До війни Ольга Клименко займалася підприємництвом у Донецьку. Сімейний бізнес ішов непогано, родина навіть змогла переїхати з квартири у будинок. Все змінилось майже раптово, коли Ольга у рідному місті почала допомагати українським військовим. Тоді вона втратила все – затишок, роботу, друзів і навіть сім’ю. А після полону й допитів у підвалах так званої «ДНР» жінка почала сприймати світ чорно-біло. Служба на передовій трохи вгамувала розпач і біль.

Ми зустрічаємося з Ольгою Клименко в Івано-Франківську. Вона зізнається, що на Прикарпатті, де проходила реабілітацію, вже змінила п’ять адрес і вперше за останні роки посміхається від щастя, як тоді, коли її побратими називали «Щастям» – за щирий сміх і за те, що завжди хотіла прийти на допомогу. Розповідає, що тепер вона часто буває в Карпатах, де обіймає дерева, збирає гриби і не може надивитися на чудові краєвиди. А в останні тижні її переповнюють радісні емоції: до 30-річчя Незалежності ветеранка батальйону «Айдар» отримала від держави сертифікат на житло і тепер вірить, що зможе почати життя спочатку.

ЦІЄЇ ЗУСТРІЧІ НА МАЙДАНІ Я НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАЛА

- Вітаю вас, Олю, з тим, що стали мешканкою Прикарпаття. Вже облаштували своє нове житло?

- Ні. Я ще нічого не робила, досі відходжу від шоку. Оцей сертифікат (на отримання житла, – авт.) я поставила і дивлюсь на нього, наче на ікону. Вибачте за сльози. Мене просто переповнюють емоції.

- Не очікували такого дарунка?

- Ні. Я мала отримати житло не раніше, аніж за 2-3 роки. Тим паче, черга повільно рухається, а тому це могло бути ще пізніше. Знаєте, у Франківську є школа кераміки родини Рожнових, де я була на реабілітації. Якось я приїхала до них забрати свої вироби з глини. Побачила, що в них є «посуд для мрій», який замовляють люди. Тоді спитала: «А що, хіба це правда?» А мені там: «Олю, це працює, лише повір» – і подарували його. І ось я довірила тому глечику, що дуже хочу своє житло (сміється, – авт.). Можете про це не писати, але воно працює і це супер. Тобто, завжди, навіть коли дуже важко, треба підняти голову, побачити сонячне проміння – і тягнутись до нього.

- Вам часто доводилось шукати цей промінчик?

- Я довго була в депресії. Ота майстерня кераміки й її господарі розбудили в мені емоції. Так, я кілька разів була в санаторії на реабілітації, але там усе було як для «галочки». А ось на такі волонтерські реабілітаційні програми я наважилась уперше. Там ніхто нічого не питає, не витягує, не грузить, а ставляться так, що самому хочеться заговорити. Там у мені пробудили страх, радість, сльози, сміх. До того я постійно ходила в чорному…

- Це після полону?

- Якось усе змінилось майже раптово. Раніше я жила нормально, займалась бізнесом. У компанії, яка продавала косметику, навіть була лідером. Удома ми вирощували гливи, у нас їх називали «вьошенками», мріяли про майбутнє, придбали будинок. Чоловік і діти допомагали. Я вже орендувала офіс, взяла помічників. Хоча я не користуюсь косметикою, але у цій ніші мені дуже подобалося працювати. Я була комунікабельною, жінки до мене приходили більше поговорити, і вже потім щось купували.

А тоді почався Майдан – і мені хтось наче витряс і відмив мозок. Розумієте, ми жили в іншому світі. Янукович родом із Донбасу, і ми там справді йому вірили. А коли побачили, як він вчинив із молодими людьми, – наче прозріли. Хіба можна було дітей так бити за те, що вони прагнуть до кращого, небайдужі? Мене це дуже зачепило. Спершу ми передавали на Майдан допомогу, а потім я поїхала туди сама.

Пам’ятаю, 11 січня в мене день народження, питають – що подарувати. А я кажу, найбільшим подарунком для мене стане побачити Майдан, і поїхала туди. Потрапила до медиків. Спочатку допомагала їм, а коли почалося пекло, рятувала людей чим могла, бо рук бракувало. Люди стояли на барикадах кілька днів поспіль. Пам’ятаю, приходить старший чоловік, йому треба зняти берці, а він не дає цього зробити, каже – смердить. Тоді я принесла теплої води, вимила йому ноги, обробила рани. Він плаче і питає: «Ти звідки?». Кажу: «З Донецька», – а він мені: «А я зі Львова», – і плачемо удвох… Знаєте, коли пізніше в полоні мене сильно побили, то згадувала навіть своє ім’я, а цю зустріч я ніколи не забувала.

Я ДИВИЛАСЬ ЇМ У ВІЧІ, А ВОНИ СТРІЛЯЛИ

- Як для вас почалася війна?

- З Майдану повернулась у Донецьк. Тоді мене вже неможливо було втримати. Я ходила на мітинги, бо хотіла розповісти донеччанам про дітей на Майдані, про їх сміливість, самопожертву, а нас ганяли і вбивали за правду. Тоді почали з’являтись «зелені чоловічки». А до мене друзі з Майдану дзвонять – у когось чоловіка забрали на службу, у когось – сина, і вони, кажуть, у Донецьку стоять голодні-холодні. А я ж місцева і знаю, де стоять. Завантажила бус продуктами, ковдрами, матрацами – та й поїхала. Спочатку возила сама. Згодом нас стало більше і ми зробили «Донбас-SOS». Відкрили гарячу лінію, допомагали військовим, вивозили біженців, витягали своїх із засідок. Через блокпости їздили до наших хлопців на Карачун, Красноармійськ, Ялту, Новоазовськ, були під Маріуполем, в Амвросіївці, в Іловайську. Одного разу, коли везли хлопцям допомогу і прапори, бо вони дуже їх просили, нас трьох зупинили. Спершу тримали в хатині, а потім – у донецькому СБУ, на Щорса.

- Скільки часу ви були в полоні?

- Я – тиждень. Жінок було багато. Були такі, що сиділи по кілька годин, а були, що й кілька років. Але це неважливо, скільки ми там провели часу. Важливо, що у нас забрали свободу і що ми пережили… Очі й руки ззаду були постійно зв’язані скотчем. Розв’язували лише тоді, коли ставили до стінки і читали вирок. Тоді я розуміла, що мене стратять. Казали: «Повертайся до стіни». Я вперто відмовлялась, пояснювала: «Мені немає чого боятись, це вам треба думати, як після цього жити далі». Я дивилась їм у вічі, а вони стріляли з автомата. Потім розуміла, що це вистава, бо кулі свистіли над головою, а я непритомніла від страху. Коли відкривала очі, над собою бачила вже медсестру.

- Вас витягли з полону за обміном?

- Не знаю. Багато людей собі приписували наше звільнення. Це мене розчарувало так, що я досі людям не вірю. Знаєте, хочу ще якось повернути собі цю віру.

- Ви знали тих, хто вас тримав у підвалах?

- Там ми могли лише чути, не бачити. Що чули? Сміх, клацання телефонів, непристойні вигуки, коли нас водили до туалету… Це все треба було витримати… Одного разу я відчула щось більш людське від чоловіка, який мене супроводжував. Він якось уважно підтримав мене на сходах… Тоді я попросила, щоби він перев’язав мені руки наперед, аби можна було бодай умитись. Він послухав, і мені там уперше полегшало… Були «групи-черепашки», що діяли під керівництвом бойовика на псевдо Череп. Коли в них були втрати, нам робили пекло – били всіх. Я тоді сиділа в одиночній камері. Справа була катівня. Одного разу мене так побили, що я не могла йти ногами, м’язи відірвали від кістки нижче коліна. У підвал волочили сходами. Я опритомніла, коли почула крик. Спочатку чоловік стримувався, а потім, після сильного крику, вже стогнав… Тоді вже кричала я, щоб ті кати спам’ятались, але, здавалось, цього ніхто не чув.

Минуло кілька років. Вже у батальйоні «Айдар» до нас приїхав волонтер Юрій, з яким ми познайомилися ще на Майдані. Ми зраділи цій зустрічі, розговорились і він каже: «Мені твій голос з Майдану настільки запав, що я навіть у полоні його чув». Тоді я питаю: «У якому полоні?» Виявляється, то він стогнав на допитах і чув мене, бо я сиділа у сьомій камері, а він – у восьмій. Його теж водили на розстріл і, ймовірно, убили б, бо Юрій – зі Львова, розмовляє лише українською. Але він їх налякав тим, що представився «чорним монахом» і застеріг, що той, хто його стратить, буде проклятим до сьомого коліна. Так Юрій врятувався, ніхто не наважився його розстріляти.

- День звільнення пам’ятаєте?

- Мене двічі виводили на розстріл. У той день вели вже втретє. Очі зав’язані, але чую, зі мною виводять інших. Спочатку привели в кімнату. Попередили: хто підпише якийсь листок, той залишиться живим, хто ні – закінчить інакше. Зняли з очей пов’язки. Перед нами сидить Вадим Погодін, командир денеерівців. Раптом пропонує нам чай, коньяк, сигарети. Я відразу подумала, може, хоче виконати наше останнє бажання. У мене від страху все тіло заніміло. Тоді він зізнається, мовляв, це в нього просто хороший настрій, йому повернули друга, а тому він нас відпускає. Виводили нас чотирьох. Дорогою бачили ящики з телефонами. Зрозуміла, що тут сидить багато людей. На подвір’ї – стіна у крові – тут розстрілювали. Тоді багато людей пропали безвісти. Про нас теж казали, буцімто нас тут немає. Знайшли дивом. Під автоматами нас привезли у відділок поліції. Ми підписали, що претензій ні до кого не маємо… Пізніше з Донецька мене вивезли о 4-ій годині ранку під чужими документами. За дві години ополченці прийшли додому і перевернули там усе, але мене вже не було.

ДЛЯ МЕНЕ ВІЙНА НЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ НІКОЛИ

- А як потрапили в «Айдар»?

- Після полону пройшла реабілітацію у Трускавці. Усе собі міркувала: нехай навіть буду там хлопцям шкарпетки прати, їсти варити чи патрони підносити, аби цих катів та окупантів швидше знищили. А тут дівчата мені запропонували приїхати в частину, бо рук, кажуть, знову бракує. Спочатку приїхала в Шахтарськ, помагала на кухні. Але чую, що в Щасті йдуть страшні бої. Зібралась – і поїхала туди. Так потрапила в «Айдар».

Після полону я не шкодувала свого життя. На цьому світі мене залишила донька. Її вивезли з Донецька раніше. У Слов’янську чужі люди прихистили, і вона змогла закінчити школу. Чоловік не витримав розлуки, створив іншу сім’ю. А донька приїхала і каже: «Мамо, ти потрібна мені». І я жила… Вже пізніше зустріла там близьку людину. Він був самітником, як я. Обоє залишились без нічого. Він – родом з Івано-Франківщини, тому навіть у Криму, де проживав, говорив лише українською. Виїхав з півострова, коли дивом почув, як його здає сусід. Утікав, вхопивши лише документи. Коли я отримала папери про демобілізацію, думала, що наш воєнно-польовий роман закінчився. А він запропонував мені поїхати на свою батьківщину, де живуть його брати, друзі, на Прикарпаття, аби тут бути разом.

- На Прикарпатті для вас закінчилася війна?

