60 гостей на «Весіллі» закарпатського Родена
Скульптури Василя Свиди є в головних збірках країни, найбільше їх – у Закарпатському обласному художньому музеї імені Бокшая. А в Ужгородському скансені, найпопулярнішому музеї міста, композиція “До молодого. Весілля” – це перше, що бачать гості музею й туристи після того, як купили квиток.
Масивна скульптура з червоного африканського негний-дерева махагоні, що показує верховинське весілля, стоїть у холі й привертає увагу одразу. Підходиш ближче – і вже не можеш зупинитися, розглядаючи обличчя, костюми, героїв “Весілля”. Тут і молоді, й староста, й дружки-дружбове, весільні гості напідпитку, музики й свашки, а за рогом хати плаче закоханий у молоду легінь, котрий “любив та й не взяв”. Усі вони наче застигли в моменті, що відкриває перед глядачем всесвіт народної традиційної культури. Геніальному автору вдалося ув’язати всіх героїв в одній дерев'яній скульптурі розміром метр на два. Цікаво, що в обличчі старости, який першим стоїть перед глядачем, упізнаємо й самого митця Василя Свиду, а в решті гостей верховинського весілля можна розгледіти його братів, батьків і племінників.
ВЕСІЛЬНІ ГОСТІ – ВІД МОЛОДЯТ ДО ДІДА НАПІДПИТКУ
- Це робота 1982-1984 років, її закупили у митця за 5 тисяч карбованців, а потім передали до музею, - розповідає заввідділу науково-освітньої роботи Ужгородського скансену Тетяна Сологуб-Коцан. – Композиція об'ємна (хоча у Свиди є й більші роботи) – довжиною 179 см, шириною – 53 см, а висотою – 109 см. Це – наче велике весільне фото, які ми звикли бачити й робити, тільки вирізьблене в дереві. Усі герої твору – а їх тут 61 – стоять на ґанку біля хати молодої. Її батьки щойно віддали доньку чоловікові й благословили на подружнє життя, очевидно, молоді йдуть вінчатися. Он попереду – староста.
За ним – молодята, за костюмами видно, що молодий – гуцул, а молода – верховинка.
За парою – старший дружба, що держить курагов – весільний прапор.
А поруч – засмучені мати й батько, бо віддали доньку.
Обіруч молодих – дружки й дружби, весільні музики, жінки-свашки, що співають весільних пісень, а також ті, що в клунках тримають придане молодої.
Трохи далі – чопнар – чоловік, що частує гостей весільним вином зі спеціальної посудини, прикрашеної квітами та стрічками.
Звісно ж – малі діти, що на весіллях завжди чекають на копійки й цукерки, якими обсипатимуть молодят: коли вже все те полетить на долівку, аби швидко собі його визбирати.
Ось тут – молодь, що вихором крутиться в чардаші, на їхніх обличчях – захват від швидкого танцю-увиванцю, у дівчат спідниці за тим вихором здійнялися.
А он – сусідки збоку, так, так, ті, що вічно обговорюють, чи багатий молодий, чи красна молода та чи файне весілля.
Далі бачимо, як у кутку біля стріхи схилився та плаче легінь, котрий “любив та й не взяв”: він змалку кохав молоду, а віддали її за іншого, багатого. Саме тому й молода на скульптурі засмучена, бо йде за нелюба, хоч і багатого. Тоді були такі правила, що батьки домовлялися за дітей, кому й із ким женитися.
Ну, а з протилежної сторони скульптури бачимо чоловіка напідпитку, якого жінка тягне додому – подалі з людських очей, аби п’яний сам не ганьбився та її не ганьбив.
Ну, і ще жарт – автор втулив поміж весільних гостей у традиційних костюмах сільського комуніста, партробітника – він у піджаку й кепочці стоїть посеред весілля, роздивляється на всі боки, слідкує, чи все тут відбувається саме так, як писав товариш Ленін.
ЗА СКУЛЬПТУРОЮ МОЖНА ЧИТАТИ ЛЕКЦІЮ З НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ
Словом, багатогранність скульптури вражає – і вирази облич, й одяг, і сценки! Це свідчить про геніальність автора, про його уміння відчувати і бачити всесвіт народного життя.
- За скульптурою можна вивчати цілий пласт народної культури. По-перше, це традиційний одяг. Тут ми бачимо, що молодий – гуцул, він у гуцульському строї, кептарі та з топірцем. Молода – якщо визначати за костюмом – десь із Воловеччини, верховинка, вона одягнута відповідно, а ще має на голові весільний головний убір – білило, поверх якого вінок. Такі носили тільки на Воловеччині. Староста стоїть у довгій кошлатій гуні-коцовані, які теж носили на Верховині. А весільні музики – в костюмі долинян Тересви, це вже Мараморош: вони в довгих і широких штанях-гачах і сорочках з широкими рукавами та тороками. Вражає, як дотримується автор у скульптурі цих деталей народного строю, на костюмах можна навіть вишивку детально розгледіти! Не кожен живописець так деталізує свою роботу! – каже Тетяна Сологуб-Коцан.
По-друге, за скульптурою можна вивчати весільні закарпатські обряди. Наприклад, бачите: молода тримає в руках весільний круглий колач-верченик, через нього протягнутий рушник, кінець якого тримає в руках староста. Саме так і було в закарпатських селах. Це зараз, після радянських часів, молодих на Закарпатті стрічають із хлібом – а традиційно для цього використовували саме верченик, такий великий хліб-бублик, це був аналог загальноукраїнського короваю. А продітий у нього був саме той шлюбний рушник, який вишивала собі дівка. Цим хлібом батьки благословляли молодих перед вінчанням, коли вони йшли з хати, а коли вони поверталися до хати, заходили, просунувши руки всередину круглого колача-верченика. На “поправках” після весілля молоді розламували колач, потім молода різала його та ділила між гостями, а молодих пов'язували рушником з верченика, – розказує Тетяна.
- Інший цікавий звичай – це курагов, – каже музейниця. – Його ще називають “весільним прапором”, готують його заздалегідь до весілля: беруть довгу (понад 2 м) палицю, на неї пов'язують хустки, стрічки, квітки та дзвіночки. Цей прапор на весіллі тримає старший дружба. Він несе його під час весільної ходи попереду процесії, сповіщаючи, що йде весілля.
СКУЛЬПТОР УВІЧНИВ В ОБРАЗАХ ГЕРОЇВ “ВЕСІЛЛЯ” СЕБЕ ТА РОДИЧІВ
- Цікаво, що в героях скульптури можна упізнати самого автора Василя Свиду та його родичів. Якось до нас у музей прийшов старший чоловік, який сказав, що є родичем скульптора, то він упізнав у старості самого Свиду. І справді, якщо порівняти з фотографіями, схожість очевидна! А зверху, під стріхою стоїть його брат-близнюк. Молода – це племінниця Василя Свиди Марічка, в образі матері молодої зображена скульпторова мати, – розказує Тетяна Сологуб-Коцан.
У скульптора була велика родина – він народився на Ужгородщині, в селі Пацканьово, батьки мали восьмеро дітей. Скульптор був із пари близнюків, мав брата. Вони були найменшими в родині. Родина жила бідно – батько рано помер, тому Василь Свида до школи пішов аж у 9 років. Різьбярству навчився в Ясіні, в тамтешній художній школі, а згодом влаштувався працювати в реставраційній майстерні братів Котрбових у Брно. Василь Свида працював під керівництвом Германа Котрби понад вісім років, це й була його школа, бо виходить, що професійної художньої освіти скульптор не мав. Утім після повернення із Чехії на Закарпаття у 1945 році він стає справжньою зіркою у скульптурі, Свиду – на рівні із Ерделі та Бокшаєм – називають корифеєм і вважають засновником Закарпатської скульптурної школи.
У радянські часи митець має постійні замовлення, персональні виставки, його роботи закуповують у найбільші музеї – Національний художній у Києві та Третьяковську галерею у Москві.
У 1973 році Свида отримує звання народного художника України, а за десять років у 1983-му – Державну премію імені Тараса Шевченка.
Крім мистецького життя, скульптор вів також активну громадську діяльність, каже Тетяна Сологуб-Коцан: кілька разів був депутатом Ужгородської міськради та Закарпатської обласної, двічі обирався депутатом Верховної Ради тоді ще УРСР, десять років очолював Закарпатську організацію Спілки художників УРСР, тридцять – викладав в Ужгородському училищі декоративно-прикладного мистецтва.
МУЗЕЙ СВИДИ ТАКИ БУДЕ В УЖГОРОДІ
Цікаво, що й сам скульптор, і його син Ярослав, який жив в Ужгороді (на жаль, помер від хвороби торік) мріяв, аби в родинному будинку Василя Свиди був облаштований його авторський музей. Проте за життя синові не вдалося втілити цю ідею – він багато разів звертався до місцевих та обласних чиновників, був готовий віддати будинок місту й переїхати в меншу квартиру, але назустріч синові Свиди міська влада так ніколи і не пішла. Нині ужгородець Руслан Федько, який дружив із сином відомого скульптора, продовжує цю справу та прагне втілити цю ідею.
- Роботи Василя Свиди – унікальні, це справді “закарпатський Роден”. Він працював у незайнятій більш ніким ніші – дерев'яна скульптура. Для Закарпаття різьба по дереву завжди була традиційним мистецтвом, а Свида став тим самородком, який, не маючи вищої професійної освіти, перевів це з аматорського, народного на професійний рівень, визнаний усіма провідними тоді радянськими музеями. Якби не закриті кордони, Свиду знали і ним захоплювалися би вся Європа, світ. А так – він був зіркою тільки на тій закритій території, – каже Руслан Федько.
Він також розповів про особливості роботи майстра.
- Василь Свида завжди робив спочатку пластиліновий ескіз, потім готову робочу модель у кераміці, а вже потім починав різьбити скульптуру з дерева. Поруч із теракотовою моделлю ставилася дерев'яна колода-заготовка, на неї митець пунктирними лініями переносив ідею твору, а далі вже різьбив. Тобто, до кожної дерев'яної роботи є керамічна копія. Це настільки самодостатні речі, що їх не можна називати ескізами, це закінчені твори, просто у глині, а не в дереві. Саме вони й лишилися у родинному будинку – це понад сім десятків скульптур, є також фрагменти, багато графічних робіт, ескізів, величезний архів автора. Словом, це багатющий матеріал для музею! Більшість дерев'яних робіт розкуплено музеями, і в домашній колекції їх усього кілька. А ще, до речі, є ціла низка керамічних робіт, які скульптор так і не вирізьбив.
Утім, на жаль, резюмує Руслан Федько, за останні 30 років ні в місті Ужгороді, ні в області не знайшлося керівників, які би могли оцінити цю спадщину геніального митця.
У цьому році вдалося добитися того, аби вулицю, на який зведено будинок, таки перейменували на честь Василя Свиди. Будинок стоїть у центрі міста. Зараз він належить уже не сім'ї – в силу певних обставин син скульптора змушений був його продати, він тяжко хворів, потрібні були значні кошти. А роботи митця наразі зберігаються у тимчасовому приміщенні, що дозволяє дочекатися того моменту, коли в будинку облаштують музей, – каже він і додає. – Вірю, що ближчими роками мрію сина митця вдасться втілити і місто отримає достойний культурний об'єкт, а ім'я геніального “закарпатського Родена” звучатиме серед нащадків гучніше й гучніше.
Як розповів Руслан Федько, Ярослав Свида залишив заповіт, де написав, що роботи батька мають бути представлені як експонати.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото автора
