Літфестиваль «Прописи»: як писати і бути почутими

Перший Літературний фестиваль-воркшоп «Прописи» проходив у Івано-Франківську з 9 до 12 вересня. Наступного разу його проведуть в іншому місті, бо організатори прагнуть зробити цей фест мандрівним.

ГРАВЕЦЬ НА ПОЛІ НЕФОРМАЛЬНОЇ ОСВІТИ

Літературний фестиваль «Прописи» найперше створений для молодих авторів, які вже володіють українським словом, але поки що не змогли видати свою першу книгу. «Прописи» покликані допомогти їм не лише отримати поради та підказки від відомих письменників щодо написання текстів, а й рекомендації, як пробитися на літературно-книжковий ринок. В Українському ПЕН, якому належить ідея фестивалю, вважають цю проблему не другорядною, а тому й взялися за її розв’язання.

«Сьогодні немає видань, які би підтримували молодих авторів. Навіть інтернет-ресурсів недостатньо, як і паперових, де могли б друкуватися початківці з перспективою, що їх побачать видавці, редактори – і допоможуть увійти в цей процес. Ще одна наша важлива мета – це з’єднати покоління. У нас є лектори-спікери – відомі письменники й автори-учасники фесту, а це люди до 35 років, які ще не мають виданих книжок. Нам дуже важливо створити таку атмосферу на фестивалі, щоб усі вони почувалися рівними», – говорить віцепрезидент Українського ПЕН, куратор Літературного фестивалю-воркшопу «Прописи», поет і перекладач Остап Сливинський.

Він зауважує, що український ПЕН, який довгі роки був закритим клубом, тепер відкритий для усіх, хто прагне творити, і готовий допомогти всім, хто хоче стати письменником.

«Українська гуманітарна освіта дуже закрита. Викладачі-науковці, які викладають гуманітарні дисципліни, часто не є практиками. Вони не є письменниками, редакторами, не є менеджерами культури, які б допомогли людям організовувати якісь події, або зорієнтуватись у них… Для цього існує неформальна освіта. Я розглядаю наш фестиваль, як гравця цієї неформальної освіти. Цей фестиваль не комерційний і відбувається за підтримки Українського культурного Фонду», – розповідає Остап Сливинський.

Цього разу місцем прописки фестивалю був Івано-Франківськ, а вже наступного – «Прописи» планують заявити себе в інших містах: фестиваль має стати мандрівним.

«Нам важливо, щоб такі події відбувались у містах із насиченим культурним шаром, яким є Франківськ, але там, де подібних фестивалів немає. Тобто, це не мав бути Київ чи Львів. Ми свідомо це зробили у Франківську, бо тут нема «Книжкового арсеналу», BookForum, чи інших великих літературних книжкових подій. Ми хочемо принести щось, наповнити цим місто. Для нас це серйозний експеримент, бо ми спробували поєднати кілька форматів в одному: тут і літературна резиденція, бо кілька днів наші учасники тут живуть, спілкуються між собою, а ще кожний молодий автор має свого наставника-письменника. Також це лекторій, творча майстерня, бо в нас є літературні воркшопи, і це – фестиваль, бо в нас є публічні події, які відкриті для всіх і є безкоштовними», – додає Остап Сливинський.

МИ ВСІ МАЄМО ПРАВО ПИСАТИ

Учасниками цьогорічних «Прописів» стали 10 молодих авторів. Їх обрали із 60 початківців, які погодилися взяти участь у літературному конкурсі. Усі прислали фрагменти своїх творів, які були опубліковані у соцмережах чи інтернет-виданнях, та бібліографію. Серед щасливчиків – Аріна Кравченко, яка вже працює в одному з культурних проєктів і має достатньо публікацій.

«У мене були критичні тексти і художні. Зізнаюся, не дуже вірила, що пройду конкурс… Страшенно цікаво було, коли дізналась, що опинюсь серед тих людей, якими зачитувалась, а це – Тарас Прохасько, Остап Сливинський та інші. Це неймовірно, що ми опинились в одному просторі, на одній сцені, у відкритих діалогах, коли можна запитати будь-що про літературу… », – каже Аріна Кравченко.

Не очікувала потрапити на «Прописи» і Софія Ленартович, яка навчається на архітектора у Львові.

«Мій куратор – Тарас Прохасько, і мені дуже подобається його мислення, часом навіть архітектурне. Чи поєднується архітектура з літературою? Думаю, нівелювати цей момент не варто. Ми працюємо з текстом, де слова – це ніби частина архітектури», – міркує Софія.

Програма навчання молодих авторів – різножанрова і насичена. Водночас, вона ставить акценти на тому, чого бракує сьогодні в українській літературі.

«Ми багато років бідкались і розводили руками, що в нас немає жанрової літератури, великого роману, що нема доброго кіно, доброї сценаристики, бракує драматургії, критики. Воно все є. Я бачу, як за останні роки активно розвиваються українське кіно, сценаристика. Дедалі кращими стають справи з українською драматургією. Думаю, в Україні нині бракує фахової й хорошої критики, ми відкриваємо перед нашими учасниками і ці двері. Ми вчимо, як писати критику і як на неї реагувати письменнику», – розповідає Остап Сливинський.

«Ми б хотіли започаткувати таку ініціативу, що володіти словом і бути совісною людиною, думати про читацьку авдиторію та плекати свій талант – це важливо для входження у цю спільноту. Тут тебе підтримують і знамениті, й менш знані письменники, які готові поділитися і розповісти про свій шлях – як будувати літературну кар’єру, як дивитись і читати договори, що розуміти про авторські права”, – каже членкиня правління ПЕН Україна, письменниця Лариса Денисенко.

Вона зізнається, що працювати з 10-ма учасниками «Прописів» набагато легше, ніж із групами літературних шкіл чи лабораторій, де навчатись писати може прийти до сотні людей одночасно. Молодим авторам письменниця радить брати участь у різних конкурсах, а в разі поразок – не засмучуватись і впевнено йти до мети.

«Я пропоную і радила б робити відеоблоги читань своїх творів. Нині дуже відкрита мережа соціального впливу видимості – від ТікТоку до Фейсбуку і просто блоги на різних платформах. Людина може собі навіть сайт створити і там писати. Ми можемо думати, що ми надзвичайно талановиті, але коли це ніхто не помічає, ти починаєш зневірюватись і це – нормальна хвиля. Треба просто виходити на ширші майданчики і не боятися цього. Коли є прагнення писати, пишіть», – радить Лариса Денисенко.

Вона додає, що більшу увагу завше привертають книги відомих людей. Тому, коли автор вже є знаним зоозахисником чи борцем із незаконною забудовою, його творчість помітять швидше. Так, каже письменниця, літературний ринок працює в усьому світі, а тому не варто себе недооцінювати, якщо ім’я вже упізнаване, а в літературі – лише перші кроки.

Підсумком для учасників «Прописів» має стати альманах, куди увійдуть тексти початківців. Організатори фестивалю сподіваються, що це стане своєрідною візитівкою для молодих авторів.

«Дуже гарну пораду дав Андрій Курков, Президент ПЕНу, який зробив для сьогоднішніх учасників фестивалю відеозвернення з-за океану, де тепер перебуває. Він закликав до уважності, до спостереження за світом. Треба бути уважними до його звуків, деталей, предметів, форм… Бути уважними до того, що ми чуємо довкола себе: слова, фрази, речення, кліше, банальності, випадкові діалоги. Все це в людині акумулюється, перетоплюється і творить ніби субстрат, з якого народжуються тексти. Тобто автор у будь-якому разі не може перебувати в ізоляції, у замкнутій вежі. Він мусить бути відкритим до світу», – каже Остап Сливинський.

НАМ БРАКУЄ НИЖНЬОЇ ПОЛИЦІ НА РИНКУ

Письменник Ілларіон Павлюк – один із наставників і менторів для молодих авторів. На воркшопі з ними він обговорює портрет молодого героя з дитячої книги, який хоче з’ясувати, чи любить його мама. Каже, він уже носить шапку, але сумніви щодо мами його не полишають. У залі звучить сміх. До цього прикладу додається ще й зізнання – свою книгу Ілларіон Павлюк ніяк не може закінчити. Каже, надто вже великий вибір шляхів до визначеного фіналу. Виявляється, таке спілкування щодо текстів і їх творення – для письменника є теж першим досвідом на літературному фестивалі.

- Тут дуже хороша аудиторія. Напевно, одна з найкращих, через їхню включеність у процес, – зауважує Ілларіон Павлюк під час нашої розмови.

- Наскільки потрібними є такі фестивалі? Невже заявити про себе молодим авторам сьогодні важко?

- Проблема не в тому. Український ринок ще не достатньо розвинений. Тому навіть наклади тих книг, які вважають успішними, є замалими, щоб письменник міг працювати і більше нічого не робити. У більшості випадків письменництво в українській літературі є хобі. Треба чимось заробляти на життя.

- Як змінити ситуацію?

- Треба багато видавати, пропагувати читання, щоб це стало модним. Треба наситити ринок різною літературою, аби кожен знайшов те, що йому подобається.

- А чого нам бракує в українській літературі? Невже розумного читача?

- Ну що ви? Як можна взагалі висувати претензії до читача? Я вважаю, що нам бракує «нижньої полиці».

- І що це означає?

- Белетристики, легкого чтива, легкої літератури, книжки в потяг, книжки в паперовій обкладинці. Бо вона – це вхід у читання для багатьох людей. Вже потім людина може насититись такою літературою і захотіти чогось складнішого. Але відсоток тих, хто одразу захоче серйозної літератури, ніколи не буде таким, аби літературний ринок сягнув, до прикладу, американського – одного з найбільш потужних. І це справедливо. Якщо простежити за розвитком американського ринку, то побачимо, що романи в паперових обкладинках зіграли суттєву роль. І тепер там є все – в усіх жанрах і проявах. Вважаю, що ми отримали постсовєцьке сприйняття читання, як елітарного заняття. Було престижно мати багатотомні видання в гарних обкладинках, треба було мати зв’язки, щоб ці книги дістати. При цьому власники цих книг не обов’язкового їх відкривали і читали. Багато людей, яким ця література була недосяжною, викреслили зі своїх занять читання. Далі виник ефект, що дешева література не надто є вишуканою, до неї з’явилося зневажливе ставлення. І це теж неправильно. Думаю, що книжковий ринок є наче організм, коли неможливо зневажати власний кишківник, але з великою пошаною ставитись до мозку, адже і без того, і без іншого – настає смерть… Тому такі фестивалі – суперпотрібні. То хибна думка, що одні читають, а інші мають дивитися телевізор. Читати треба усім. Навіть неврологи кажуть, що читання відновлює функції головного мозку…

- А як привчити дітей читати? Сьогодні з цим є проблема.

- Щоб читали діти, треба щоб читали дорослі. Дитина ніколи не буде читати, якщо вона не бачила батьків з книжкою.

ДОВІДКОВО. Український ПЕН – культурна і правозахисна громадська організація, що об’єднує українських інтелектуалів – письменників, журналістів, науковців, видавців, перекладачів, правозахисників, культурних менеджерів. Налічує 137 членів і є одним із 146 національних центрів Міжнародного ПЕН. Є співзасновником Премій імені Василя Стуса, імені Юрія Шевельова, імені Георгія Ґонґадзе, а також Drahomán Prize.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото автора та з відкритих джерел