Четвертий рік поспіль в Україні визначають кращих учителів за версією педагогічної премії Global Teacher Prize.

Серед цьогорічних переможців – і Оксана Юрків, яку на цьому конкурсі визнали найкращою вчителькою фізкультури 2021 року.

Вона восьмий рік працює у Козівській гімназії імені Володимира Ґерети на Тернопільщині. За цей час провела понад пів тисячі уроків фізичної культури.

Як же вдалося педагогу із провінційного містечка здобути перемогу в престижному конкурсі? Чим є для неї та її вихованців уроки фізкультури? Чому батьки радо довіряють Оксані Юрків своїх дітей не тільки на час навчання у школі, а й поза уроками? Про це та інше – у нашій розмові з учителькою-новаторкою з Тернопільщини.

КОЛИ ВЧИТЕЛЬ ПЕРЕМАГАЄ БУХГАЛТЕРА

- Отож, Оксано, як же це все трапилося, ота подія, що прославила вас на всю Україну?

- Скажу відверто, це все якось було спонтанно – та участь у Global Teacher Prize. Ви не повірите, але самі діти й номінували мене на цей конкурс.

- Навіть так?

- Направду. Я сама, напевно, ніколи би не наважилася, не думала про це, не було часу. А вони написали організаторам колективного листа, висунули мене на той конкурс, і то для мене була велика несподіванка. І коли з Києва зателефонували, що я номінована на участь у конкурсі, то що мала робити – не могла ж підвести своїх вихованців, вони повірили в мене, тож тим більше, я мала би повірити у себе. До речі, сама завжди закликаю своїх учнів до максимальної активності, до участі в різноманітних проєктах, конкурсах. Бо кожна з таких подій – це досвід, знайомства, нові перспективи, це все допомагає у подальшому житті.

- Скажіть, що є ключовим у вашій перемозі у тому професійному турнірі педагогів України?

- Не можу сказати буквально, що секрет успіху в тому чи іншому. Я ж усього-на-всього простий вчитель, спеціаліст першої категорії… Та ще й так склалося, що починала не з «педагогічної ниви», навіть не бачила себе педагогом, але вступила свого часу в Тернопільський педінститут імені Володимира Гнатюка, нині це національний педуніверситет.

- Тобто це не те, про що «мріяли і марили з дитинства»?

- Це була моя друга вища освіта, осмислено її здобувала, вже після закінчення Тернопільського національного економічного університету.

Але кожен виш дав мені певні знання, які згодилися у житті. Я завжди кажу й учням, і нинішнім студентам, коли зустрічаюсь із ними – беріть із навчання максимум, що можете взяти. Це багаж, який ніколи важким не буває. Ноша, яку завжди використаєте у житті.

- Попри дві вищих освіти, ви ще й професійна спортсменка?

- Так, це було у минулому. Професійно займалась гандболом, цей вид спорту – любов мого життя. Грала у гандбольній команді «Галичанка» у Львові, за збірну України неодноразово виступала, в команді Тернопільського національного економічного університету.

А потім з’явилася сім’я, діти, нові турботи, обов’язки…

- Що стало ключовим моментом, коли відбулася переорієнтація із професійного спорту на педагогіку?

- У мене був певний такий рубіж, коли я водночас працювала бухгалтером і займалася спортом. Але це все було дуже непросто. І чоловік, який працював у школі, віддав мені частину своїх уроків.

- Здавалося б, несумісні речі – бухгалтерія і фізкультура…

- Це так, коли пів дня ти за столом сидиш – купа цифр, а пів дня – на уроках, у спортзалі. І тут був вибір. Щось треба було полишати. Вибрала школу. Ось так учитель переміг бухгалтера (сміється).

ПРО МОТИВАЦІЮ, ВИШИВАНКУ І СУКНЮ ДЛЯ ПОДІУМУ

- Якою ж була у вас мотивація піти працювати у школу?

- Коли приходила на перші уроки в школу, то зрозуміла, що там варто давати ази різних видів спорту. І класно, коли бачиш, як різні діти по-своєму схоплюють, опановують основи того чи іншого виду. І в такому розмаїтті дитина інтуїтивно вибирає, що їй підходить, ти тільки спрямовуєш – ненастирливо, неквапливо, без ніякого тиску.

І вже коли бачиш, як дитина опановує те, що ти пояснювала, показувала, то це дуже приємно, дуже. Їх то все захоплює, як і мене, отакі зміни, коли видно, як вони формуються, як фізична культура, заняття спортом позитивно їх змінюють. Це радує. Ось така мотивація... Я просто живу фізкультурою, так, люблю спорт, а дітей – ще більше. Хочу, щоб у них свідомо формувалися звички здорового способу життя.

Скажу відверто, той рік, що пройшов, і вже навіть більше, рік пандемії, карантин, змусив багато переосмислити, зокрема й у роботі вчителя фізкультури. Розумієш, як це важливо, щоб діти були здоровими, й уроки фізичної культури тут також відіграють важливу роль.

- Повернімося до конкурсу. Як тривав відбір до фіналу?

- Все було дуже просто – заповнила анкету. Правда, десь два дні її заповнювала, після уроків, вечорами, бо дуже багато було різних запитань. Треба було подати посилання на Фейсбук, окремі сайти, де я розповідаю про свої розробки, на публікації в інших соцмережах, провідних профільних виданнях. І все. Спочатку ввійшла у перелік 50 учасників, я одразу й не повірила, потім – у десятку, у що ще більше не повірила. Але це вже виглядало, як у спорті – здолала одну віху, далі хочеш іще, аж до вершини. Так і тут. Звичайно, чого гріха таїти, хотілося здобути перемогу, а коли вже запросили до Києва на Софійську площу, то зрозуміла, що я – серед переможців, Перед цим сказали, який має бути дрес-код, з елементами етностилю. Приїхала у вишиванці. Але вже там, у Києві уточнили, має бути довге плаття. Та зуміла вийти із ситуації, плаття знайшлося…

ПРО ПЛАНКУ, ЯКУ ПОТРІБНО ПІДНІМАТИ ВСЕ ВИЩЕ

- Відчуваєте, що якось змінилося ставлення учнів до вас після перемоги у конкурсі?

- Скажу відверто: аж такої явної зміни у ставленні до мене не помічала… Можливо, учні 5-6 класів якось дивляться більш відкритими оченятами. А старшокласники – як було, так і є, може хіба якісь прояви гордості, що у них така вчителька (сміється).

Я ж їх як любила, так і люблю. А щодо самої себе, то якось ніби стала більш вимогливою, хочу бути ще кориснішою для своїх учнів… Ставлю перед собою вищі планки. Головне – не зупинитися у своєму розвитку.

- Гімназія, де ви працюєте, чимось відрізняється від інших подібних закладів Тернопільщини?

- Та нічим особливим. У нашій гімназії 314 гімназистів. У нас немає якогось супер-пупер надсучасного спортзалу, спеціальних новітніх тренажерів, але попри це – якось даємо собі раду. Головне, аби спортивні заняття не були нудними, намагаюся зробити так, щоби школярі ще з дитинства, хоч ким би вони стали в майбутньому, знайшли свій вид спорту, охоче робили фіззарядку, полюбили рух, активність на все життя.

- У мережі ви активно пропагуєте заняття з дітьми у басейні…

- Ми використовуємо басейн, який є в іншій школі, ходимо туди… Займаємось у залі місцевої ДЮСШ, зрештою, улітку просто ходимо на берег ставка, на пляж. Скажу відверто, результат досягається не завдяки найкращим умовам, а через зацікавленість самих дітей. От у нас у селищі відкрили прекрасну спортивну школу, але у ній дітей обмаль. Тож треба якомога більше залучати дітей до фізичних занять, спорту. Це серйозна проблема, що діти не біжать віддавати свій вільний час на оздоровлення.

ПРО ГАДЖЕТИ, ЕНЕРДЖАЙЗЕРИ І КОРФБОЛ ІЗ ПЕТАНКОМ

- А на ваші уроки всі радо біжать?

- Не можу сказати, що у мене всі учні ідеальні чи всі люблять фізкультуру. На жаль, між руховою активністю і гаджетами діти переважно обирають друге. От був у мене хлопчик, який, ну, просто ніяк не хотів ходити на уроки фізкультури – і все. Але якось поступово зрозуміла, що він любить прогулянки на велосипеді. І саме через отакі спільні велопрогулянки навернула його до фізичної культури. І бігаємо разом, і волейбол, в футбол граємо з ним та іншими дітьми. Я часом кажу, що вони мої енерджайзери, вони мене заряджають своєю енергією, хоча іноді, признаюсь – така втома, але це минає…

- Що ж потрібно вчителю фізкультури, аби стати успішним?

- Можливо, це банально, але я думаю, що любити свою професію. Це означає максимально розвиватися у цій сфері. Головна моя мета, щоб діти були здоровими, щоб вони розуміли, що таке фізична активність. Так, я їх не навчу професійно всіх видів спорту, але певні навички вони повинні опанувати. Скажімо, добре, що вони вмітимуть грати у футбол, волейбол, баскетбол, займатися легкою атлетикою. Так, це непогано, але добре, коли вони матимуть поняття, що таке, скажімо, корфбол, флорбол чи петанк.

- А до речі, що таке петанк?

- Це така гра, її гравці стоять всередині кола і намагаються кинути порожнисті металеві кулі якомога ближче до іншої, маленької дерев’яної кулі… Гра насправді захоплива, і в неї можна грати будь-де – на втрамбованому ґрунті, гравії, траві, піску. Що ми й робимо.

- А якими би ви назвали свої стосунки з учнями?

- Принаймні, не панібратські, це точно. Вони, стосунки – дружні, мабуть, так буде правильно сказати, ми ніби колеги, які одне одному довіряють і допомагають. І під час навчання, і навіть під час відпустки. Бо відпустка вчителя-фізкультурника – це продовження занять із дітьми, де прийдеться. Напевно, для вчителів інших дисциплін це важче, а фізична культура дає таку можливість.

ПРО ДВА М’ЯЧІ ТА ВЕРШИНУ, ДО ЯКОЇ ТРЕБА ЩОДНЯ ТОПТАТИ СТЕЖКУ

- Як ставляться вдома до того, що ви така активна вчителька фізкультури, і передусім дружина, мама?

- У сім’ї до цього ставляться з розумінням. Як я вже казала, чоловік – педагог-фізкультурник, прекрасно мене розуміє і підтримує, це дуже важливо. Та й діти, мої два хлопчики – теж. Я сама з близнючок. Мама в дитинстві все казала: ну що то таке – сестричка, інші дівчатка граються ляльками, а Оксанка – м’ячиком і м’ячиком. Тато звідки б не приїжджав, завжди мені привозив м’ячик. У мене і зараз у багажнику два м’ячі – футбольний і волейбольний.

Є хвилька, десь на галявині, на березі річки, то м’яч у руки – і вперед!

Активність і ще раз активність. Діти все тонко відчувають, навіть як десь і закрадається думка піти легшим шляхом, то діти це одразу ж відчувають, тож відкидаю це. Кажуть сини: ану, давай так і так. Те саме з учнями. Їх треба привчати до активності, якщо це стане їхньою потребою, буде круто, це дасть добрий результат.

- Які види спорту культивуєте у школі?

- Та різні, дітей цікавить усе. Намагаюся, як кажуть, іти в ногу з часом. Працюємо в умовах нової української школи, коли учнів не вишикуєш і не накажеш їм примусово робити те чи інше. Це вже зовсім інші діти. З ними треба за іншою методикою працювати. І ті 12 навчальних модулів пройти на рік для одного вчителя не так уже й легко. Не обмежуюся рамками уроку, для багатьох організовую і позакласні заняття. От торік перемогли у змаганнях «Олімпійське лелеченя», стали чемпіонами області. Довго до цього йшли.

Практикуємо з дітьми різноманітні челенджі, й не лише спортивні. Це все мобілізує дітей, згуртовує. Будь-що добре, коли дитина рухається, коли вона активна, а не сидить годинами за гаджетом.

- Ви вже використали оті преміальні 30 тисяч гривень?

- Вже замовила спортивне знаряддя. На це підуть усі «преміальні» гроші. Ще й наша громада для закупівлі інвентарю 10 тис. гривень виділила, так що оновимо нашу матеріальну базу.

- Пандемія, карантин, дистанційне навчання… Як у такий непростий час відбувалися уроки фізкультури у гімназії, де ви працюєте?

- Під час дистанційного навчання ми одні з перших в області запровадили регулярні руханки, такі ранкові зарядки. Виставляю свої методичні розробки, скажімо, з аеробіки, акваробіки, у соцмережі, це все – як поради для батьків, вони бачать, як діти цим займаються, їхні успіхи…

- Що найчастіше кажете своїм вихованцям?

- Найчастіше?.. Не люблю повторюватися, аби не бути занудою. Але суть мого спілкування з дітьми зводиться до одного. До того, щоби вони не боялися бути активними. Активність у всьому – у навчанні, спорті, житті. А фізична культура – основа того, щоб тіло було у тонусі, та й розум теж. Спортивні заняття тонізують, формують певні, я б сказала, лідерські якості. Наводжу приклади із життя успішних людей, для яких день не може розпочатися без пробіжки, гімнастичних вправ, і це люди, які зайняті мало не 24 години, та вони знаходять час для того, щоб тримати себе у фізичній формі. Можливо, тому й досягають таких високих вершин у житті. А здоров’я – це одна з вершин, на яку потрібно підійматися щоденно, а не ліниво переступати з ноги на ногу біля її підніжжя. Треба зі своїх слідів робити стежину. Упевнено робити, аби щодня бути у формі, на вершині.

Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора та з домашнього архіву Оксани Юрків

Автор висловлює вдячність ректору Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка Богдану Буяку за організацію зустрічі з Оксаною Юрків