Майдан-2014. Обладунки для Воїнів Світла
Львів, культурна столиця України, відомий своїми музеями, фонди яких містять численні артефакти багатьох історичних епох. Але сьогодні ми хочемо познайомити читачів з інституцією, яка працює неповних три роки, – наймолодшим музеєм міста. Він не має свого власного виставкового приміщення, співпрацює з партнерськими організаціями, на запрошення облаштовуючи експозиції до пам’ятних дат, – але вже чимало зробив для збереження, відновлення та популяризації сторінки новітньої історії України. Сторінки, написаної кров’ю героїв Революції Гідності, пропахлої димом палених шин, зрошеної сльозами матерів… Але такої, що відкрила нам шлях до свободи, показала цілому світові силу українського духу і єдності.
МУЗЕЙ ГІДНОСТІ: ФОКУС НА КУЛЬТУРУ ПАМ’ЯТІ
Меморіальний музей Гідності у Львові створили як комунальне підприємство Львівської міської ради у березні 2019 року завдяки наполегливості родин героїв Небесної Сотні. Тоді, під час сесії, до депутатів звернулася дружина героя Наталія Дигдалович: «Сьогодні ми багато говоримо про патріотизм, але мало робимо для того, щоб наше майбутнє покоління росло патріотами. Ми, родини героїв Небесної Сотні, їздимо в школи, розповідаємо, але цього недостатньо. Щоб врятувати наше майбутнє, нам треба мати у Львові музей, щоб стати частинкою історії, щоб почути ці свідчення, живу пам’ять тих, хто був на Майдані. Люди віддали і віддають життя за нашу Батьківщину. А що ми можемо зробити?»
І вона змогла переконати міських обранців у тому, що у Львові потрібен Музей Гідності як символ пам’яті й свободи.
Директоркою установи стала Андріана Дигдалович, донька героя. За її словами, активну роботу розпочали з вересня 2019 року. Набрали працівників і облаштували фонди у невеличкому приміщені, яке виділила міськрада, оскільки з виставковими площами ще й досі не склалося.
«Ми постійно проводимо зустрічі з міською владою, управлінням комунальної власності, шукаємо приміщення для музею. Але це не так просто. Оскільки це мають бути великі просторі виставкові площі, бажано, в центральній частині міста», – каже директорка.
Незважаючи на те, що музей функціонує «на колесах», а плани і наміри постійно коригуються карантинними обмеженнями, молода команда лише за два роки зробила 8 виставок, 49 екскурсій та 53 заходи, які в основному були приурочені до меморіальних дат.
«Основна частина фонду нашого музею – це фото- та відеоматеріали з подій на Майдані. Загалом за два роки діяльності Музею Гідності прийнято понад 3800 одиниць на збереження та записано 18 інтерв’ю – свідчень очевидців про Революцію Гідності та військову агресію Росії проти України. Окрім того, багато людей приносять і дарують свої речі. Таких «живих» експонатів маємо понад сотню – це прапори, одяг, щитки, каски, бронежилети, бити та "коктейлі Молотова", газети, які в той час випускалися. Є навіть диск «Пісні Майдану», який хтось удома робив підпільно, бо сумніваюся, що там іде мова про якесь авторське право», – розповіла Андріана Дигдалович.
Жінка зазначає, що особливу цікавість такі артефакти викликають у школярів, тому велика частина роботи спрямована саме на патріотичне виховання молоді: організовуються акції, екскурсії, зустрічі, відкриті уроки.
«МАЙДАН 2014. ЛЮДИ ТА ПОДІЇ»
Укрінформ зустрівся з працівниками Музею Гідності в переддень відкриття виставки в Палаці культури ім. Гната Хоткевича. Оскільки багато роботи музейниками робиться на ентузіазмі, а робочих рук не так багато, як хотілося б, – працюють всі, включно з директоркою. Для експозиції готують фотовиставку Володимира Кліщевського «Майдан 2014. Люди та події». Автор – працівник німецького консульства в Києві, фото – його хобі.
«Коли побили студентів, Кліщевський зрозумів, що він не може бути осторонь, і кожного дня після роботи приходив на Майдан і фотографував. Ці роботи показують усі події, починаючи з 1 грудня (2013 р. – ред.) і закінчуючи початком березня (2014 р. – ред.), – розповідає Дигдалович, демонструючи фото. – Ось так виглядала Інститутська, і саме такою я її пам’ятаю, як на цій світлині: запах диму, крові, квітів… Наші герої в трунах… Плач. Для тих, хто там був, ці світлини – частина пам’яті, а для тих, хто не став свідком тих подій, – це доказ, історичні факти, над якими слід задуматися».
Крізь виставку фотосвітлин дуже добре прослідковується розвиток Майдану: від мирних акцій із жовто-блакитними прапорцями, дітьми, концертами, до жорстоких побоїщ, барикад, перших смертей і масового похорону. Серед робіт багато портретів, крупних планів людей, які стали на захист нашої гідності. Рішучі погляди, бо кожен усвідомлював, на що йшов і чим це все може закінчитися.
«Коли приходять учасники Майдану, то кажуть, що, споглядаючи фото, переживають ці події знову й знову. Тому я наголошую ще раз, що наша мета: тим, хто там не був – показати, а учасникам – нагадати. Бо багато хто зневірився. А ми акцентуємо на тому, що боротьба триває: військові захищають нашу країну в зоні ООС, а ми тут, на місці, бережемо пам’ять і доносимо молоді, що за свободу потрібно боротися», – акцентує Дигдалович.
Фотовиставка триватиме в Палаці Хоткевича з 15 до 27 лютого і доступна усім зацікавленим безкоштовно. Окрім того, Музей Гідності до Дня Героїв Небесної Сотні підготував ще низку цікавих, пізнавальних та патріотичних подій. Зокрема, в рамках виставки відбудеться презентація та обговорення фільму американця українського походження Данієля Колодія – «Свобода або смерть». Він у 2014 році приїхав на Майдан і займався відеофіксацією подій, а згодом з них зробив документалку. Основною метою фільму є правдиво показати іноземцям події, що відбувалися в Україні у 2014 році, й у такий спосіб розвінчати міфи, які будує Росія навколо цих подій. «Свобода або смерть» є у вільному доступі в Інтернеті англійською мовою, також є варіант з російськими субтитрами.
«Цей фільм вже показували на сході України, у Львові він буде демонструватися для широкого загалу вперше. Спеціально для нас автор переслав фільм з українським перекладом, – розповідає директорка Музею Гідності. Й додає: – Після фільму ми запросили до обговорення відому журналістку-волонтерку, авторку книг про російсько-українську війну Ірину Реву. Буде учасник Майдану, поранений 18 лютого, Ігор Чабан, а також представники студентства. Бо для нас важливо, щоб вони поділилися своїми враженнями, оскільки саме студенти свого часу почали Революцію Гідності. Сучасні студенти були на той час дітьми, і нам цікаво, як вони сприймали ці події. Можливо, батьки їх захищали від цього і не розказували, що відбувається в Україні. Але тепер вони достатньо дорослі й свідомі, щоб проаналізувати події, які відбувалися 8 років тому».
ОБЛАДУНКИ З ПІДРУЧНИХ МАТЕРІАЛІВ І ЩИТИ "БЕРКУТУ"
Наочно побачити, як виглядали «Воїни Світла» на Майдані, дозволяє манекен з речами учасників Революції Гідності.
«Ці речі нам передав один із майданівців. Тоді майже усі мали темний одяг, часто камуфляжний, на якому не помітно бруду, менше маркий і водночас зручний і практичний. На манекені каска – тут вона залізна, ще з радянських часів, але також використовували будівельні пластмасові каски, лижні чи мотошоломи. Взуття – старі стоптані берці, водночас і теплі, й зручні. Ноги захищені щитками. Часто брали футбольні або саморобні, бували випадки, що навіть журналами обмотували литки. На руках бачимо легкі щитки із карематів, які просто розрізали і склеювали, щоб захиститися від ударів палицями силовиків», – розповідає про обладунки майданівця Дигдалович.
Дуже цікавими артефактами є щити, які майданівці «віджимали» у беркутівців. Андріана розповідає, що активісти просто просували пальці в отвори щита і виривали силою. З часом силовики пішли на хитрість: почали ці місця підпилювати, краї дірок робилися гострими, наче лезо, і могли дуже сильно поранити руки людини. Але активісти одягали міцні рукавиці й продовжували відбирати щити, таким чином забезпечуючи себе амуніцією для захисту.
Ті щити, які є в Музеї Гідності, не пройшли бойове хрещення на Майдані, оскільки їх добули вже при закінченні революції, а саме в «ніч гніву» із 18 на 19 лютого у Львові. У переддень у Києві розпочалися масові розстріли, і львівські активісти розуміли, що саморобна амуніція вже не захистить від справжніх куль. Час було здобувати зброю. Відбулася серія захоплень адміністративних будівель, військових частин, райвідділів, обласних прокуратур та управлінь СБУ.
«Цей щит нам передали волонтери «Народної самооборони Львівщини» – ця громадська організація утворилася на Майдані у Львові. Їх забрали у львівського "Беркуту" в «ніч гніву». Це мало бути передано на Майдан у Київ, але їх не встигли туди довезти», – розповідає працівниця музею і волонтерка Оксана Клим.
«РАНА ЩЕ СВІЖА, І РОДИЧАМ ВАЖКО ВІДДАТИ РЕЧІ ГЕРОЯ В МУЗЕЙ»
«Ця балаклава з написами «Самооборона Майдану» належить моєму татові, Героєві України Андрію Дигдаловичу. Її передали нам після його загибелі разом з іншими речами. А також вервечку, яка була для нього певним оберегом та талісманом. Він взагалі в мене був дуже побожним. Саме з його ініціативи створили перше молитовне місце на Майдані. Він був охоронцем священника Майдану. Розповідали про випадок, коли під час сутичок на Інститутській священник вкляк на коліна і почав молитися – батько ні на хвилину від нього не відходив, захищаючи», – розповідає Андріана.
Андрій Дигдалович із села Сокільники, що на Львівщині, загинув від кулі снайпера 20 лютого, провівши на Майдані усі три місяці. В пам’яті рідних і друзів він назавжди залишиться 40-річним борцем за волю, з незламним духом та твердим характером. Він походив з родини священників, велика частина яких за радянських часів перебували на засланнях або правили підпільно. Національні цінності були в нього закладені ще змалечку. Як розповідає Андріана, її батько спочатку пробував займатися бізнесом. Але не дуже вдавалася йому та справа, і перед самою революцією він почав збирати бригаду, щоб працювати на будівництві. Та щойно в Києві побили студентів, одразу вирушив туди.
Це був уже другий Майдан Героя. Помаранчевий він пройшов від першого до останнього дня.
На Євромайдані Андрій спочатку був у Львівській сотні, але потім його прийняли до сотні ветеранів Афганістану Самооборони Майдану, хоча він і не служив в Афгані.
«Батько лише кілька разів повертався додому з Майдану, і тільки на пару днів. Один раз у січні, коли починалися перші розстріли, йому під око влучила куля. Він не хотів нам із мамою зізнаватися, постійно казав, що все добре, але розповіли друзі, які були з ним. І ми переконали його приїхати до Львова і хоча б пройти обстеження. Як виявилося, він втратив зір на одному оці на 80%, і на другому зір теж значно погіршився. Йому виписали краплі, і він, не втрачаючи ні дня, знову поїхав на Майдан. Не міг бути вдома, коли в Україні відбувалися такі події», – розповідає донька.
Андріана акцентує, що батько дуже цінував історію і розумів, що для нашої держави в ті дні вона твориться саме на Майдані: «Він збирав там усе: в нас є перепустки до наметового містечка за кожен день, жодної не викинув, листівки, газети, брошури, наклейки, стрічки – йому то все треба було. Тоді ми запитували: навіщо? Але зараз усі ці речі стали музейними експонатами, і це буде передаватися від покоління до покоління».
18-20 лютого 2014 року стали переломним моментом Революції Гідності й історії України в цілому. Лише за ці дні було поранено сотні людей і вбито 104 активістів, які назавжди для нас залишаться Героями Небесної Сотні. 20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Майдану, серед них – і Андрій Дигдалович.
«Він наче щось відчував: подзвонив напередодні й дав мамі та нам із сестрою чіткі вказівки – що робити на випадок, коли його не стане. В цей день його якраз мали нагороджувати за оборону Майдану, і побратими його просили не йти на Інститутську, але він не міг стриматися. Вже там перед ним упав молодий хлопець, і тато почав його відтягувати… В нас є багато відео з цих подій. На них видно, як тато йде по Інститутській, підходить до хлопця, нагинається, хтось йому показує на гору, він вирівнюється – і в той момент потрапляє куля вище бронежилету. Видно, як його переносять, пробують реанімувати…. але це не вдається…» – жінка вже не може зупинити сліз, але продовжує розповідати.
По Андріані видно, що вона неодноразово переглядала ці відео, або ж кадри про смерть батька настільки вклалися у пам’яті, що знає все до найдрібніших деталей.
«Зі слідством у нас і надалі лишаються проблеми – скоро спливає термін давності. Ніхто не покараний, підозрюваних відпускають, і чим воно закінчиться, теж невідомо», – додає Дигдалович.
Рівно через рік після смерті Андрія Дигдаловича його дружина отримала Золоту зірку Героя України. Донька зізнається, що для їхньої сім’ї, друзів та загалом українців її батько став героєм ще задовго до цього визнання, і вони не розуміли, що може бути інакше.
«Нам передали його речі, й ця сумка майже місяць стояла, ніхто її не розбирав. Вона пахла Майданом і татом. Коли утворився Музей Гідності, я принесла сюди його каску, накидку «Афганської сотні», ще такі рукавички він привіз сестрі – із тризубом. Насправді, хоч і минуло вже 8 років, але ця рана кровоточить. Тому навіть мені важко взяти і винести ці речі з хати, хоч я, як директор музею, фактично передаю їх сама собі. Я уявляю, як це складно іншим людям. Тому ми часто беремо деякі речі тільки на виставки, а потім повертаємо», – розповідає Дигдалович.
ЗІ ЛЬВОВА НІХТО НЕ ЇХАВ НА МАЙДАН БЕЗ «КАМІЗЕЛЬКИ»
Одним із перших дарувальників Музею Гідності стало Українське студентське братство. Вони були активними учасниками революції, волонтерами та ініціаторами лайфхаків для покращення життя в наметовому містечку і безпеки кожного майданівця. Члени Братства і принесли саморобний бронежилет, представлений на виставці.
«У Львові під час Революції Гідності налагодили масове виробництво таких бронежилетів. Цей, що на манекені, вже покращеного варіанту: він із товстішого заліза, захищає не лише груди і спину, а й плечі та пах. До цього виробляли дещо легші моделі, але коли почали по активістах вже стріляти не із пневматики, слід було модернізовувати й амуніцію», – розповідає директорка музею.
Укрінформу вдалося поспілкуватися із координатором та ініціатором виготовлення таких бронежилетів Андрієм Салюком – знаним львівським волонтером, громадським діячем, захисником львівських пам’яток і активним учасником усіх протестних рухів у новітній українській історії: від Революції на Граніті до Революції Гідності. Салюк був одним із координаторів центру допомоги Майдану, що діяв у приміщенні Товариства охорони історичних пам’яток, а також очолює відому волонтерську організацію «Львівський лицар».
«2 грудня 2013 року, коли вже почався трішки інший Майдан – не "фестивальний", а дійсно національний спротив, – багато львів’ян поїхали до Києва. Ми розуміли, що мусимо створити той тил, який зможе їх підтримувати і надавати все, що потрібно. Ми тут організували Пункт збирання допомоги для Майдану. Спочатку це були харчі й одяг, але коли почалися перші сутички, зрозуміли, що треба наших людей захищати. І почали робити, як жартома їх називали, «літні камізельки», – розповідає Салюк.
Ці невеликі бронежилети захищали плечі, живіт і спину від ударів палицею. Вони робилися із тонкої бляхи в 1 мм. Команда зібралася чимала – в основному братчики-студенти, технарі Львівської політехніки. Товариство знайшло місце, де для них нарізали металеві пластини, потім все доукомлектовували підкладками із карематів (щоб пом'якшити удар) і збирали докупи.
«Ми організувалися таким чином, що ці броніки робили у п’яти різних місцях, і навіть ми не знали, де саме. Бо ситуація була непевна, тому доводилося працювати в конспірації. Потім усе звозилося до нас у приміщення Товариства. Таким чином ми виготовили і відправили в Київ 2100 броніків, а також іще відправляли на Одесу, Харків, Дніпро, Донецьк. Робота кипіла 24/7. У гарячі моменти Майдану в нас працювало близько 70 людей», – каже волонтер.
Коли ситуація на Майдані загострилася, бронежилети модернізували: їх почали виготовляти із залізної плити в 3 мм та нарекли «зимовими камізельками». Волонтери їздили з мисливцями до лісу випробовувати їх і переконалися, що гумову і свинцеву кулю від рушниці пластина стримує. А от зробити такі, які зможуть втримати стальні кулі, не було можливостей та ресурсів.
«Ми домовилися, що всі, хто виїжджає зі Львова на Київ автобусом, заїжджають до нас і ми всіх одягаємо у броніки. Навіть було кілька таких випадків, що ми не встигали підвезти потрібну кількість, й автобус стояв і чекав, щоб люди мали хоч мінімальний захист. І ось в один день ми працюємо, і до мене дзвінок. "Пане Андрію, ви мене не пам’ятаєте? – Ні, не пам’ятаю. – Як я їхав на Майдан, ви мене не хотіли відпускати, поки не дасте бронік. То я дзвоню до вас подякувати, бо в мене відбувся рикошет (тобто куля відскочила від бронежилету – ред.)», – пригадує Салюк.
І додає, що це стало найбільшою винагородою для усіх волонтерів, усі щиро раділи, що праця не була марною. Був і ще один випадок, коли подзвонив колега із Майдану і попросив на свій намет 17 бронежилетів. Їх передали. А за кілька днів передзвонив знову і з вдячністю розповів, що «львівські камізельки» врятували від кулі двох активістів.
«Маю підтверджених три рикошети, напевно, були ще, але якщо навіть і три, то заради них було варто робити усі ті дві з половиною тисячі», – наголошує волонтер.
Мабуть, більшість бачили фото з Майдану, на якому зафіксований 12-річний хлопець Роман Савельєв з Яготина. Журналісти часто називали його дитиною Майдану та українським Гаврошем. У саморобному бронежилеті, виготовленому в Львові, був і Роман на передовій Майдану.
Покращених бронежилетів – «зимових камізельок» – було виготовлено близько тисячі одиниць. Також виготовляли палиці, саморобні щитки на ноги. Масштаби допомоги, яку забезпечували волонтери, вражають, як і їхній креатив.
По завершенню Революції Гідності, за словами Салюка, в березні до організації звернулися львівські прикордонники, яких перекидали на Чонгар. І їм передали каремати, спальники і 50 саморобних бронежилетів. На той час українські військові не мали навіть елементарного захисту. Але пізніше волонтери «Львівського лицаря» почали закуповувати і передавати допомогу з Польщі. Підтримують військових і досі.
Керівництво Музею Гідності у Львові буде дуже вдячне кожному, хто зберіг речі, які використовувались на Майдані, і захоче передати їх. Сьогодні вони – пам'ять для рідних, близьких та друзів, а через десятиліття – стануть артефактами і цінними музейними експонатами.
Людмила Гринюк, Львів
Фото Маркіяна Лисейка та з архівів Музею Гідності у Львові
