Ліквідатори: «Було 23 пункти пільг, залишився безкоштовний трамвай...»
14 грудня в Україні відзначають День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Ця дата встановлена 10 листопада 2006 року Указом Президента в пам'ять про 14 грудня 1986 року, день, коли було завершено будівництво саркофагу над четвертим, зруйнованим енергоблоком ЧАЕС.
З ліквідатором аварії на ЧАЕС другої категорії Миколою Бабком ми зустрілися за тиждень до пам'ятної дати. Микола Миколайович - полковник внутрішньої служби, пенсіонер пожежної охорони, закінчив службу у 1995 році.
"Проходьте, це моя, так би мовити, дача. Ви тільки не лякайтеся - ремонт затіяв", - провів нас до будинку Микола Миколайович.
У кімнаті, яку він називає робочим кабінетом, на дверях під целофаном висить кітель, на ньому - численні ордени і нагороди. На столі ноутбук, три пари окулярів і освітлювальна лампа (така, як у фотографів).
"Почекайте, не знімайте, давайте я піжаму надягну", - жартує Бабко і надягає кітель.
У шафі він зберігає папку з газетними статтями про ліквідаторів. На пожовклих газетних смугах є матеріали і про нього самого. А ще у нього ціла колекція фотографій - кілька тисяч. Як виявилося, фотографією він захоплюється з дитинства. В об'єктив Бабка потрапила ЧАЕС, і будівництво саркофагу.
"ДОБРОВІЛЬНЕ" ВІДРЯДЖЕННЯ В ЗОНУ ВІДЧУЖЕННЯ
Микола Бабко народився у селищі міського типу Кушугум (кілька кілометрів від Запоріжжя), закінчив будівельний технікум і до 1980 року працював в ремонтно-будівельному управлінні МВС.
"Навесні 1980 року я будував піонерський табір у Бердянську. "Дзержинець" називався. Познайомився там з Анатолієм Кириченком, який служив в управлінні пожежної охорони. Він запропонував перевестися до них. У липні 1980 року я почав працювати в управлінні. Пропрацював до 1995 року", - згадує Бабко.
Службу він розпочав з посади інспектора СВПЧ - 4 (самостійна воєнізована пожежна частина) з охорони Шевченківського району.
"Пам'ятаєте, як вас відправили до Чорнобиля? Хто відправив?",- питаю у співрозмовника.
Микола Миколайович мовчки, ніби не почувши запитання, дістав стос чорно-білих знімків і заходився розкладати їх на столі.
"Приїхав я з Києва, по робочих питаннях їздив, і мене викликали в обласне управління пожежної охорони. Приїжджаю. Микола Корищенко - начальник управління тоді був - каже: "Поїдеш до Чорнобиля, будувати адміністративно-побутовий корпус при пожежній частині". А у мене вже двоє дітей було... Отже, поїхав до Чорнобиля, добровільно. Ну ви зрозуміли, так?" - згадує Бабко і продовжує: "У мене була бригада 10 осіб. Приїхали 13 липня 1987 року. Я працював заступником начальника пожежної частини. Вона знаходилася поруч з ЧАЕС. Вів будівництво у самому Чорнобилі. Зводили двоповерхову будівлю: на першому поверсі - склад, сауна, на другому - житлові кімнати - готель. Ми за 15 днів мали звести певну частину будівлі. Потім нам на зміну приїжджали інші, і так ми в три заходи будували - вахтовий метод".
ДОЗА ОПРОМІНЕННЯ
Микола Миколайович продовжив розповідь, розглядаючи фотографії.
"А ось пожежа, на якій я заробив свої 2,8 рентгена. Була година друга ночі. У Прип'яті загорілася адміністративна будівля другої пожежної частини 42 х 12 м2 - два поверхи і у підвалі 42 газових балони, а навколо будівлі - ліс. Нашим завданням було винести балони і не дати загорітися верхівкам дерев. Якби полум'я перекинулося, то ліс би спалахнув, а це ж той самий "Рудий ліс". Ми 14 годин гасили. Причин загоряння так і не дізналися", - згадує Бабко.
Відрядження до Чорнобиля тривало 54 дні. За цей час він отримав опромінення 4,4 бера. Каже, що проблеми зі здоров'ям не забарилися - була втрата слуху. Та й свою "колекцію" окулярів також вважає результатом того "відрядження".
ВІД ЧОРНОБИЛЬСЬКИХ ПІЛЬГ ЗАЛИШИВСЯ ТІЛЬКИ БЕЗКОШТОВНИЙ ПРОЇЗД У ТРАМВАЇ
В архіві Бабка є безліч знімків Славутича. До міста, розташованого за 40 км від Чорнобиля, будівельників вивозили на екскурсію. Місто почали будувати у 1986 році. У будівництві брали участь 7 держав.
"Кожна архітектура відрізнялася від іншої. Наприклад, наші - дерева вирубували і на голому місці будували, а прибалти будували як би між дерев", - коментує зображення на світлинах Бабко.
"А це "Jaguar", на якому до Прип'яті приїжджав начальник служби пожежної охорони МВС України генерал-майор Пилип Десятников. Поки генерала на БТР відвезли, його водій катав на генеральській машині всіх хлопців. Я не катався, дуже багато бажаючих виявилося. Адже таких машин мало тоді було", - розповідає рятувальник.
До Чорнобиля після трагедії він вперше повернувся у 2001 році. Поїхав на екскурсію. Згодом повертався ще двічі - у 2017 і 2018 роках.
"Зараз їдеш по Прип'яті, центральним проспектом Леніна, але це не проспект, а ліс. Усе заросло. Дерева вирізані тільки так, щоб машиною проїхати можна було - все, ось такий проспект. Пройшли повз 9-поверхівку, а там на балконі дерево росте, на даху теж. Вікна та двері вибиті... Колесо огляду стоїть... 30 років без руху. Все згнило, може впасти на голову, але туристів приїжджає багато", - з сумом у голосі каже Бабко.
До слова, пожежна частина, в якій жила його бригада, теж досі стоїть.
"Ви шкодуєте, що поїхали тоді до Чорнобиля?" - питаю.
"Ні, я не шкодую...", - не замислюючись відповідає він і, випереджаючи моє запитання, каже, що раніше було цілих "23 пункти пільг", але їх поступово урізали.
"Зараз можу проїхати безкоштовно в автобусі і трамваї - ось і всі пільги", - зізнався Микола Миколайович.
У нього є власний список з координатами 182 чорнобильців Запорізької області. У цьому списку, окрім прізвищ, імен та адрес, написано, в якому році та чи інша людина була у Чорнобилі, чим там займалася і де працювала.
"На жаль, багато хто з цього списку вже помер. Треба його оновити", - сказав, важко зітхаючи, Бабко.
P. S. Четвертий блок Чорнобильської АЕС вибухнув близько о пів на другу ночі 26 квітня 1986 року. За 10 хвилин на місце НП прибули черговий караул пожежної частини ВПЧ-2 з охорони ЧАЕС, яким керував лейтенант Володимир Правик і караул шостої воєнізованої пожежної частини Прип'яті, його очолював лейтенант Віктор Кібенок.
У 1981 році Микола Бабко проходив курси у Ворошиловграді разом з Кібенком. Каже, що навіть у найстрашнішому сні не міг уявити, що Віктора не стане вже за якихось п'ять років.
Кібенок і Правик померли у московській клініці через 14 днів після трагедії. Померли з різницею у 10 хвилин.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
