Вінки молодят, триваліші за життя

У Верховинському районі сьогодні налічують близько 30 приватних музеїв. Один із них – Етнографічний музей старожитностей Гуцульщини у Криворівні. Його створили науковці, батько та син Зеленчуки. Вони зізнаються: на заробітки ніколи не їздили, а все життя займалися наукою. Музей родина відкрила для того, аби пояснити, як живуть на Гуцульщині люди, чим займаються та які традиції сповідують споконвіку.  

МОЛОКО ТРОЯКЕ, А БОРЩ НІЯКИЙ

Етнографічний музей старожитностей Гуцульщини розташований поміж карпатських гір. Звідси гостям покажуть, де знаходиться «Писаний камінь», а де – гора Довбушанка, де є підземелля і де «Брама на той і на цей світ». Тут розкажуть про Громовицю, яка оберігає гуцулів від лиха, та про гору Ігрець, де у давні часи проводили забави у день літнього сонцестояння. Старі гуцули розповідають, що люди живуть у Карпатах споконвіків. Прийшли сюди проти течії Дунаю, а потім – Прута та Черемоша. Вони привели з собою маржинку, (худобу – авт.) і взялися господарювати.

«Жінка на Гуцульщині має три обов’язки, одне з них – народити і виростити дуже багато дітей. Є статистика, що колись з 250 новонароджених дітей тут виживали 50. Моя бабуся прожила 98 років і народила 18 дітей, з них вижили – 10. Тому підтверджую, аби вижити в гірських умовах, треба було народити багато здорових дітей, бо тут була відсутньою будь-яка медицина, а умови були настільки суворі, що діти помирали часто від простих недуг», – розповідає співвласник Музею і екскурсовод Іван Зеленчук.

Він додає, ще одним обов’язком жінки було прогодувати родину, а в горах це вдавалось нелегко. Адже тут завше знали, що «молоко буває трояке, а борщ ніякий».

«Яке це в нас молоко трояке? Перше – свіже, або солодке. Тепер люди вживають цукор і того смаку не відчувають. Друге молоко – це гуслінка. Існує такий спосіб, що молоко стає густим. Робили це елементарно. Звичайне молоко кип’ятили. Коли в палець не пекло, додавали квасницю, розмішували і ставили у тепле приміщення. На ранок з рідкого ставало густе молоко. Третім молоком тут називають бриндзу. А чого борщу ніякого? Бо овочі тут ростуть лише тому, що мусять рости, тоді як, до прикладу, на Молдавщині – ростуть, бо хочуть. Гуцули не займаються землеробством, тому з борщем у нас завше була проблема», – пояснює Іван Зеленчук, показуючи посудину, в яких зберігали молочні продукти. 

Третім завдання жінки було прясти та вишивати. Увесь одяг, крім взуття, жінки робили своїми руками. Капці, запаски, вишиванки з вуставками, силянки та згарди – усе це було жіночою справою.

«У нас жінки нічого не робили лише тоді, коли спали. Є фотографія, на якій жінка їде на коні та й пряде. Так економить час. А в нас кожна гуцулка мала колись коня або й два. Другий – на свято. Лише дуже бідні люди ходили селом пішки», – додає Іван Зеленчук.

САКРАЛЬНІ КОРОНИ

Серед численних експонатів в етнографічному музеї можна побачити вінки князя та княгині (молодого і молодої – авт.). Гуцули їх ще називають «коронами». Іван Зеленчук зізнається, такі корони свого часу шила з сукна його мама і так заробляла собі на життя. Сьогодні побачити корони князя та княгині не так просто. Адже ці речі на Гуцульщині вважають сакральними і подружжя їх зберігають навіть по смерті. Ні дітям, ні родичам не залишають. Ті, що знаходяться в етнографічному Музеї, знайшли у хаті людей, яких свого часу енкаведисти нашвидкуруч виселяли до Сибіру, давши забрати з дому лише документи.

«Після того, як молоді оженились, вінок князя вкладають у вінок княгині й зшивають докупи нитками. За життя їх тримала в себе жінка. Той з подружжя, хто помирав останнім, забирав ці вінки з собою в могилу», – стверджує Іван Зеленчук.

Він припускає, що традиція ця прийшла з Давнього Галича, але збереглась лише на Гуцульщині. Корони молодим одягають лише на вінчання. Княгині чіпляють її на голову, між косами, прикрашають барвінком, який символізує довголіття. Князю – на кресаню між дубовим листям, яке має додати легеню сили. Корона княгині більша за корону князя і має таку величину, як голова новонародженої дитини. На Гуцульщині здавна вірили, що корона княгині має полегшити жінці народити дітей.

«Моя бабуся так легко дітей родила, що був випадок появи немовля на саму коляду. Вона все казала, що родити не складно і їй це було легше, ніж вирвати зуба», – пригадує Іван Зеленчук. 

СЕКРЕТИ ДОВГОЛІТТЯ

Скільки артефактів нині налічується в Етнографічному музеї старожитностей Гуцульщини, Іван Зеленчук не уточнює. Каже, усе, що тут можна побачити і почути, він із сином Ярославом зібрали під час наукових експедицій. Вони роками разом ходили горами, аби записати спогади старожилів. Науковець уточнює, обійшли 8 гірських районів й опитали десятки гуцулів, яким було більше сотні літ. Так вдалося віднайшли і рецепт довголіття.

«Секрет довголіття мені розказав чоловік, який помер на 104-му році життя. Його звали Олексієм, він жив високо в горах. У Києві він колись охороняв Золоті Ворота і бачив ще Михайла Грушевського. Свої роки він пояснив мені так: «А що ви хочете? Ви їду їсте не таку, як ми їли, вбрання носите не таке, як ми носили, ви в хатах живете не в таких, як ми жили, і роботу не таку робите. А ще хочете сто років жити?» Вважаю, тут вся відповідь на це запитання: треба їжу мати натуральну, одяг – з льону та шерсті, жити не в залізобетонних хатах та працювати, як пастухи на полонинах – цілий день на свіжому повітрі», – міркує Іван Зеленчук.

Свою сотню років у Карпатах прожила й найбільш відома у світі гуцулка Чукутиха. Її фото зробив Микола Сеньковський. В 1931 році портрет «Старої гуцулки» отримав гран-прі на Міжнародній фотовиставці у Парижі. Світлина Чукутихи – серед сотні тих, які зберігає етнографічний музей у Криворівні. Усі вони, каже екскурсовод, є частиною наукової дисертації його сина, власника Музею Ярослава Зеленчука.

«Одного разу, коли Чукутисі було 90 років і її просили заспівати, вона обернулась і пішла, бо гуцулці було не приємно, що до неї звертались як до бабочки (бабусі – авт.). Чукутиха співала лише тоді, коли до неї звертались як до молодички», – посміхається екскурсовод.

Він зізнається, встановити, хто ж зображений на фото Сеньковського, намагався з сином довгих 20 років. В одній із наукових експедицій вдалося дізнатись, що «Стара гуцулка» – то Марія Василівна Кричунєк з Верхнього Ясинова. Вона могла без перерви співати дві-три доби поспіль, стільки знала співанок. Тому на гуцульських весіллях жінка була чи не найбажанішим гостем. Тим і заробляла собі на життя.

«Чого вона Чукутиха? Бо як ви вийдете заміж на Гуцульщині за Дмитра, то будете Дмитриха, а як за Івана – Іваниха. Вона вийшла за Чукута, тому й Чукутиха», – розлого пояснює екскурсовод.

Натомість, каже, коли гуцул ожениться на багачці, то місцеві називають його іменем дружини. Так, у горах з’явився Марічай, який оженився на багатій Марічці, а від нього, каже, назвали й озеро Марічайка. Свого часу кілька полонин і озеро під горою Піп Іван належали колись бідному гуцулу Марічаю.

БОЖЕ ПОМАГАЙ І БЛАГОРОДНИЙ ОЛЕНЬ

Для більшості чоловіків на Гуцульщині найпершим обов’язком було забезпечити родину дровами. Ватра завше мала горіти в печі й ніколи не гаснути. Її вважали родинним оберегом. Ще одним чоловічим завданням було пасти худобу. Для цього гуцули здавна літували на високогірних полонинах, де випасали овець та корів. Сезон цей тривав з травня й до осені. Взимку, переважно, рубали ліс.

«У горах не можна було рубати ліс в інший час. Зрубані смереки взимку мають високу будівельну якість. В інший час її немає. Серед усіх робіт, які доводиться робити гуцулу, найблагородніше – це будувати хату для родини. Тому, якщо ви бачите на Гуцульщині чоловіка, який собі щось робить, треба йому сказати: «Боже помагай!» Втім, якщо гуцул будує хату для своєї родини, то ці слова треба повторити йому тричі», – радить Іван Зеленчук. 

За його словами, гуцули здавна вважали Чорногору святою, бо вона давала їм можливість вижити. Відтак, тут складали про неї сотні співанок. Одна з них має лише два куплети, але відображає всю філософію життя на Гуцульщині. Її співають чабани високо на полонинах, де співанку чують лише гори, вівці та корови.

«Чорногора хліб не родить, не родить пшеницю,
Викохує легіників сиром та й жентицев.
Чорногора хліб не родить, не треба й орати.
Легіників викохує, як рідная мати», – заспівує Іван Зеленчук.

За його словами, нині гуцули переймаються збереженням у Карпатах не лише лісів, а й звірів. Каже, коли ведмедя внесли у Червону книгу, гуцули жартували, що бурий нарешті отримав свій паспорт. Тепер переймаються, аби такий самий паспорт отримав і Благородний олень. Тут його ще називають «сеглач». На Гуцульщині переконані: якщо на оленя найближчим часом не заборонять полювати, то він зникне, а тоді Гуцульщина залишиться без свого символу. Адже саме Благородного оленя в Карпатах вважають покровителем. Його зображення можна побачити не лише на гуцульських оселях, а й на вишиванках. Двох оленів на сорочці гуцулки здавна вишивали своїм чоловікам, яких вважали добрими господарями. Якщо ж чоловік не дбав за дітей і заглядав на інших жінок, то отримував від жінки вишиванку з двома ведмедями. Так споконвіку на Гуцульщині вирізняли чоловічу вдачу і дізнавались, у якій хаті оселилося щастя.

Ірина Дружук. Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука