї містечка знайомимося з 85-річною Ганною Кармановою, старожилом містечка. Вона займає будиночок разом із дочкою та зятем – теж уже пенсіонерами. Донька, як зазначає Артур Стаценко, наразі активно займається громадською роботою, намагається боротися за права переселенців.
На відміну від більшості мешканців, Ганна Федорівна чудово говорить українською, виявляється, вона родом із Західної України. Сміється: у 22 роки «завербувалася на Донбас». «Спочатку на будівництво. Було тяжко. Холодно. Пізніше влаштувалася в лікарню. Там усяку роботу робила, остання – в їдальні», – згадує пенсіонерка. Сидячи на лавці, жінка в’яже шкарпетки – вочевидь, і в такому поважному віці не може без діла. «Розпустила, що було непотрібне. Волонтер приїздив сюди, забирав уже. Для військових. А я ще тепер в’яжу», – каже пенсіонерка.
Родина переїхала з Молодогвардійська на Луганщині. «Там лишилося дві квартири. А тут… Куди ж нам податися. Сумуємо за домівкою», – говорить Ганна Федорівна.
На доріжці між будиночками Артур Стаценко зупиняє Ірину Лаптєву, як потім дізнаюся, з Дебальцевого: «Іро, поговори з журналістами». Мені додає: «У них в родині всі мають інвалідність».
Щойно жінка почала розповідати – по щоках закрапали сльози. Перші пів року бойових дій, попри обстріли й жахливі умови в містечку, родина не наважувалася виїздити, як кажуть, «у нікуди».
«Сподівалися, що все це ось-ось закінчиться… Коли не стало води, ще терпіли, допомагали принести сусіди чи родичі. Готували на вогнищі перед під’їздом. Але вже взимку, в січні, коли й так не було опалення, відімкнули світло – ми не витримали. Два тижні прожили в холоднечі. Син хворобливий. Я розуміла, як захворіє, ми просто можемо його втратити. Богдан у мене вистражданий і вимолений у Бога. Стільки мені лікарі говорили: і не думай, ти не народиш, помреш. 31 січня 2015 року ми виїхали», – згадує, тихо плачучи, Ірина.
Спочатку родина потрапила у «Харківський міський центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Промінь».
«Рік і 9 місяців там прожили. Син у 6 років пішов до школи-інтернату. І в цей час нам виділили будиночок у модульному містечку, який звільнився, бо раніше, кажуть, тут було все забито. Нам допомогли перебратися, перевезти речі. От з листопада 2016-го ми тут. Моя сестра-близнючка залишилася в Дебальцевому, мешкає у квартирі, яку лишили мені батьки, її будинок, який вона взяла в кредит, розбомбили вщент», – розповідає переселенка.
Торік, коли вже гостро постала проблема аварійності, Лаптєвим запропонували переселитися… до будинку літніх людей.
«Я їздила з сином. Ну, умови для дідусів і бабусь там нормальні, хто не може себе обслуговувати… Але нас там побачили, персонал трохи у шоці був – як, десятирічна дитина! Богдан хоч і з інвалідністю, але він рухається, грається, стрибає, а ще дуже голосний. Співробітники говорили: для наших мешканців це буде незручно, що ви, в нас тут тиша. А дитині як там бути? Йому потрібне спілкування з однолітками. Мені говорили, що Богдан би й надалі міг учитися в інтернаті й залишатися там постійно. Навчання – так, але розлучатися з ним – ні. Ще пропонували гуртожиток у Дергачах, але він не пристосований для людей з інвалідністю. Чоловік мій практично поповзом пересувається по дому. Нам і тут важко, але справляємося. Насправді ми могли б дозволити собі орендувати якесь недороге житло – отримуємо пенсії та соціальну допомогу, гріх скаржитися – без затримок. Але ж питання – в пристосуванні житла під потреби чоловіка. Я вже й приватний будинок не раз шукала. Але власники, коли чують, що родина інвалідів та ще й переселенців, далі й говорити не хочуть. От так і живемо – у підвішеному стані, на нервах, через цю аварійність», – зізнається Ірина.
НІХТО СИЛОЮ НЕ ВИСЕЛЯТИМЕ
Що житло тимчасове, переселенців, звісно, попереджали від самого початку. Проте кожні пів року місцева влада подовжувала договори. І продовжує це робити, бо варіантів, які б влаштували усіх, ніхто не має.
Торішня заява міськради про аварійність і можливе виселення викликала неабияке обурення, і все ж певна кількість людей виїхала. З 360 мешканців наразі лишилося 203 (з них 87 – діти, 24 – люди з інвалідністю (зокрема й 8 дітей). Але від останнього виїзду вже минуло пів року.
«Скажу відверто. Багато хто поїхав навіть не через аварійність. А тому, що супермаркети «МЕТRО» та «РОСТ» перестали давати продуктові картки для мешканців. На них було по тисячі гривень на людину. От люди й порахували, що вже їм життя тут не особливо вигідне. Що за ті ж самі гроші можна й винайняти кімнату чи квартиру», – пояснює Стаценко.
Основна комунальна стаття витрат у містечку – електроенергія. За словами адміністратора, видатки залишилися на рівні минулого року. Якщо це гуртожиток чи будиночок, який ділять не родичі, сума ділиться на всіх. Приміром, одній людині проживання може обходитися в 600 гривень. Якщо ж родина займає весь будиночок, їй проживання обходиться у 2 і більше тисяч.
І не всі сплачують за платіжками вчасно, розводить руками адміністратор містечка. В одного з мешканців борг сягнув уже 30 тисяч гривень. Якщо чоловік не почне сплачувати, після завершення карантину його чекає виселення та суд.
«Багато хто платить, як кажуть, зі скрипом. Дехто нарікає на карантин. Хоча з його введенням реально втратили роботу четверо мешканців містечка, які працювали без офіційного оформлення. При цьому двоє з них – з однієї родини. І тут із розумінням ставишся до їхньої ситуації, бо людям справді складно стало. Але інші нарікають, ну, бо звикли нарікати», – міркує Стаценко.
Загалом підтримується стан містечка за рахунок міського бюджету. Держава ніякої допомоги не надавала, хоча адміністрація неодноразово зверталася у профільне міністерство, прохаючи посприяти з ремонтом та підтримати. Та ніякої конкретики у відповідях зі столиці не знайшли.
«Містечко аварійне, і люди про це знають. Але виганяти їх, витягати за ноги ніхто не буде… Нам би якось поремонтуватися хоч до зими», – говорить Артур Стаценко. Наостанок додає: «Люди в нас дуже різні живуть. Допомагати насамперед треба таким родинам, як у Іри Лаптєвої. Три людини з інвалідністю. Ніхто з них не може працювати. Проблему з житлом, навіть в оренду, вони самостійно не вирішать. Я чому завжди журналістів із цією родиною знайомлю? Ану, раптом хтось їх побачить, прочитає – і знайдеться для них якийсь вихід. Благодійні фонди, небайдужі люди допоможуть. Вони справді потребують підтримки… А є ж і таке, що людина здорова, 40 років, а ні дня в своєму житті не працювала!»
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського
