Надійно сховані від бомб серед карпатських гір

На Закарпатті приймають тих, хто втікає від війни, з перших днів. Регіон став плацдармом не тільки для внутрішньо переміщених осіб, людей, що змушені були покинути свої оселі, а й для тих, хто жив не у власних будинках чи квартирах, а в інтернатах.

Ця історія — про Вільшанський дитячий будинок-інтернат, куди з війною до своїх майже двох сотень вихованців прийняли ще чотири десятки з інших регіонів. Знайшли приміщення, віддали ігрові та реабілітаційні, взяли до своїх груп нових дітей. Звісно, працювати важче і більше, бо хворих додалося, а персоналу — ні. Але тут ніхто навіть не думає жалітися. “Такий час, що мусимо допомогти,” - тільки й скажуть вам жіночки, що по 12 годин доглядають хворих дітей, якщо їх про це спитаєте.

Про те, як живуть у Вільшанському будинку-інтернаті закарпатці та їхні “гості” - у репортажі Укрінформу.

“Боже, я знаю, ти будеш з нами!”, або Як співає Яна із Житомира

“Боже, я молюсь за У-україну, Боже, молю тебе за люде-ей”, - слова пісні “Молитва за Україну” чуємо з-за дверей музичного класу у Вільшанському дитбудинку-інтернаті, до яких підходимо разом із директором закладу Богданом Кикиною. Заклад відомий як один із найкращих у країні такого типу (тут виховують дітей та людей з важкими психічними відхиленнями, закладом понад двадцять років опікуються волонтери із Швейцарії та Чехії) — мають своїх майже дві сотні вихованців, а з березня — ще чотири десятки “гостей”.

- Наші діти, ті, котрі можуть говорити, так про них і кажуть: “наші гості”, - розповідає директор інтернату.

Сюди, на Закарпаття, у село Вільшани, що біля знаменитого Карпатського моря, після початку повномасштабного вторгнення евакуювали у березні 24 дітей з інтернату на Житомирщині (Нова Борова) та14 — з Кривого Рогу. Усі — з психічними та фізичними вадами, більшість із них важкі, не говорять, потребують цілодобового догляду, є лежачі.

“Боже, я знаю, ти будеш з нами!” - слова пісні у музичному класі разом з іншими учнями підтягує 22-річна Яна Ільченко. “Гостя” із Житомирщини. Дівчина у візку підстукує в такт музиці маракасом однією здоровою рукою і голосно, з насолодою (це видно) співає. Нашому візитові, та особливо фотографу, радіє, вітається до директора і простодушно заявляє: “Я звідси назад до Житомира не поїду, тут лишуся! А що ви, проти чи шо? Ви ж мене не вигоните?” - запитує Яна з типовим поліським акцентом.

- Це можна вирішити, у Яни немає опікунів, мама померла, батько відмовився від неї і віддав в інтернат ще у 2010 році, їй тоді було 8 всього. Вона без нікого, все життя по інтернатах, - каже Богдан Кикина.

Ми цим від них відрізняємось: своїх не кидаємо, навіть немічних

Яну можна зрозуміти: у Вільшанах для “гостей” створили умови, як для себе.

- Перед тим, як приїхати, у мене просили місця будь-де, хоч би в актовому залі. Але як я цих дітей поселю в актовому залі, де нема теплої води, нормальних умов?! Якби знати, що це на тиждень чи на 10 днів — то ще хай, але ж ми розуміємо, що ні, надовше. Тому я краще своїх потісню, ми таке рішення, зрештою, і прийняли: розмістили дітей з Житомира та Кривого Рогу в наших ігрових і реабілітаційних кімнатах. Для місцевих це, звісно, деякі незручності — не можемо проводити в повному обсязі заняття в ігрових: діти ходять туди по черзі і більше перебувають у спальнях. Але в даному випадку це невелика біда. Також більше навантаження на медперсонал і доглядальниць, вони працюють по 12 годин і мають на обслуговуванні до 15 дітей (хоча норма — це 6-8 для одного працівника). Але теж готові потерпіти, тому що треба допомогти.

- Більше скажу вам: ми навіть не задумувалися — приймати чи ні дітей з інших інтернатів, - продовжує Богдан Михайлович. - Особливо коли побачили в новинах, що було в Бучі з мешканцями будинку пристарілих — ну це в голові не вкладається! Це звірі, а не люди: так використовувати і знущатися з немічних! Прикривати ними свої танки! Мразота!.. - гидливо каже директор Вільшанського інтернату. - Тому ми мусили зробити усе, аби подібне не повторилося деінде. І скільки могли, стільки прийняли.

Ми цим від них відрізняємося: захищаємо своїх, навіть немічних і важкохворих, а вони своїх усіх готові кидати, якщо їм самим стає важко, - додає Богдан Кикина.

З одного боку — військова частина, з іншого — московська церква: тож довго не думали

На подвір'ї розмовляємо з Ольгою — соціальним працівником Криворізького будинку-інтернату. Вони перевезли сюди 14 своїх вихованців. Приїхали сюди й двоє працівників, які таким чином вивезли з міста і своїх рідних дітей. Ольга каже, що вже звикли до сільської тиші поміж Карпатських гір, чистої води та повітря.

“У нас знаєте, вибір довго не стояв: наш інтернат у Кривому Розі знаходиться між військовою частиною та московською церквою. Ми чули неодноразово про всі ті випадки “наводок”, тому рішення про евакуацію прийняли одразу. Треба було рятувати дітей. Ми сіли на потяг і поїхали. Так, було важко в дорозі, але справилися. Ми їх урятували,” - каже Ольга.

Виїхали з Києва — до Вовки, в інтернат

Далі біля одного з корпусів зустрічаємо жінку — чистить залізною щіткою паркан перед фарбуванням. Виявляється, це киянка Вікторія. На другому тижні війни вони з чоловіком забрали двох молодших дітей і приїхали у Вільшани: тут уже десять років доглядають за її старшим сином Володею.

- Ми спочатку нікуди не збиралися з Києва, але це до першого “прильоту”. Як посиділи кілька днів у підвалі, а живемо ми в районі аеропорту “Жуляни”, одразу прийняли рішення їхати до Вовки, - розказує Вікторія. - Ми раніше кілька разів на рік їздили до сина з чоловіком, діти також знають, що їхній старший брат перебуває тут в інтернаті, бували в нього, провідували.

Коли почалася війна, ми мали певний запас продуктів, води, також машина була заправлена. Але виїжджати не збиралися одразу. Потім зрозуміли, що в якийсь раз там у підвалі може й засипати, а крім того, діти застудилися, бо вогко й брудно. От ми взяли якісь речі й поїхали. Добиралися три доби. Їхали наобум — не знали, чи приймуть. Раніше, як приїздили до сина, зупинялися по сусідству у Колочаві чи в Хусті. Те, що дирекція нам не відмовила і дозволила пожити у будинку для волонтерів — це найвищий прояв людяності. Ми тут вже місяць. Діти займаються дистанційно в школі, я допомагаю по господарству — стараємося віддячити, чим можемо. Інтернат став нашим порятунком у час війни. Не знаю, що б робили в іншому випадку, додає жінка.

Пісня з інтернату — на дорогу

Їдемо з Вільшан. Прощаємося з директором, бажаємо витримки. У відповідь чуємо звичне для цього часу “навзаєм”! Дорогою назад мені в голові весь час лунає оце: “Боже, я молюсь за У-україну, Боже, молю тебе за люде-ей!” Чомусь здається, що якщо до Нього звертаються з молитвою хворі з Вільшан, які втекли з-під російських бомб і заховалися від них поміж Карпат, то він мусить їх почути! Недарма кажуть, що в горах — ближче до Бога!..

“Боже, я знаю ти будеш з нами!” - мугикаю й собі, підстрибуючи на хустських ямах дорогою до Мукачева. Чомусь, поїздка до Вільшанського будинку інтернату додала в цьому впевненості.

Тетяна Когутич, Ужгород- Вільшани

Фото Сергія Гудака