Дорога до солі

Село Геройське – це Рожеві озера, лимани й унікальне підприємство, що має давню історію. Ще з XVI століття запорозькі козаки розпочали тут промисел із видобутку солі. Нині місцеві люди і влада чекають інвестора – Фонд держмайна виставив на аукціон Геройське дослідно-промислове підприємство, що займається видобуванням морської осадової солі. Аукціон із приватизації запланований на 22 жовтня, напередодні регіональне відділення ФДМУ запросило журналістів, щоби показати товар лицем, як кажуть.

ПЕРЕД АУКЦІОНОМ

Чверть дороги до Геройського з Херсона (між Геройським і Рибальчим) – це самі ями на рештках асфальту. Про те, що ту дорогу треба ремонтувати, говорять давно й на різних рівнях. Але нині «віз» застряг. Хоча туристи, яких ваблять Кінбурнська коса і Рожеві озера, все одно сюди їдуть, згадуючи недобрим словом той шлях. Наш мікроавтобус рухається дуже повільно, транспорту фактично немає, зупиняємося, щоб зафільмувати та сфотографувати «дорогу».

Біля ДП «Геройське дослідно-промислове підприємство» журналістів зустрічають не лише керівник і представник ФДМУ, а й місцеві мешканці – працівники солепромислу. Просто на паркані – оголошення про приватизацію. Усі переймаються, чи прийде інвестор. Бо від цього залежить не лише доля працівників, а й усього села, звідки молодь виїжджає і де все більше хат стоять пустками.

Дмитро Бухтіяров був призначений в.о. директора ДП «Геройське дослідно-промислове підприємство» у травні 2021 року. Саме він готував підприємство до приватизації. Як розповіли у регіональному відділенні ФДМУ, йому довелося відновлювати всю технічну і бухгалтерську документацію, щоб вивести солепром на аукціон.

НЕМА У ЩО Й СОЛІ ЗАВ'ЯЗАТЬ

Підприємство займається видобутком солі методом випарювання з морської води Чорного моря у відкритих осадових басейнах.

«На даний час підприємство практично не працює, ми підтримуємо його життєдіяльність, триває процес приватизації. Є працівники, яким треба платити заробітну платню, є будівлі, які треба підтримувати в належному стані», – пояснює керівник.

На підприємстві нині – усього 16 працівників, а старожили згадують, що було в різні роки і шістдесят, і навіть понад сто. Для невеликого села то значна цифра. Місцеві кажуть, що занепад триває останні років вісімнадцять. Емоційно розповідають, як усе розкрадалося, що ніхто коштів не вкладав, а лише грабував.

Цього року сіль не вирощували – підвела погода, були рясні дощі. «Сіль мало наросла цьогоріч, і ми вирішили не збирати, бо немає економічного сенсу. Загалом сіль нашу використовують дорожні служби, а також у косметиці. На жаль, сегмента харчової у нас немає, хоча я думаю, що інвестор має розвивати цей напрямок. Для того, щоби використовувати її як харчову (за якістю вона підходить), треба поставити технологічне обладнання для очистки та дрібнення солі. У середньому тут видобувають солі 5-6 тисяч тонн на рік», – каже Бухтіяров.

Раніше місцеву сіль продавали саме як харчову, згадує Євген Малафєєв – він зараз охоронець, а свого часу був тут головним інженером.

«Колись тут на лимані був причал, стояв плавкран, приходили сюди баржі, на них вантажили продукцію. Трудилися у три зміни, бо зупиниш – сідає солоний конденсат. Відпускали фасовану сіль у кілограмових пачках. В основному це була харчова сіль – працювала лінія. Де це обладнання? Воно своє відпрацювало. Ну, і крім харчової, брали сіль на дороги. На розвиток коштів не лишали підприємству, не вкладали… Кожен приходить і не хоче розвивати, а хоче гребти у кишеню», – ділиться він.

Дмитро Бухтіяров переконаний, що приватизація – єдиний порятунок. Розповідає, що нині дискутує з цього приводу у соцмережах і переконує скептиків, які кажуть, що, мовляв, прийде «прихватизатор» – і підприємства не буде зовсім. На його переконання, інвестор, якщо він прийде, це буде саме той, хто має інтерес до виробництва солі. Бо землі тут непридатні для сільського господарства, територія – це ж не в центрі міста з інфраструктурою, адмінбудівлею, металобрухтом. Тут лише унікальні озера. «Це не те підприємство, яке можна купити, щоб роздерибанити. Землі – 340 га у постійному користуванні. Ця земля не годиться ні для здачі в оренду, ні для вирощування культур. Це озера – каскад, створений природою, коли за рахунок різної висоти вода перетікає і поступово випаровується. Туристичний сегмент тут може бути – але як супутній. Підприємство це продається лише для вирощування солі, й той, хто вкладе сюди кошти, саме це й робитиме, все інше не має сенсу», – каже Дмитро Бухтіяров.

Він звертає увагу, що нині ринок України, крім Артемівської солі, яка добувається з шахт, заполонила сіль турецька та єгипетська.

ЛЮДИ ЧЕКАЮТЬ ХОРОШОГО ГОСПОДАРЯ НА СОЛЕПРОМ

«Що люди хочуть? Щоб господар хороший прийшов», – каже Євген Малафєєв. Про «хорошого господаря» тут кажуть усі, з ким ми спілкувалися.

Сподіваються, що зайде гарний інвестор і це село почне розвиватися, і в облдержадміністрації. Заступник голови ОДА Микола Якименко визнає: стан підприємства плачевний, але потенціал є.

Начальник регіонального відділення Фонду держмайна у Херсонській області Галина Теслюк розповідає, що ДП «Геройське дослідно-промислове підприємство» хоч і визначили як стратегічне, проте держава так і не знайшла коштів на відбудову солепрому.

Усі останні роки директори змінювали один одного, ніхто з них підприємство не піднімав. У 2020 році солепром після неодноразових звернень передали нарешті Фонду держмайна – і регіональне відділення розпочало процедуру приватизації.

«На ProZorro.Продажі про цей об’єкт уся необхідна інформація є у віртуальній кімнаті даних. Кредиторська заборгованість – 7 млн 200 тисяч гривень. Початкова вартість, що буде виставлена на аукціоні – 6 млн 100 тисяч. Аукціон відбудеться 22 жовтня», – розповідає Галина Теслюк.

Приватизаційні умови: має бути збережений профіль підприємства – солепромисел, тих, хто зараз працює, не можуть звільняти впродовж шести місяців, мають витримуватися екологічні норми, треба погасити кредиторську заборгованість.

Фонд держмайна стежитиме за об’єктом не менше п’яти років: якщо інвестиційні умови не виконуються чи підприємство не працюватиме, ФДМУ має право розірвати договір. Прецеденти вже є, розповідає керівниця регіонального відділення.

Каже, що є люди, які вже цікавилися солепромислом: двічі виїжджали на цей об’єкт із підприємцями з Києва, Херсона. Також виявив інтерес через Торгово-промислову палату французький бізнесмен, у якого є частка на одному з солезаводів у Франції.

ЯК ВИРОЩУЮТЬ СІЛЬ

Їдемо від адмінбудівлі підприємства до знаменитих озер, де, власне, сіль і вирощують. Виробничі потужності об’єкта – це гідротехнічні споруди (підготовчі та садкові басейни, шлюзи тощо) на ланцюзі озер, заповнених морською водою Ягорлицької затоки Чорного моря. Саме тут, на фоні рожевої води та білої соляної «гори» люблять фотографуватися туристи.

Валерій Вакуленко працює солеваром три останні роки. Взагалі він вчився у сільгоспінституті на рибовода, а потім працював і рибалкою, і в заповіднику. А тепер от за сіль узявся. «На солевара вчитися немає де, все на власному досвіді й досвіді старших солеварів, вони підказували», – розповідає.

Вирощувати сіль починають із кінця травня - початку червня, і триває процес до кінця серпня - початку вересня. Погода важлива, зазвичай відсотків 70 урожаю залежить саме від неї, треба багато сонця і щоб не було дощів. А вже решта тридцять відсотків – робота солевара. Хоча цьогоріч випадають і такі сезони, від погоди залежали всі 100% – тричі випали дощі й розмили сіль.

Із Ягорлицької затоки вода заходить самопливом, озера розташовані нижче рівня моря, тож не треба докладати особливих зусиль – просто відкриваєш шлюзи і запускаєш воду. Солевар слідкує за водою, за її рівнем, щільністю, за процесом випарювання.

«У нашому користуванні є 15 озер, щоб вода заходила. Коли вона заходить в основне озеро – Лепене називається, з нього воду розподіляють у робочі басейни, їх п’ять. Солевар запускає воду через систему шлюзів. Товщина солі, яка тут вважається хорошою – від 5 см. Тоді відкачують воду, в нас он стоїть насос, заїжджає спеціальний комбайн, дві машини. Комбайн уже застарів, треба було б новий уже», – розповідає про свою роботу Валерій Вакуленко. Він показує басейн, де вже в кінці процесу з води випадає чистий хлорид натрію – власне, це і є сіль. «Я маю тримати у цьому басейні воду приблизно від 25 до 27 градусів Боме», – пояснює солевар.

З цього басейну, показує він, виростили у минулому році отой бугор солі (показує) – там близько 2 тисячі тонн.

Туристів на цих локаціях він бачить щодня, коли озера стають рожеві. Це гарне місце для селфі та світлин.

Валерій Вакуленко впевнений у якості своєї солі, адже процес вирощування природний. Звісно, коли вона скинута на купу, то забруднюється, тому її треба очищати для споживання. А так – беруть вирощену сіль додому місцеві, дроблять і їдять.

ТУРИЗМ: ІСТОРІЯ ТА УНІКАЛЬНІ ЛОКАЦІЇ

Туристи люблять ці місця за гарні фотозони. Валерій Вакуленко називає озера, це звучить мов пісня: Лепене, Макардове, Кругле, Дубове, Білий кінь, Змійове, Мале, Здорове, Гаркушове.

Перевізник Віктор Дяченко сам із Покровки – це на Кінбурнській косі в Миколаївській області. Возить сюди відпочивальників із коси останні роки три. Спочатку навіть не сподівався, що туристи зацікавляться. А тепер дуже хоче, щоб тут на місці для туристів пропонували ще послуги – люди готові платити гроші за такий туристичний продукт.

«От говорили з директором солепромислу, щоб організувати такі послуги: продаж місцевих сувенірів, розповіді солеварів. І нам так було би простіше працювати, бо нам, буває, кажуть: туди-то не можна заїжджати», – каже Віктор Дяченко.

Керівник підприємства ідею підтримує: цьогоріч не дійшли руки, але варто організувати майданчик для туристів – і вони не заважатимуть виробничому процесу, і справді, так можна й заробляти додатково.

ЛЕГЕНДИ І НЕ ТІЛЬКИ

Але не однією сіллю й рожевими водами славиться Геройське. Люди тут живуть особливі, а назва села — не випадкова.

Історія села пов'язана із Запорозькою Січчю. Ще в ХVІ столітті козаки вважали соляні озера своїми й ходили сюди добувати сіль і рибалити. Село Прогної виникло на місці центру колишньої Прогноївської паланки козаків. Кажуть, жили козаки багато, поки Катерина II не зупинила вольницю.

Ці соляні (гнилі) озера Кінбурнського півострова здавна називали прогноями. Ви можете знайти пояснення в інтернеті, що прогної – гнилі озера з солоною морською водою, у яких у міру їх випаровування осідала сіль. Згодом ця назва закріпилася за всією навколишньою місцевістю.

У роки Другої світової війни чотирьом мешканцям села було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу, в 1953 році на їх честь та на честь ще двох земляків – Героїв соцпраці, Прогної перейменували у Геройське.

У Геройському проїжджаємо біля колишньої церковно-приходської школи, у дворі якої чути дзвони – тут нині правлять службу. А навпроти адмінбудівель ДП «Геройське дослідно-промислове підприємство» – храм, що стоїть зачинений. Він був збудований у 1898 році місцевим жителем Григорієм Капустою (школу церковно-приходську теж збудували його коштом). Є кілька версій, за однією – він був небагатою людиною, косив собі очерет і знайшов скарб (за легендою, то міг бути скарб, що лишився з козацьких часів). От, розбагатівши, Капуста й почав свій солепромисел, потім на знак подяки за фінансовий успіх збудував церкву та школу. Є також версія, що насправді Капуста походив із родини нащадків запорожців, власників солепромислів та великої кількості земель і що згодом родина його щезла у часи сталінських репресій.

Хоч як би там було, але церква ця унікальна. Збереглася вона завдяки особливій технології – будували її на курячих яйцях, які звозили з навколишніх сіл. Ще у 2008 році, коли я приїжджала у Геройське вперше, від храму лишалися стіни. Пізніше назву церкви змінили з Храму Казанської Ікони Божої Матері на праведного Петра Калнишевського. У 2016 році тодішній голова ОДА Андрій Гордєєв на честь відродження храму навіть урочисто заклав капсулу з грамотою у стіну вівтаря, у вересні 2017 року на церкву встановили купол. Говорили багато палких слів про відродження славного минулого, традицій. Але після пафосних церемоній усе затихло, каже колишня сільська голова, а нині місцева депутатка Любов Богдан.

Ще однією місцевою цікавинкою є коропи кої, яких тут вирощують в одному сільському ставку, цих риб там близько тисячі штук. Це декоративна форма одомашненого коропа, що може стати окрасою домашнього чи офісного ставка або великого акваріуму. «Це короп кої, думав займатися продажем. А тут сталася війна, людям не до розваг», – каже власник риб, херсонський підприємець Юрій Насадюк. У селі у нього була раніше база – займався біокормами. Жартує, що чекає «олігарха», який будуватиме собі ставок і шукатиме таких рибок. У кого є садиби в приватному секторі, той може робити такий ставок, головне, щоби глибина була 2,5 метра, тоді кої можуть і зимувати.

МОЛОДЬ ВИЇЖДЖАЄ – СЕЛО ВМИРАЄ

Хоч ідею з туристами місцеві загалом підтримують, але переймаються тим, щоб інвестор розвивав саме солепромисел, а не зосереджувався на сфері туризму чи відпочинку. Бо крім цього селяни мають роботу лише у лісництві, ну, ще за кордон очерет продають і рибалять. А молодь тим часом виїжджає. Любов Богдан каже, що є у них і садочок хороший, і школа, тільки діток стає все менше. «Про солепром – була ініціатива у мене, щоб лишити його за громадою, щоб це було комунальне господарство. Бо ж такі кошти, які заробляють на нашій солі…» – зітхає вона.

Село і так невелике – офіційно тут мешкає осіб шістсот, а фактично, кажуть, менше, місцеві називають навіть цифру 450. Тепер вони увійшли до складу Чулаківської територіальної громади.

«Порожніх хат багато, люди молоді їдуть у місто, винаймають квартири, знаходять роботу. Тут хати дешеві, можна купити й за 1 тисячу доларів, а за 5 тисяч доларів – то вже хорошу. Є тепер медсестра – закінчила навчання й повернулася. А так, коли «систему» лікар прописував ставити, то ми відмовлялися, бо нема кому робити. Зуб заболів – у район чи в область їхати треба», – розповідають мені місцеві жителі.

Староста села Геройське Любов Войтик-Миронюк каже, що для них справді головний виклик – робочі місця. Проблем багато. Мають школу, розраховану на 350 учнів, стільки тут не було дітей, але до ста мали вихованців. Тепер люди чекають, що буде далі: добре, як лишать хоч 9 класів, бо ж можуть і початковою обмежитися.

«Нині 35 дітей у школі, а кілька років тому їх було близько 80. До Херсона 100 кілометрів, до школи найближчої – 30 кілометрів бездоріжжям», – каже староста села. Згадую дорогу, якою ми їхали, і розумію, що так: по ній шкільний автобус пускати не можна в жодному разі.

«Хат двадцять точно є, які стоять пустками і розвалюються. Діти виїхали в інші міста, за кордон і спадщину навіть не оформлюють. Нема тут і орної землі. Загалом у нас 358 присадибних ділянок», – каже староста.

Нині це село сподівається лише на відродження солепромислу. Тому тут чекають на успішний аукціон, де виставлять на продаж Геройське дослідно-промислове підприємство. Іншого майбутнього Геройське з його козацькою та солепромисловою історією для себе не бачить.

Ірина Староселець, Геройське–Херсон
Фото автора