Футуристичний маскарад і Леонардо да Вінчі камуфляжу

З Херсонщиною пов’язані відомі у світі імена художників-модерністів, досить згадати Давида Бурлюка та Володимира Баранова-Россіне. Першого вважають батьком футуризму колишньої Російської імперії, його шанують у Японії. Другий відомий не лише як художник своїми картинами (найбільш популярна «Ритм» (Адам і Єва), була продана в 2008 році на аукціоні Крістіз за 2,72 млн фунтів стерлінгів), а й як людина, що запатентувала хамелеон-метод – спосіб маскування військ.

Укрінформ розповість про історії картин із колекції Херсонського обласного художнього музею імені Шовкуненка, що пов’язані з модернізмом та про вивезені нацистами під час Другої світової війни витвори мистецтва, слід яких загубився.

«Колекція мистецтва авангарду початку ХХ століття у Херсонському обласному художньому музеї імені Шовкуненка невелика за обсягом, але є тут цікаві твори відомих художників, якими ми можемо пишатися. І справді, коли музей відвідують шанувальники мистецтва з інших регіонів, то дивуються, що у нас є ці роботи. А потім ще гості дізнаються, що з Херсонщиною пов’язані такі видатні митці світового рівня як Михайло Андрієнко-Нечитайло, Володимир Баранов-Россіне, Юхим Михайлів, Давид Бурлюк», – розповідає заступниця директора музею, мистецтвознавець Владислава Дяченко.

«АМЕРИКАНСЬКИЙ ВАН ГОГ»ТА БАТЬКО ВІТЧИЗНЯНОГО ФУТУРИЗМУ

Давид Бурлюк хоч і народився не на Херсонщині, проте зростав саме тут, у селі Чорнянка, де батько працював економом. Чорнянка – знакова для вітчизняного кубофутуризму, у 1908 році саме в цьому селі було означені цілі й задачі творчого угрупування, яке отримало назву «Гілея». Його фундамент заклали Давид, Володимир і Микола Бурлюки, Олексій Кручоних, Бенедикт Лівшиц, Володимир Маяковський, Велимир Хлєбников. 

Давид Бурлюк був одним із найвідоміших художників-емігрантів, його називають ще «американським Ван Гогом».

Народився він у 1882 році у Лебединському повіті Харківської ї губернії (нині це Сумщина), мав козацькі корені, а помер у 1967 році у США. Укрінформ уже розповідав про те, як пов'язаний цей митець із Джарилгацьким маяком та про його «Морську повість».

У 2007 році на найпрестижнішому аукціоні сучасного мистецтва Сотбі (Sotheby's) було зафіксовано український рекорд. Картину “В церкві”, написану Давидом Бурлюком, продали за 650 тисяч доларів. Цікаво, що стартова ціна склала лише 160 тисяч доларів. 

«У колекції художнього музею є твір Бурлюка – «Сільський пейзаж».  А в краєзнавчому музеї, до речі, зберігається робота «Чорнянка» (1909 рік). Нашим колегам пощастило, вони отримали її зі спадщини Бориса Лавреньова. А той – безпосередньо від Бурлюків, як подарунок, і вона цікава тим, що відноситься до херсонського періоду. Наша ж робота – американського періоду, це графіка, реалістичний пейзаж. Якщо митець був футуристом – це абсолютно не означає, що він писав лише твори цього напрямку», – каже Владислава Дяченко.

Бурлюк був дуже прив’язаний до імпресіоністичної традиції, у цій техніці, власне, зроблена і «Чорнянка».

Щодо «Сільського пейзажу» – він потрапив у художній музей за радянських часів із приватної колекції.

КРАМОЛЬНА КАРТИНА «МАСКАРАД»

Взагалі, як розповідає Владислава Дяченко, формалістичні твори і митці-модерністи були у радянські часи не в шані, навіть у національних музеях ці твори ховали подалі від відвідувачів. Тоді не уявляли, що з цим робити (так само було і з сакральним мистецтвом). Для тоталітарного суспільства – це дуже типова ситуація, можна згадати хоч би й гітлерівську Німеччину, де мистецтво модернізму називали дегенеративним, каже мистецтвознавець.

У художньому музеї є ще одна робота, пов’язана з Бурлюком – «Маскарад», написана, ймовірно, 1913 року відомим художником-емігрантом, якого добре знають у Франції – Борисом Григор’євим.

«Картина яскрава, характерна для нього, насичена символами. Григор’єв у певному сенсі був символістом, графіком і трохи шаржистом, співпрацював із журналом “Сатирикон”. У своїй творчості митець часто користувався таким художнім прийомом як гротеск, і він помітний якраз і в нашій роботі», – розповідає Владислава Дяченко.

Власне сам Григор’єв до Херсона не має ніякого відношення. Але картина його містить у собі натяки на коло людей, які представляли творчу еліту початку ХХ століття, зокрема, на вже згаданого Давида Бурлюка.

До 1987 року ця картина перебувала у приватній колекції київського професора медицини Ісаака Юрійовича Ангеницького, який написав книгу «Туберкульоз дітей». Відомий лікар був збирачем книг і предметів старовини. Він обертався також у колі крупних київських колекціонерів, таких як Сигалов і Турчинський, і мав пристрасне захоплення – любов до живопису «Срібного віку». Ім’я художника Григор’єва, яке було майже забуте за радянських часів, він добре знав і шанував. «Тоді колекціонери купляли те, що було під забороною, що було неприйнятно для радянського істеблішменту. А вони знали, що це має свою ціну, це було певною мірою дисидентство з їхнього боку», – каже мистецтвознавець.

Після смерті Ангеницького його дружина запропонувала картину «Маскарад» для придбання музеям – у той час музейники, що мали кошти, змагалися за придбання справжніх творів мистецтва. Тому заступник директора з наукової роботи художнього музею Любов Корсакова організувала поїздку до Києва саме для того, щоб придбати «Маскарад».

Знаменитий бібліофіл, друг сім’ї Ангеницьких, Яків Бердичевський залишив спогади про цей епізод: «Довгі роки ця картина «крамольного» змісту та до того ж іще й написана «контрреволюціонером», прикрашала оселю скромного київського інтелігента, який відпочивав біля неї після… трудових буднів… У цей час якраз нарощував «збиральницькі оберти» Херсонський художній музей і… проникливі херсонці серед персонажів «Маскараду» зуміли вгледіти свого знаменитого земляка «батька російського футуризму» Давида Бурлюка, що по суті – й вирішило справу».

Таким чином картина Григор’єва «Маскарад» з’явилася в Херсоні.

«Картина знакова не лише тому, що вона авангардна за стилістикою, і що на ній зображені відомі люди. Технологія виготовлення теж цікава – це не стільки живопис, скільки розпис на тканині, на шовку, темперними фарбами», – розповідає Владислава Дяченко.

Григор’єв був добре знайомий з представниками театрально-художнього і літературного авангарду: Давидом Бурлюком, Всеволодом Мейєрхольдом та іншими. За своїми творчими поглядами найбільше він тяжів до кола символістів, представників так званого декадансу. Вміння бачити типове і характерне, що властиве графікам-карикатуристам, наблизило Григор’єва до авангардних пошуків.

Вважається, що тема карнавалу, або комедії масок, стає панівною у творчості Григор’єва вже з 1913 року. Художника вабили як персонажі завсідники богемних закладів, клоуни, танцівниці, куртизанки. Його роботи «Маскарад», «В кабаре», «Ніч. Карнавал» та інші твори 1913 року створюють відчуття ідентичності світу і сцени, людського обличчя й одягненої на нього маски, життєвої прози і прихованої театральними лаштунками гри.

Яків Бердичевський у своїх спогадах про картину Григор’єва «Маскарад» пише: «Серед «масок» можна було без вагань упізнати не менш знакові фігури «срібного століття» – Зінаїду Гіппіус, Анну Ахматову, «Коломбіну десятих років» Ольгу Глібову-Судейкіну з чоловіком, художником Сергієм Судейкіним тощо».

Важко заперечити Якову Бердичевському в його припущеннях, каже Владислава Дяченко. «Всі вони у масках, на сцені, а Бурлюк, задерши голову, дивиться на них через лорнет своїм «бурлючим оком» – він мав ваду ока і носив завжди лорнет», – розповідає мистецтвознавець. Хоча знавці припускають, що це може бути і режисер Всеволод Мейєрхольд, який поставив авангардну прем’єру «Маскараду» за твором Михайла Лермонтова в Олександрійському театрі. До слова, саме у Херсоні Мейєрхольд розпочав свій шлях до слави, але то геть інша історія. А маски завжди зберігають своє інкогніто.

ОГОЛЕНА Й ЕПАТАЖНА

Є у херсонському музеї робота ще одного відомого модерніста – «Оголена» Василя Рождєственського.

«Нею нещодавно цікавилися з лондонської приватної галереї мистецтва авангарду кінця ХІХ - початку ХХ століття – вони збирають матеріали для монографії чи альбому, присвяченого Рождєственському, а у нас зберігається така знакова його робота, що належить до раннього періоду творчості художника. У музей робота потрапила у свій час з Всесоюзного виробничо-художнього комбінату», – каже Владислава Дяченко.

Художник цей не пов'язаний із Херсоном, був членом радикального угрупування «Бубновий валет» – в нього ще входили такі авангардисти як Казимир Малевич, Михайло Ларіонов, Наталя Гончарова.

Робота, де зображена оголена, у Рождєственського була не одна, і це не просто класичний малюнок з натури, де є зображення оголеного тіла – ню. «Це спроба переосмислення. Там є експерименти з кольором, формою. Стилістика цього твору перегукується і з пошуками німецьких експресіоністів, а також із творчістю Сезана, відомого французького художника – представника постімпресіоністичної течії, він мав великий вплив на творчість вітчизняних модерністів. Ця робота – у постійній експозиції, ми її не знімаємо, вона у нас одна отака яскрава, епатажна, ми її між собою називаємо «дальнобійною» – такі яскраві фарби, що її видно з усіх куточків. Це взагалі характерно для авангардистського мистецтва – прагнення скандалу, провокація, егоцентризм художників відображався у їхній творчості», – розповідає мистецтвознавець.

ПАРИЗЬКИЙ МИТЕЦЬ З УКРАЇНСЬКИМ КОРІННЯМ

Якщо вже згадувати про закордоння, то є в художньому музеї робота, яку подарував відомий французький колекціонер Рене Гера – це твір Андрієнка-Нечитайла (1894–1982), художника, якого французи вважають паризьким митцем. Андрієнко-Нечитайло Михайло (Мішель) Федорович народився, за однією інформацією, в Одесі, за іншою – в Херсоні. Але точно відомо, що він закінчив чоловічу гімназію у Херсоні, був знайомий з херсонським бомондом, зокрема, з письменником Борисом Лавреньовим, брав участь у виставках місцевих художників. Займався книжковими знаками, вони є у колекції музею. У 1920 році художник емігрував – не сприйняв революції, розповідає Владислава Дяченко.

«У сфері формальних пошуків Андрієнко постійно перебував у аванґарді модерного європейського мистецтва. Кубізм, конструктивізм, фігуративний реалізм, наївний реалізм, сюрреалізм, абстракціонізм, – серед українських митців ХХ ст. хіба ще Олександр Архипенко пройшов у творчій кар’єрі всі ці етапи. Чи то в картинах, чи у винахідливих театральних декораціях (якими впродовж 1921-1923 років він прославився у Празі, – куди потрапив, утікаючи через Румунію із захопленої більшовиками України, – а згодом у Парижі), чи в монументальних декораціях до німих французьких фільмів («Казанова», «Шахерезада») Андрієнко-Нечитайло був передовсім витонченим майстром форми: працював неквапливо, уважно, прискіпливо над кожним твором. Так само неквапливо й уважно придивлявся до людей, до Парижа, до світу. У Парижі може ще й сьогодні можна зустріти його дух, який «іде вздовж мурів повільною ходою...», – писав Марко Роберт Стех в «Українському журналі» у 2007 році.

Він зазначає, що у самого Михайла Андрієнка-Нечитайла сумнівів щодо національного походження не було. Його рід походив із Чернігівщини, де чимало Андрієнків були козацькими сотниками та полковниками. Здається, що навіть в оточенні російських – чи то аристократів, чи то богеми (скажімо, в студентські часи у Петербурзі між 1912 та 1918, відгомін чого можна знайти в нарисі «Собака з Фльоренції»), – він лишався незмінно гордим нащадком своїх «козацьких предків». Свої прозові нариси, іноді майже повісті (здебільшого автобіографічні, медитативні, з яких прозирає особа самотнього мандрівника, що пильно придивляється до людей і світу), або вдумливі статті про модерне мистецтво – він писав, якщо не французькою, то таки рідною українською. Водночас він залишився віддаленим від української політики та еміґраційних груп: був митцем і «громадянином світової культури».

«Ми не мали жодної його роботи до 1994 року, поки у нас не відбулася власна міжнародна конференція, присвячена творчості Михайла Андрієнка-Нечитайла. Ініціаторами її проведення була створена у ті роки комісія, що займалася поверненням відомих імен на Батьківщину. Приїхав до нас із Франції приватний колекціонер російського авангарду Рене Гера, який мав твори Андрієнка-Нечитайла. І він нам зі своєї колекції подарував його начерки олівцем, що були присвячені сценографії, театру. Також була передана до нашого музею картина – живопис олійним фарбами з циклу «Париж, який зник», робота 1948 року», – розповідає Владислава Дяченко.

ЗНИКЛИ КАРТИНИ

У списку переданих на збереження від 23 березня 1935 року в переліку творів художнього музею є картина «Баржі» художника Баранова. Зараз ви її тут не побачите – вона, як і інші експонати музею, була вкрадена і вивезена нацистами під час Другої світової війни. Вивезли нацисти картину того самого художника, якого вони вбили у 1944 році в Аушвіці.

Єврейське ім’я цього художника – Шулим Вольф Лейб Баранов, псевдонім Даніель Россіне. Володимир Давидович Баранов-Россіне народився 1 січня 1888 у Великій Лепетисі, у 1925 році емігрував у Париж.

Він був не лише художником, а довго виношував ідею поєднання звуку і кольору, власне, створив ту саму світломузику. У 1916 році дав на своєму приладі перші концерти у Християнії та Стокгольмі, застосувавши складну зміну світлофільтрів «під музику». Сконструював «оптофонічне фортепіано». Апарат являв собою поєднання проєкційного ліхтаря з клавіатурною системою, що давала можливість проєктувати на екран 3600 відтінків. Плямиста військова форма (патент 1939 року, вона ж – «пуантилістично-динамічний камуфляж», вона ж – хамелеон-метод) була ще одним винаходом Баранова-Россіне.

Ще Баранов-Россіне винайшов прилад для вимірювання чистоти дорогоцінного каміння – хромофотометр, і машину для виготовлення та розливу газованих напоїв.

«У 1920 році він жив у Херсоні разом зі своєю дружиною, яку зустрів у нашому місті, тут народився їхній син. Родина Баранових жила на вулиці Міщанській. Художню освіту отримав в Одесі, проте навчався там недовго, не влаштовувала його система освіти, він шукав постійно нове, тікав від рутини. Про нього кажуть взагалі, що це художник, який перепробував усе. Він примірював на себе різні стилі, течії, був обдарований у багатьох сферах. Такий собі Леонардо да Вінчі – камуфляж, газована вода з лимонадом, світломузика. І що цікаво – він отримував ліцензії на свої винаходи», – каже мистецтвознавець.

У довоєнній колекції музею було декілька робіт цього художника – «Баржі на Дніпрі» (відомі кілька варіантів на цю тему). Також були твори Андрієнка-Нечитайла, Юхима Михайліва. Про це свідчить опис експонатів від 23 березня 1935 року.

«Усі експонати довоєнної колекції були внесені у списки, мали свої номери, але, на жаль, не збереглося фотофіксації цих експонатів. Зазначу, що вивезли нацисти майже все – лишили лише фарфор та фаянс, те, що билося. Та якщо відверто, за ці роки, що минули з часів Другої світової війни, насправді серйозних пошуків украдених нацистами експонатів не було. Бо без фото фіксації – як довести, що якась картина, яка «випливла» сьогодні, належала саме нашому музею?!» – каже Владислава Дяченко.

Наразі, на думку експертів, авангардистська частина у колекції музею,  певне, найбільш цікава і, водночас, найменш досліджена, адже це період буремних років ХХ століття, тому нас можуть чекати нові відкриття.

Ірина Староселець, Херсон