Життя після АТО: з сіллю і перцем
Не у всіх виходить після служби в АТО/ООС знайти себе в мирному житті, є трагічні долі, що рвуть душу. Але ми сьогодні розкажемо про тих, хто знайшов себе і пише історії успіху.
«За час служби ти втрачаєш зв'язок із сучасними трендами, адже життя дуже динамічне. Треба було вчитися», – каже херсонець, учасник бойових дій на Сході України Максим Негров.
Власне, всі герої цього матеріалу змінили після війни своє життя: юрист, що пише книги про війну (зараз уже друга на підході), економіст, який нині будує (бо війна – це руйнування), хлопці, що створили власний бренд «Сіль та перець», і ветеран, який взявся шити бронежилети не гірші від закордонних.
ІСТОРІЯ ПЕРША: БРОНЕЖИЛЕТИ І ТУРИСТИЧНЕ СПОРЯДЖЕННЯ ПІД ВЛАСНИМ БРЕНДОМ
Херсонець Юрій Прошуров перетворив своє хобі у бізнес – він створив власний бренд Protec UA і шиє туристичне й тактичне спорядження (зокрема, бронежилети). Серед його замовників – військові, страйкболісти, мисливці, купують такі речі й на подарунок.
Перед війною Юрій отримав вищу технічну освіту, працював у «Новій пошті», у 2014 році пішов добровольцем у батальйон патрульної служби «Херсон», що зазнав втрат в Іловайському котлі. «Мій взвод саме в Іловайськ не потрапив – мали наказ підвезти провізію, медикаменти, на той момент кільце, де були наші, закрилося. Потім Волноваха, повернулися у Херсон», – згадує він.
Продовжив службу у складі батальйону – знову були ротації в АТО/ООС аж до 2017 року. Пізніше перевівся у водну поліцію, там ще два роки відпрацював, устиг закінчити Харківський національний університет внутрішніх справ.
«Ще в 2015 році зацікавився плитоноскою (плитоноска – це сучасні чохли для бронежилетів, що наповнюються бронеплитами – авт.), побачив у хлопців, зрозумів, наскільки це зручний, легкий виріб, порівняно з тим бронежилетом, що був у мене. У той час я таку плитоноску не міг собі дозволити – надто дорого. Подивився, з яких матеріалів їх шиють, відеоогляди, і з товаришем вирішили зробити собі такі. Я накупив матеріалів, а він – швейну вживану, ще радянських часів, машинку – без мотора. Зробив перший бронежилет, як домовлялися – для друга, він у нього досі є», – пояснює.
Надійність та зручність випробовував на собі. Потім пошив ще пояс, підсумок. Почав шити бронежилети і для знайомих. Дехто, щоправда, сумнівався, купував китайського виробництва. Пошиті тоді ним, розповідає, і нині в гарному стані, на відміну від тих китайських.
З часом вирішив, що хоче займатися своїм хобі вже як бізнесом. Прийшов у центр зайнятості, щоб отримати разову фінансову допомогу на відкриття власної справи. Проте коштів на програму в умовах карантину, коли багато людей втратили роботу, не було. Зате Юрію запропонували взяти участь у конкурсі бізнес-планів Місцевого партнерства зайнятості, що впроваджується за підтримки Данії. Серед проєктів у сфері туризму переміг і Юріїв.
«Навчали, як писати бізнес-план, приніс на захист свої вироби. Сподобалось комісії, виділили 3 тисячі доларів на придбання обладнання», – розповідає Юрій. Це було у липні минулого року, а вже восени виник бренд Protec UA – це абревіатура з частини його прізвища (Pro) та слова technology (tec). Як каже Юрій, така абревіатура ще нагадує про слово «protection» – захист, і це також символічно.
Показує пошиту ним плитоноску (це репліка такого виробу американського виробництва) та 13-кілограмовий бронежилет – такий самий, як носив в АТО. Пошитий ним корсетний бронежилет справді значно менший, ніж стандартний, в рази легший і зручніший (дозволяє рівномірно розподілити навантаження на хребет).
Шиє свою продукцію Юрій зі спеціальної тканини – кордури, у неї особлива структура нитки, з водовідштовхувальним просоченням і з поліуретановим покриттям, використовує високоякісну фурнітуру. В асортименті – не лише плитоноски, а й підсумки, кобури, штурмові рюкзаки, пояси, тактичні штани, сумки для полювання, чохли для рибалки.
«Допомагає дружина, коли має вільний час. Ось прийшла на роботу дівчина – хоче навчитися шити», – розповідає.
Клієнти – переважно з інших регіонів України, зверталися білоруси. Каже, що перевага його виробів – оптимальне співвідношення ціни та якості: якість – на рівні відомих фірм, а ціна значно нижча. Має амбітні плани за 3-5 років вийти на ринок ЄС.
ІСТОРІЯ ДРУГА: ПРО БОГИНЮ АРХІТЕКТУРИ Й ВІЙНУ
З Максимом Негровим домовилися зустрітися у приміщенні, що йому належить, у «спальному» Таврійському мікрорайоні на вулиці Покришева, 18: другий поверх добудувати – у планах, а на першому вже є орендарі – піцерія «Сіль та перець» його побратимів.
До війни Максим викладав в університеті право, фінансовий аналіз. Потім був Майдан, мобілізації в зону АТО не чекав, уклав контракт із ЗСУ у 2014 році й пішов у морську піхоту.
«З 22 грудня 2014 року по 22 грудня 2017 року я провів у лавах ЗСУ, були важкі відрядження. Перше невдале, вважаю, – зальот із пораненням, 14 лютого, почистили, порізали, реабілітація, повернення до служби, потім наступне відрядження, воно тривало вже понад два роки», – розповідає.
Після повернення до мирного життя ще пів року «хворів війною» – думав повернутися, не бачив себе у цивільному житті. Потім зробив спробу піти служити у поліцію. «Тренувався, готувався, вважав – якщо найкраще здам іспити, матиму високий рейтинг, то цього буде достатньо, адже наче все мало бути чесно. Але… не потрапив. Треба було починати з реальних сил та засобів. Та, певне, на мене дуже вже вплинуло, що бачив в АТО – особливо в Широкиному. До початку російсько-української війни на Сході України воно було популярним курортним селом, як-от у нас Залізний Порт. А лишилися суцільні руїни, війна – це жах. Відчув, що у мене душа лежить до будівництва, творення: треба, щоб від «богині війни» поверталися борги «богині архітектури». Ті самі сили та засоби – практично відсутні. Мені запропонували варіант – придбати цю недобудову (тут були лише колони, як зараз там, де має бути другий поверх) у розстрочку. Мав невеликі заощадження, паралельно працював, щомісяця сплачував. Досвід відсутній – у проєктуванні, архітектурі. Довелося навчатися – у комп’ютерній академії «Шаг», рік вивчав дизайн, паралельно “Єшко”, окремо я брав уроки роботи на ArchiCAD – графічний програмний пакет для архітекторів. Будував – були помилки, які я й зараз виправляю. Кожного дня – то мішок клею, то гіпсокартон, то профіль – і до роботи. Моя мрія – у майбутньому збудувати такий комплекс, який бачив у Одесі, в якому не лише живуть, де мешканці можуть отримати всі послуги; потрібен, наприклад, офіс – ось він. Я розумію, що треба для цього багато працювати», – ділиться Максим.
Каже, що за час служби ти втрачаєш зв'язок із сучасними трендами, адже життя дуже динамічне. Треба йти вперед і вчитися, оновити знання, оволодіти іншим, мирним фахом. Є програми, але до тих, хто приходять з війни, треба ще достукатися.
