Чому поліські болота не повинні померти
Михайло відтягує прив’язану до кінців пластмасової розвилки гуму і прицілюється. Фуррррр… Металева гайка перелітає через розташовану на 15-метровій висоті гілку вільхи і тягне за собою тонку волосінь. До волосіні треба прив’язати і підтягнути до гілки тонку мотузку, а вже до неї – грубшу. Тепер можна лізти на дерево.
ПОЛЮВАННЯ НА СКИГЛЯКА
Михайло Франчук – орнітолог, зоолог, завідувач науково-дослідного відділу Рівненського природного заповідника. Цієї погожої осінньої днини ми забралися у віддалений куточок заповідних перебродівських боліт, аби зняти фотокамеру, яку Михайло ще на початку літа причепив біля гнізда великого підорлика. У народі його ще називають орел-скигляк за характерний крик.
«Великий підорлик – це індикатор живучості болота. Птах пристосований жити саме у доволі бідних на поживу болотних екосистемах. В Україні їх залишилося 25-35 пар. Він внесений до Червоної книги України. Фотокамери дають можливість побачити, чим птахи годують потомство, хто крім батьків навідується до гнізда, як себе поводить пташеня у різний час доби, а також різну погоду. Годують птахи свого нащадка раз або два на добу, переважно у першій половині дня – й потім до гнізда зазвичай не навідуються. Це дає можливість і камеру спокійно встановити, й пташеня окільцювати. А цього року ми з колегами начепили на молодого орлика спеціальний передавач для відслідковування його переміщень під час міграції. За його сигналом знаємо, що зараз цей молодий орел вже у Туреччині», – розповідає Михайло, вдягаючи альпіністське спорядження та разом з майстром лісу (так зараз офіційно називається посада лісника) Павлом Чуриловичем обмотуючи кінець мотузки навколо стовбура.
Лясь-лясь-лясь – я в цей час відбиваюся від осінніх комарих, які вирішили скористатися нагодою поповнити запас поживних речовин для відкладання у майбутньому яєць. Михайло з Павлом посміюються.
«Тут на кожній ділянці заповідника свої кровососи. Десь більше оводів, кусючі – сил немає. А на іншій переважає мошка. Якось один з фотографів-аніматорів зробив крупним планом знімок мого обличчя, обліпленого мошкою. Фахівці потім нарахували на цьому знімку кільканадцять різних видів. А комарі – то так, дрібниці», – ділиться спогадами орнітолог.
Усе готово, страховка закріплена, Михайло швидко піднімається до гнізда. Кілька хвилин на демонтаж – і ось камера опускається до нас із Павлом на мотузці. Через пару хвилин спускається й орнітолог. Дістає із поясної сумки перо: «Ось чудова знахідка. Відішлю колегам з Естонії на генетичний аналіз. У них в країні лише одне гніздо підорлика великого, але можливості для досліджень дуже хороші».
Виявляється, що у великого підорлика є конкурент – підорлик малий. Там, де немає боліт, малий витісняє великого. Малого підорлика в Україні більше тисячі пар. А ще обидва підорлики можуть схрещуватися і давати життєздатне потомство. Гарантовано розібратися – хто є хто – дає можливість саме генетичний аналіз.
ВОВКИ ПРОТИ БОБРІВ
Допомагаємо науковцю впакувати спорядження у чималенький рюкзак і чвакаємо від порослого деревами острівця до квадроцикла, який чекає нас у болоті за кільканадцять метрів. За півгодини дістаємося твердого берега. Дорогою Михайло розповідає про тутешніх диких мешканців.
«Вовки до нас із Білорусі заходять, до кордону тут якихось чотири кілометри (махає рукою у північний бік). Там Ольманські болота, 120 тисяч гектарів. Білоруси їх заказником загальнодержавним оголосили. Кільком сіроманцям поставили датчики. І ми можемо теж бачити, як вони переміщаються. Видно, зокрема, що часто навідують смітники під одним із сіл. А взагалі вовки їдять усе підряд – і ягоди, й комах, і гризунів дрібних. Зараз рік посушливий, так вовки добряче підчистили бобрів. На одному з островів ми якось знайшли штук тридцять бобрових черепів. Так у нас десь 300-400 бобрів у заповіднику мешкає у багаті на воду роки, а зараз мабуть десь із сотню залишилося», – говорить зоолог.
Ще хвилин десять їдемо до кладки через потічок із грузькими берегами. Серпень-вересень – це меженний період, тобто у ці місяці води найменше, тож переходимо на інший берег не замочивши ніг. У інші пори року кладка – кількаметрові товстенні колоди, скріплені грубим металевим дротом – плаває у воді.
Тут нас чекають лісничий Північного лісництва Рівненського природного заповідника Адам Чмуневич та заповідницький УАЗик. Бадьоро підскакуючи піщаною колією та крекчучи грузькими калюжами, авто везе нас у контору лісництва, розташовану у Перебродах. Дорогою чіпке михайлове око встигає помітити за вікнами ще одну дивину – родину лебедів-кликунів. Цей птах відрізняється від звичного у нас лебедя-шипуна жовтим дзьобом і гніздиться далеко на Півночі. На території заповідника це перша така реєстрація і підтвердження його гніздового статусу.
Короткий відпочинок, радо перевзуваємося з гумаків у кросівки, прощаємося з гостинними господарями лісництва й поспішаємо до легковика, який поверне нас у містечко Сарни, у штаб-квартиру заповідника. Довгою дорогою розпитую Михайла про інші ділянки (їх загалом у заповіднику чотири), про стосунки з місцевими, про цікаві знахідки і взагалі – заповідне життя.
СТРАШНІШЕ ЗА БУРШТИНОВІ ЯМИ
«Люди тут дуже незалежні, яка би влада не була – поляки, німці, радянська – їм доводилося покладатися завжди на себе. Переконати у чомусь «зі сторони» їх дуже важко, будь-які новації приймають тільки після внутрішнього переконання. Основний заробіток – ягоди, переважно журавлина, яку збирають навколо заповідника та у Білорусі. Білоруський заказник Ольманські болота продає дозволи на збирання ягід, наші ці дозволи купують. Працюють усією родиною, заробітку вистачає на всю зиму», – розповідає Михайло.
На території Рівненського заповідника збирати ягоди не можна. І взагалі тут суворі обмеження на природокористування, ба, навіть на відвідування цих територій. Щоб людям не кортіло порушувати заповідний режим, і при цьому вони могли покращити свій добробут, міжнародні експерти рекомендують включити як територію заповідника, так і прилеглі райони до міжнародного біосферного резервату «Прип’ятське Полісся». Він має охопити цінні великі площі Рівненщини й Житомирщини та сусідні з ними білоруські землі. Є вже певні домовленості між Україною та Білоруссю, але процес іде в цілому не надто жваво.
Рівненський та Поліський (Житомирська область) заповідники і високого рівня заповідні території Білорусі стануть ядрами резервату, а в так званій транзитній зоні буде вестися традиційне землекористування.
«Ідея створення біосферного резервату – приваблива. Такі утворення існують у багатьох країнах світу і завдяки розвитку в них туризму території отримують розвиток, мешканці – додаткові прибутки, а природа – надійно оберігається. Але не факт, що у нас туризм стане тою «фішкою», яка виграє. Немає доріг, іншої туристичної інфраструктури. Недостатньо яскраво привабливих об’єктів. Хоча певні родзинки маємо – і природні, й культурні, той же краєзнавчий музей у Сарнах», – говорить заступник директора заповідника з наукової роботи Ростислав Журавчак.
А от зацікавити людей вирощуванням ягід та їх переробкою – це може спрацювати. Для цього міжнародним організаціям, які включені у процес створення біосферного резервату, варто впровадити кілька пілотних проєктів. Якщо поліщуки побачать, що у когось такий бізнес пішов успішно, є шанси, що захочуть створити ягідні ферми та переробні цехи й собі.
Природоохоронці, з якими вдалося поспілкуватися на Рівненщині, з сумом відзначають ще одну перепону на шляху до створення резервату. Це – зміни у менталітеті цілого покоління поліщуків, яке виросло на легких кримінальних бурштинових грошах. Тих, хто відчув смак швидкого збагачення, складно переконати у доцільності стратегічного планування, необхідності враховувати інтереси громади, думати про збереження природи. Шрами, які залишає у душах людей бурштинова лихоманка, страшніші навіть за ті, що залишаються в лісах на місці «лівих» копалень.
З іншого боку, протверезіння часом приходить дуже швидко. Варто настати посушливому року і викликаним ним пожежам, як люди починають вимагати зберегти болота і повернути воду в криниці. Але те, що втрачається за день-місяць-рік, інколи не можна відновити навіть за сторіччя. Як ті ж торфовища, які, вигорівши, вже не всотують воду і вона тікає геть, залишаючи пересохлі угіддя й змілілі річки.
Сьогодні Рівненський заповідник добре працює як один з водних стражів Полісся, оберігаючи болота, річки й ліси Рівненщини, але у складі біосферного резервату він може це зробити краще. Залишилося тільки пояснити людям – як пересічним, так і владним, що допомагаючи природі – вони допоможуть і собі. Питання у тому, хто і за які кошти буде займатися цією важливою, але поки що малошанованою роботою – переконувати бути чемними з довкіллям, роз’ясняти банальні правила: «Природа – наш дім»; «Бережіть ліс»; «Не плюй у криницю» та інші призабуті й припалі порохом істини.
Коментар виконавчого директора Українського товариства охорони птахів Олега Дудкіна:
«Робота орнітологів, зоологів взагалі часто сприймається як розвага, або як хобі. Але на прикладі досліджень Михайла Франчука можна побачити, як спостереження за підорликами допомагають зрозуміти, у якому стані болота – живі вони чи вже помирають. Якщо помирають – то треба негайно бити на сполох, адже сьогодні в цих болотах – запас вологи, яка живить притоки Дніпра. А з Дніпра п’є воду дві третини України.
Екологам непросто буває пояснити людям – як пересічним громадянам, так і чиновникам, які мають владу й ухвалюють рішення, – для чого потрібні заповідники, резервати, заказники. Для чого потрібно охороняти і вивчати тварин і рослини, чому не можна спрямляти русла річок, осушувати болота, всуціль вирубувати ліси.
Сподіваюсь, історія з підорликами допоможе краще зрозуміти важливість і заповідників, і заповідної науки, й збереження природи для виживання як поліщуків, так і України в цілому. Сподіваюсь, що влада повернеться обличчям до Полісся, зрозуміє його надзвичайну цінність. І, перш ніж планувати розвиток зрошення на Півдні, зробить адекватні кроки до збереження водності на Півночі».
Олег Листопад