- Вона ніколи для мене не закінчиться (плаче). Якщо в мирному житті друзями стають через випробування і час, то на війні за кілька хвилин можна визначити – твоя це людина чи ні. І коли їх ховаєш, приходить розуміння, що ця війна ніколи не закінчиться. Зі мною служив «Лєгат», родом із Донеччини. У 22 роки він загинув. Тепер до мене приїдуть його батьки, з його сином, який ніколи не бачив свого тата. Як може після цього закінчитися війна?

На Прикарпатті у мене є кури, тузіки, котик, якого я привезла з Донецька у пазусі. Спочатку я жила в селі Нижній Струтинь, у старенькій хатині. Найбільше мені подобалось, що люди у селі вітаються «Слава Ісусу Христу!». Навіть незнайомцям тут кажуть: «Хай Бог помагає». Зі мною всім ділились – морква, картопля.

Я там навіть повінь пережила. Дощі лили нестерпно. Пам’ятаю, сіла на порозі, вода доходить до грудей, а я думаю: «Боже, дай мені ще трохи сил». Води налило пів хати, почали рости гриби. Думала, відремонтуємо, бо помічників відгукнулось чимало. Зірвали підлогу, а там усе прогнило. Так я переїхала в Рожнятів. Але я й тут активна – з людьми перекриваю дороги, щоб їх ремонтували, ходжу в гори. Тут живуть надзвичайні люди. Знаєте, є такі, що кажуть – аби тутешні відчули війну, треба щоб і тут бабахнуло. А мені не хочеться, щоб тут розривались бомби. Заради цього наші хлопці тримають там кордони, щоб сюди ці нелюди не прийшли.

- А як нам повертати окуповані території?

- Після війни я б усе там спалила і посадила б соняхи. Нехай би лише вони там росли років зі сто. А вже потім заселити. Розумієте, в нас майже 8 років триває війна. З моєї вулиці є такі, що пішли в ополченці й загинули. Їхні родини там тепер підтримують, дитину на 9 травня одягають повністю у військову форму з автоматом і запевняють, що укри – вороги. Таким людям треба дати кілька днів, аби вони виїхали з країни.

Тут, серед цивільних, важко після всього жити без веселки, бо все ще, як на війні, – чорно-біле.

- Що маєте на увазі?

- Я дуже відчуваю людську фальш. Її багато. Втім, коли людину щось гепне, фальш зникає. Тому я дуже рада бачитися з тими, хто теж пройшов утрату друзів, близьких. Ось вони не фальшиві. Люблю волонтерські заходи, ветеранські організації, спілки. Вони нас гуртують, і ми себе там вільно почуваємо. В Івано-Франківську ми двічі на рік збираємось на ходу. У пам'ять про Іловайськ, Дебальцеве. Тепер ще є Марш пам’яті загиблих за Україну. На ці заходи приходять усі побратими. Одягаємо форму, підтягуємось і відчуваємо себе гідними українцями. Я вдячна, що нас не забуває влада. Ця єдність і підтримка нам дуже важливі, як і відчуття того, що про нас не забули, не покинули.

- Якби вам подарували ще один «глечик мрій», що б загадали тепер?

- Мабуть, онуків. Дуже хочеться родинного затишку. Тепер я розумію, що він може бути, бо є своє житло. Хочу піднятись на Говерлу і маю стимул для цього – камінчик, який мені привезли друзі з вершини, щоб я його туди повернула. Тому мушу підлікуватись і тренуватися. Знаєте, в мене є ще один цінний дарунок. Погляньте, ось ці сережки. (Показує і вдягає ). Мені їх подарували волонтери з Києва. Їх зробили діти. Я ці сережки постійно носила на війні. А в цьому році поїхала в них на парад у Київ. Зустрічаємось усі у парку Шевченка, де починався Марш добровольців. Підходить до мене чоловік і питає: «Це ви «Щастя»? Кажу, так. А він зізнається, що пізнав мене за цими сережками. Тоді й я упізнаю свого друга, який подарував мені таку красу. Обіймаю. Ми не бачилися 7 років. Розумію: до мене повертаються пам'ять і люди, яких я дуже люблю.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука