Як рятують поранених у Запорізькому військовому госпіталі
“Ось ця куля - з шиї, а це осколок зі стопи, стопа після нього, як “квіточка” - така ж “розкрита”... А ось так виглядають частини касетних мін. Від них людина отримує пошкодження з усіх сторін. Витягаємо осколки з голови, грудної клітини, ніг — з усього тіла”, - це маленька частинка розмови лікаря з операційною сестрою. Обоє працюють у Запорізькому військовому госпіталі. Цей медичний заклад приймав поранених бійців у 2014 році і продовжував це роботи всі вісім років.
Але якщо тоді сюди до Запоріжжя привозили поранених із польових шпиталів (Маріуполя), то зараз - це евакуаційний шпиталь, розташований близько до лінії зіткнення. Нині, з “передка” поранених везуть саме до Запоріжжя.
Якщо говорити відверто, то я готувалась побачити страшну картину і зовсім не очікувала, що нам дозволять знімати операцію, говорити з лікарями та військовими.
БУКВИ НА РУКАХ НАШИХ БІЙЦІВ
Ми прийшли до шпиталю о 9:30. У цей час у перев’язувальній медики якраз витягали осколок з ноги 19-річного Андрія.
“Лікарі сказали, що мені дуже повезло, до кістки два міліметри було. Скоріш за все з гранатомета стріляли. Мені показали, що з ноги моєї витягли”, - розповідає хлопець.
У нього на руці чорним фломастером написано прізвище. Як виявилось, їх пишуть медики на руках всіх поранених бійців, коли забирають їх до "швидких". Такий собі "паспорт".
Андрій сам із Закарпаття, на третій день війни пішов до військкомату. Хлопець дуже хвилювався, що йому відмовлять, мовляв, молодий дуже, досвіду немає, але вже за два дні він був у складі 128-ї бригади. Раніше він у Запоріжжі ніколи не бував.
Поранення отримав о 6-й ранку під Оріховим, коли намагалися захопити російський блокпост, але ворог відкрив вогонь першим. Андрій каже, не встиг навіть жодного пострілу зробити.
Ще близько тижня він буде проходити реабілітацію, а потім знову вирушить на фронт. На момент нашої зустрічі він ще не телефонував батькам, але планував сказати, як є.
“Все ж добре у мене, скажу”, - говорить він.
На сусідньому ліжку - бойовий товариш Андрія і майже сусід - 43-річний Віктор також із Закарпатської області, поранення отримав на тому самому блокпості.
Андрій - доброволець, на війну приїхав із Чехії, де був на заробітках.
Російських військових називає “тварі”. Каже, що інакше не можна сказати. Куля пробила його ліву ногу наскрізь. Вибратися зміг завдяки побратимам.
“Міша, Рома, великий вам привіт. Скоро вже буду”, - передає через нас вітання побратимам чоловік.
Вдома на нього чекає дружина два сини - 16 та 9 років. Дружині поки що не дзвонив. Не хоче, аби вона хвилювалась.
“Чесно кажучи, була думка, що ноги в мене може не бути. Все дуже швидко відбулось: “пух - і біль”. Запитав у лікарів, чи все в мене на місці… Добре, що це в ліву ногу прилетіло, бо мені ще з сином у футбол грати. Я йому телефонував, у нього день народження недавно був. То він сказав, що подарунків не хоче, а чекає мене вдома і хоче в футбол грати. Тож добре, що не права нога”, - ділиться чоловік.
Не так давно йому довелося тягти на собі пораненого російського підполковника, якого взяли в полон.
“Підполковнику десь 39 років, здав усі позиції та каже “у нас операция”. Я тягну його пораненого, а він ще й огризається і питає, навіщо тягну його, а не добиваю. Ми з ними (полоненими) нормально поводимось, але він, я впевнений, якби завтра повернувся на фронт, то у спину стрельнув би. Якби ми в полоні були, то він би не пожалів нітрохи”, - впевнений боєць.
СПЕЦИФІКА БОЙОВОЇ ТРАВМИ
Командир Запорізького військового госпіталю, підполковник медичної служби ЗСУ Віктор Писанко говорить, що, починаючи з 24 лютого, через цей заклад пройшло близько 500 поранених. Це і цивільні, і силовики, і військові…
“У мене дев’ять хірургічних ланок. Прийшов пацієнт, ми прооперували і далі направили в цивільний сектор”, - пояснює Писанко.
До госпіталю потрапляють люди із комбінованими травмами. Військові кажуть, що ворог використовує весь спектр збої, тож є і опіки, мінно-вибухові травми, снайперські, осколкові. Медики оперують всіх і додають, що важливо розуміти: бойова травма за своєю специфікою відрізняється.
Серед більш як пів тисячі поранених у шпиталі був один “200”. Це рятувальник Євген Донець.
“Він прибув у стані клінічної смерті, реанімували два рази, але, на жаль, травма була несумісна з життям. Це той обстріл, що був на околицях Запоріжжя”, - розповідає командир госпіталю.
ОКУПАНТИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ ЗБРОЮ, ЗАБОРОНЕНУ ЖЕНЕВСЬКОЮ КОНВЕНЦІЄЮ
Ворожий ракетний обстріл, у результаті якого загинув Донець, стався 18 березня зранку. Російські військові завдали удару по об’єкту, зачекали поки медики та рятувальники виїхали на місце і вдарили повторно.
“Цього пораненого я приймала у шоковій палаті… Ми розуміли, що втрата рано чи пізно буде. Я раніше працювала в таких обставинах і для мене це не перший “200”-ий боєць, але це важко. Ти не розумієш, чому так трапилось”, - говорить старша операційна сестра військового шпиталю, старший солдат ЗСУ Марина Білецька.
З нею нас познайомила професор кафедри медицини катастроф ЗДМУ Олена Пономаренко. За тиждень до війни вона як пластичний хірург оперувала тут хлопця з пораненням. Працювати до військового госпіталю прийшла з першого дня війни. Тут вона волонтерка. Олена говорить, що за місяць роботи жодного разу навіть не запитала у старшої операційної сестри її по батькові. Ніколи було.
“Всі операції тут у шпиталі дуже важкі, бо специфічні поранення тканин. Зброя, яку використовують окупанти, нетипова, вона заборонена Женевською конвенцією. Це зброя, яка розбиває всі тканини, отвір вхідний дуже маленький, іноді як вушко голки, а тканин при цьому пошкоджується дуже великий об’єм. Це множинна травма. Наприклад входить через стегно, а виходить через грудну клітину з пошкодженням живота, таза, органів черевної порожнини, органів грудної клітини, судин”, - говорить Пономаренко.
До речі, командир військового госпіталю називає її та ще кількох вузькопрофільних спеціалістів “золотим фондом”.
На моє питання, яка найскладніша операція була за цей місяць, Олена Василівна відповідає майже відразу:
“Декілька днів тому (точно вже й не скажу, бо всі дні та дати перемішані) ми оперували хлопця. Одразу 8 лікарів. Одна бригада з трьох лікарів оперувала поранення живота з пошкодженням кишківника та селезінки, інша (я, разом із хлопцями судинними хірургами) - оперували пошкодження судинно-нервового пучка стегна, майже відірвана була кінцівка, і третя бригада - травматологи, які накладали апарат зовнішньої фіксації. Ми пришивали цю кінцівку”.
Розмовляючи ми дійшли до однієї з палат, де і побачили ту саму реанімаційну сестру, про яку згадували у розмові раніше.
БАНОЧКА З ТРОФЕЯМИ
Медсестра показує нам баночку, в якій осколки, кулі - все те, що витягують з бійців.
Баночка з трофеями - так її назвали медики.
“Це, звичайно, лише маленька часточка. Дрібні ми викидаємо, дехто з хлопців на пам’ять забирає. Баночка з трофеями залишиться нам на згадку. У 2014 році в нас було два польових госпіталі, які нам перекидали бійців з уже обробленими ранами. Тобто гострі операції робили там, а ми тут уже доліковували. Дуже рідко витягували щось таке і таких баночок у нас ніколи не було”, - говорить Марина Білецька.
Я попросила її розказати про перших поранених. Їх привезли ввечері 24 лютого. Це були хлопці з нашого гарнізону. Бригада Запорізької області, яка перша потрапила під обстріли авіації в Мелітополі та Бердянську.
“Перші дві-три доби було важко… мабуть, таке ми бачили в 2014 році, коли не знали, що робити, бо більшість дівчат із цим не стикалися. У нас тихий госпіталь, планова робота. 24 лютого після обіду ми почали працювати у форс-мажорних обставинах. Приїхали Олена Василівна, травматологи, хірурги, яких ми навіть не знали, що це за люди, приїхали військові… ми не очікували такого. Дуже швидко все стабілізувалось. Доба - і ми почали працювати більш упорядковано”, - розказує Білецька.
У госпіталі є три операційні, дві шокові палати, перев’язувальні. Вона показує нам новий операційний стіл, рентген, електрокоагуляцію - це все подарунки від волонтерів. Медики кажуть, що волонтери з перших днів опікуються шпиталем.
ТРІШКИ “КОРИСНОЇ” БРЕХНІ
Звичайно, після операцій лікарі та медичні сестри спілкуються з пацієнтами. За словами операційної сестри, перше, що питають бійці: де мій телефон? Хочу подзвонити додому”.
Упевнена, ви чули, про що вони говорять. То як, правду кажуть рідним чи підбріхують? - питаю у Марини.
“Ой, підбріхують. Кажуть: “Зі мною все добре, в мене соплі, забрали в госпіталь”. Але так краще, бо коли рідні знають, що їм погано, а приїхати не можуть, це важче переносити”, - відповідає вона.
ЧОГО БОЯТЬСЯ МЕДИКИ
Медичний персонал військового шпиталю живе на роботі і це не фігурально. Медики кажуть, що виїхати додому просто не можуть, через те що ніхто не знає, коли саме і в якій кількості привезуть поранених. Зараз у всіх з’явився, так би мовити, графік. Наприклад, коли ми знімали, працювало три реанімаційні медсестри, ще дві - відпочивали вдома.
“Так, ми бігаємо між поверхами, шоковою, перев’язувальною, операційними. Ми працюємо на три столи, але дві дівчини сьогодні мають відпочинок. Вони приїдуть завтра, трішки відновившись. У них є діти, родина, і вони потребують уваги. Приїхати і сказати, що зі мною все добре, це набагато краще, ніж просто зателефонувати. Я вчора була вихідна. До обіду готувала, а потім… банально відсипалась. Домашня ванна, ліжко - це набагато краще, ніж 5 хвилин у душі на роботі”, - додає Марина.
Доцент кафедри травматології ЗДМУ Максим Кожем'яка працює у госпіталі з першого дня війни. Каже, зараз прийшло розуміння, що має бути момент відпочинку: жодних новин, жодного телевізора.
“Це або книжка, або спілкування з колегами, а потім твоя зміна - і ти працюєш. Зараз стабільність. Вона не є приємною, але ситуація вже контрольована”, – говорить Максим.
У шпиталь його, так само як і Олену Пономаренко, направив медичний університет. Так сталося, що з першого дня і донині вони фактично живуть тут.
“Свої знання, вміння щодня ми використовуємо, аби допомогти пораненим нашим бійцям, - розказує він і додає: - Я відвідав спеціальні курси, спілкувався з офіцерами НАТО, хто мав досвід роботи в умовах військових конфліктів, цей досвід використовували з 2014-го для надання допомоги пораненим бійцям саме добробатів. Наша мета, перш за все, стабілізація, підготовка пацієнта для подальшого лікування”.
Лікар пояснює, що коли привозять поранених, їх необхідно “сортувати”, аби зрозуміти, кому і яка допомога потрібна. Були дні, коли до госпіталю одночасно привозили 15-17 поранених хлопців — і всі з різними травмами.
Запорізькі медики спілкувалися з колегами, які працювали в Харкові, Маріуполі, і ті розповідали про масове надходження до госпіталів цивільних людей, які зазнали поранень під час міських боїв.
“Це страшно, важко, але дуже сподіваюсь, що в нас так не буде. Найстрашніше, коли є діти, літні люди”, - зізнається лікар.
СИЛА ДУХУ “ІСПАНЦЯ”
Коли ми вже попрацювали в госпіталі і йшли коридором, побачили чоловіка з паличкою. Він сів на диван і підняв одну штанину, стало помітно, що в нього на одній нозі протез. Чоловік зняв його, дістав спеціальні білі “чохли” для ноги. Їх кілька. Надягнув їх, потім “взув” протез, знов опустив штанину.
Ногу він утратив 12 грудня 2021 року в Луганській області під час виконання бойового завдання. Лікувався у Сєвєродонецьку, Харкові, Києві, Ірпені, а потім був переведений до Запоріжжя.
“Я заходив у тил, і ми знищували ворога. Теоретично я розумів, що десь моя міна мене чекає, був до цього готовий, не шкодую ні про що. В лікарні я спокійно себе поводив, волосся на собі не рвав. У мене було три місяці, аби звикнути і навчитися ходити з протезом. Це тимчасовий, мені його за один день зробили. Чекаю на постійний. Потрібно просто пристосуватись”, - говорить боєць (позивний “Іспанець”).
Чоловік із Запоріжжя, до війни займався будівництвом. Зараз він вирішує “паперові справи” (оформлення інвалідності), а потім готовий і на фронт повертатись, і країну відбудовувати.
P.S.
Під час розмови зі старшою реанімаційною медсестрою Мариною я попросила її сказати кілька слів цивільним і військовим. Після того, як вона закінчила говорити, я не втрималася і просто обняла її. А сказала вона ось що:
“Ми стоїмо за спинами наших військових, які нас обороняють, аби ми тут могли оперувати. Перемога буде 100%. Дуже хочу, щоб вона була швидкою, бо ті, чиї будинки зруйновано, потребують допомоги, і ми її надаватимемо й далі. Ми будемо відновлювати, відбудовувати. Головне - нам дали зрозуміти, що ми маленька нація, але дуже сильна. Ми всьому світу доводимо, що ми в душі - переможці. Ми не найбагатша країна, не найбільша, але ми доводимо країні, яка набагато багатша і більша за нас, що вона нас не подолає, що ми будемо йти до перемоги”.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