«Їм треба сказати: якщо ти цього не зробиш, тобі «кранти». Знайди себе. Кожна людина хоче бути забезпечена, але для цього треба працювати. Я практично щодня з літературою, навчання в аспірантурі привчило до роботи з джерелами, до наукового підходу. На мене дві книги справили враження, змінили свідомість – «Багатий тато, бідний тато» Роберта Кійосакі та «Найбагатша людина у Вавилоні» Джорджа Клейсона», – розповідає бізнесмен. Він пояснює, що насамперед відмовляє собі у забаганках, без яких спокійно можна прожити. Наприклад, уже кілька років обходиться без автомобіля: їздить громадським транспортом (у маршрутках пільгою на проїзд не користується, платить 6 гривень, як й інші пасажири, а от у тролейбусах, оскільки це комунальний транспорт, показує посвідчення УБД). Але ще більше ходить містом пішки: це ж не 20 кілометрів маршу, а всього лишень приємна прогулянка, пояснює.
Ми п’ємо каву в його офісі, за перегородкою готують піцу, далі стелажі. Розповідає, що ті стелажі – то справа рук якраз його партнерів із «Солі та перцю». Саме це – що хлопці своїми руками роблять і піцу, і навіть меблі для їх бізнесу, викликає особливу повагу. Колись він і сам мріяв про невеликий ресторанний бізнес, бо ж коли були важкі часи і не знав, що робити, готував для родини. Але потім зрозумів, що млинці для домашніх – то одне, а готувати, щоб це було частиною бізнесу, нехай і невеликого – геть інше. І тоді почалася співпраця з проєктом «Сіль та перець».
«Ми знайшли спільну мову, бо когось запустити чужого в приміщення – це важко: я для них зрозумілий, вони для мене зрозумілі, ми допомагаємо один одному. У хлопців цікавий проєкт: вони будують мережу власних піцерій, вони розвиваються, багато працюють», – ділиться Максим.
ІСТОРІЯ ТРЕТЯ: ПІЦА ВІД ВЕТЕРАНІВ — ТЕ, ЩО ТРЕБА
Це бізнес трьох людей – волонтера Сергія Зелінського та двох ветеранів – АТОвців – Віталія Лелюка та Віктора Алексеєнка. Вміють і тісто замісити, і приміщення відремонтувати, і навіть меблі для піцерії змайструвати. Коли ще не було фірмових коробок, то Віталій від руки писав не лише назву бренду та номер телефону, а й побажання тим, кому піцу готували чи хештег для друзів. Тепер мають оновлений логотип – «бойовий» перчик. Чому “Сіль та перець”? Пояснює, що є такий сталий вираз в італійців, який означає: те, що треба.
Поки колеги займаються справами, розмовляємо з Віталієм у їхній пекарні на Комкова, це біля аграрного університету. У невеличку залу для замовлень раз-по-раз заходять гості – тут так називають клієнтів, навіть якщо піцу для них везуть на замовлення.
Віталій Лелюк до 2014 року працював у різних містах і країнах у ресторанах, готелях – офіціантом, менеджером, керуючим, проте на кухні досвіду роботи не мав. На війні служив у 79-й бригаді, гаубична батарея, у третьому батальйоні. У 79-й служив і Сергій, щоправда, в інший час, а Віктор – морпіх – у 36-й.
«Коли я повернувся з АТО у 2016 році, то поїхав спочатку в Казахстан на заробітки. Це країна, що більш-менш до нас лояльна. Потім повернувся додому. Сергій якраз опікувався організацією відпочинку колишніх військовослужбовців на морі. На море тоді я так і не потрапив, але ми з ним розговорилися. Його вразив бізнес Леоніда Остальцева – Veterano Pizza у Києві, Сергій навіть їздив на курси рестораторів під цим впливом. Почали з ним розмовляти на цю тему, я запропонував підтримку», – розповідає Віталій. Потім покликали Віктора – у нього був досвід роботи з тістом у власній маленькій пекарні. Каже Віталій, що може отак би поспілкувалися й розбіглися, але їм запропонували взяти участь у грантовій програмі від громадської організації «Успішна жінка». Грант вони не виграли, але його написання стало стимулом, бо почали збирати документи, необхідні для бізнесу, шукали приміщення – може, це й не найкраще місце, кажуть, але відносно недорого. Спочатку задумували, що буде лише доставка піци, бо розпочати такий бізнес легше, ніж із залою. Їздили за досвідом у Львівську область, де піцу готують у дров’яній печі, у Черкаси – багато чого навчилися.
Віталій проводить для мене екскурсію, показує спочатку приміщення, де колись була пекарня. На стінах написи – автографи та побажання, що лишили друзі. Спочатку стягували сюди з дому все потрібне обладнання, посуд. Зробили ремонт власноруч. «Коли приходили знайомі, ми їм показували з гордістю, як ми тут все класно зробили. А у відповідь чули: ну нічого, всі колись із чогось починали», – сміється. Обіцяли собі, що вже коли наступні приміщення будуть облаштовувати, то покличуть фахівців. Проте от відкривали новий зал, подивилися ціни – і таки взялися майструвати меблі самі.
У колишньому приміщенні пекарні в холодну пору завжди було зимно, пічка його не прогрівала, «шоколадне» місце – біля мийки, коли руки в гарячій воді. «Тісто холоду не любить, спеки не любить, протягів не любить, його ми, звісно, берегли. Віктора ми називали чорнокнижником – він по кожному замісу робив записи й аналізував, усе хвилина в хвилину. Ця книга до цього часу з його записами у нас лежить», – розповідає Віталій. Ще згадує, як сам лишився ночувати у пекарні, бо їхати додому було тоді далеко та й боявся, що пограбують пекарню. Тісто гріли, щоб воно підійшло, у величезному старому холодильнику, що лишився тут від минулих господарів, – заносили туди опалювальні батареї. Холодильник – чи то пак “теплильник” цей на пів коридору – і досі тут стоїть.
На кухні, де зараз готують тісто, показує техніку: піч замовляли в Києві, продавець зробила знижку як для ветеранів, ще й лопату зі столом подарувала. Каже, що таких історій, коли допомагають, насправді багато. «Обладнання ми купляли вживане, столи варили самі. До цього часу не можемо собі дозволити нове. Комп’ютер у нас завдяки українським волонтеркам зі Швейцарії – це тут такий диспетчерський пункт на два заклади, де приймають замовлення. Тістоміс виграли за грантовою програмою, ще один купили вживаний. Грошей багато додому не приносимо, бо постійно щось треба купувати з обладнання для того, щоб розвиватися», – розповідає Віталій Лелюк. Він, до речі, студент – вивчає в університеті харчові технології.
Щодо рецептів, то створювали їх самі, тепер у меню 18 видів піци. «Найбільш популярна «Херсонська», ми хотіли, щоб вона була така попсова, з безпрограшних інгредієнтів – копчене, помідори, вершки, так і пішло. «Селянська» – багата, «Барбекю» – з димком. Дивилися в інтернеті, як у людей, стовідсотково ні в кого не здирали, рецепти робили по-своєму. Перші піци у нас такі, коли фотографії знаходжу, дитячі, наївні. Потім, коли до нас на роботу приходили хлопці, що раніше працювали в інших піцеріях, вони виправляли», – згадує Віталій Лелюк. Розповідає, що серед перших клієнтів були побратими і волонтери, бувало, що навіть за піцу давали більше грошей, ніж та коштувала – на розвиток. Крім піци почали робити суші, вже й вийшли на рівень авторських, клієнтська база завдяки цьому зросла. Це була ідея Сергія, розповідає Лелюк.
Мають плани й облаштувати майданчик біля пекарні, щоб приймати гостей (мені показують меблі, які роблять власноруч), бо попит на таке є, і про роботу на місцевих морських курортах у літній сезон теж думають. Хоча, звісно, через коронавірус на початку карантинних заходів, як і всі, мали проблеми. Бо зазвичай люди до локдаунів робили великі замовлення в офіси. «На початку «присіли» ми, а потім все повернулося на той рівень, як було: ті, хто перейшов на роботу в онлайн-режимі, знову почали замовляти піцу, вже додому. Ми зробили знижку на доставку, щоб люди менше приходили особисто», – каже Віталій Лелюк.
У цей час у залу заходять патрульні поліцейські. Господар звертає увагу на відзнаку на стіні: піцерія долучилася до соціальної концепції в Україні – руху «Тонка синя лінія». Прихильники руху дотримуються головних принципів: вони не порушують закон, допомагають поліцейським у разі необхідності та з повагою ставляться до своєї країни.
Розмовляємо про те, що він порадив би хлопцям, які повертаються з війни. Каже: менше лишатися наодинці, а більше бути серед людей, які й пораду гарну можуть дати – це відчув на власному досвіді. А взагалі, жартує, що АТО-вці балувані, бо коли служать, то відчувають, які вони необхідні, вони при ділі. Повертаються до мирного життя – а ти такий, як усі. «Ми вимагаємо більше уваги до себе, а коли нам її не надають, то ми ж не думаємо, що ми десь неправі, а вважаємо, що то нас не розуміють», – розповідає він.
Приходять на роботу і до них ветерани. Вважає, що робота з тістом – то також терапія, але довго рутину не всі витримують. «Тут робота така щодня: місиш тісто, ріжеш ковбасу, буденність заїдає – не всім таке підходить», – каже.
Питаю, чи немає спокуси поїхати знову на заробітки за кордон. «Сказати, що ми якісь тут шалені гроші заробляємо і нам легко, не можна. Але от я їздив по заробітках: сказати, що я звідти щось багато привіз, крім досвіду, не можу. Ніхто вже з нас нікуди не поїде – відповідальність на нас велика, з нами працюють понад два десятки людей», – каже.
ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА: ПРО «ВІЙСЬКОВИЙ НЕПОТРІБ»
Уперше я познайомилася з книгою Василя Паламарчука «Військовий непотріб» завдяки карантинним онлайн-читанням. Читав автор сам, з усіма «міцними словами», емоціями – як у житті (у книзі все пристойно, з зірочками).
Зустрітися ми з Василем Паламарчуком запланували у піцерії «Сіль та перець» – пізніше мені господарі розповіли, що саме він був першим їхнім офіційним гостем: як тільки вони розпочали свій бізнес, на ньому, можна сказати, деякі рецепти відпрацьовували. Насправді Василь Паламарчук заробляє на хліб як адвокат, а написання книги – то коли є час.
Юрист Василь Паламарчук в АТО потрапив у 2014 році через військкомат – сам попросився на передову. Історія така: мав облікову військову спеціальність – діловод. Коли була мобілізація, йому запропонували у військкоматі працювати. Він пояснив, що сидіти за столом у нього бажання немає і що насправді за спецобліком міліцейським він ще й інструктор з поводження зі стрілецькою зброєю (навіть на змагання їздив свого часу в Донецьк). Воєнком погодився, що витрачати такий ресурс на писарство – гріх. Потім Паламарчук просився у батальйон «Херсон», проте питання по призначенням офіцерів вирішували у Києві, тож усе затяглося.
«Це був червень. Сиділи, чекали, все кажуть: ваша справа в роботі. Час минав, відповіді не було. Я пішов у військкомат і сказав, що хочу на війну. Воєнком каже: “Вже через дві години можна поїхати, поїдеш?” Кажу: “Поїду”. Потрапив у 28-у бригаду. З вересня 2014 по липень 2015 року», – розповідає він.
Книга «Військовий непотріб» – про реальних військових і реальні події. Герої – це ті люди, які були поруч з автором, «робили свою роботу». Події – літо, осінь і зима 2014 року.
«У 2015-16 роках почав щось там набирати. У 2019 році книга вийшла», – розповідає автор.
Книгу у видавництвах представляють так: «Військовий непотріб» – словосполучення, яким один високий військовий чин назвав інших військових, що не мали таких високих звань і досвіду служби у війську. Спочатку це було образливо, але потім цей вислів став мемом, ознакою для підрозділу. Книга не про героїв війни, а про простих її роботяг. Книга не претендує на статус витвору мистецтва, це всього лише суб’єктивний погляд на події війни на Сході України, в якій автор брав участь.
«Вересень-жовтень 2014 року, один день на інший був схожий – рутина, почали забувати, яка дата, тоді я почав вести відеощоденник. Зранку, коли ще тихо, я писав на телефон на відео, що відбулося за день минулий, думки хлопців, враження їх – хвилин 4-5, кожен щось казав. Потім це переросло в звичку. І вже взимку 2015 року виникла ідея написати книгу, коли це все закінчиться. Була у нас така розмова, що тому, хто залишиться живим, треба написати, як воно було насправді…», – розповідає автор.
Запитую, звідки гроші на книгу?
Пояснює, що допоміг побратим. Сміється, що якби знав, як воно робиться, видав би її ще раніше. «Коли був рукопис, не знав, що з ним робити. У мене була книга Валери Ананьєва, він найперший, хто видався, глянув, що у нього видавництво «Рута» (Камянець-Подільський). Я і собі – туди... Колега Вадим, який є одним із героїв моєї книги, виїхав на ПМЖ в Ізраїль, почитав у Фейсбуці, що я хочу видати книгу. Запитав, скільки це коштує. Пояснив йому: 46 тисяч гривень. Він сказав: «Я тобі перерахую через Western Union». Наступного дня кошти надійшли. Він пояснив, що працює електриком і отримує достатньо грошей, щоб підтримати такий проєкт», – розповідає Василь Паламарчук.
Але то не вся закордонна історія книги. Тому другові, який допоміг із грошима, передали 200 примірників книги. Він на той час був у Португалії, там через волонтерську організацію провели аукціон серед української діаспори – і виручені за «Військовий непотріб» кошти пішли на лікування АТО-вців.
«Зараз пишу наступну книгу, але наразі виникла пауза через сімейні та професійні питання. Редактор телефонував, підганяє. Ще дві третини роботи. Десять днів спокою – і книга буде. Перша книжка – про артилерію, де я служив, а друга – більше про піхоту», – ділиться автор.
Взагалі книг про війну на Сході він читав багато, і щиро каже, що трапляється, на його думку, рідкісне лайно.
«Душевні переживання, шлях воїна, інтриги, нереальні ситуації, яких у житті не може бути взагалі. Війна зовсім інша. Хоча, звісно, кожен бачить по-своєму й у кожного своя аудиторія. Але от, наприклад, розповідь про геройський вчинок, як пораненого на спині воїн виносить: сєпара застрелив – на спину закинув, як щит, і так тягне їх пів кілометра. Пронеси на собі два тіла в амуніції, зі зброєю… Ти одного пронеси пораненого, спробуй», – каже він.
Питаю, чи мріяв до війни стати письменником, чи в глибині душі хотів писати?
«Ні, не було… Якби у мене Фейсбук був раніше, я б раніше став письменником. Я все переживав, боявся – що подумають, скажуть. Потім, з матюками – з ними ж не можна. Справила на мене велике враження книжка Сергія Сайгона з 72-ї бригади, він написав «Грязь», ми тепер в одному видавництві «Білка», – ділиться. Наразі доєднався до спільноти ВетНамет, їздить на форуми, думає, щоб письменництво приносило прибуток, бо його можна скеровувати на важливі речі. Книгу свою і далі продає, а кошти йдуть для допомоги військовим. «Останній раз збирали гроші на ремонт мінометної батареї. Ми відремонтували десять «шишариків» – це ГАЗ-66, бойова машина, що перевозить особовий склад і техніку», – пояснює.
Що стосується того, як себе знайти ветерану в мирному житті, то, за його словами, себе не потрібно втрачати, передусім. Але на війні є люди з різними долями, були й ті, хто раніше мав судимість і взагалі до нормального життя не звик. Василь Паламарчук каже, що з війни ніхто не повертається таким, яким він був раніше. Людина все одно залишається там. Питання в тім, наскільки ти можеш із цим справитися. "Я коли повернувся, чітко знав, що потрібен психолог, пройшов курс", – розповідає ветеран. Але, додає: треба, щоб людина захотіла, щоб їй допомогли.
Ірина Староселець, Херсон
