Луганщина зараз – один із найгарячіших фронтових напрямків. Російський агресор просто в ці хвилини атакує селища і міста, що лежать у руїнах, безжально знищує все, не залишаючи цілими ні лікарні, ні дитячі садки, ні школи. Ще два місяці тому все це тішило око луганчан – стільки було збудовано, відремонтовано, створено...
Сьогодні мирним жителям області доводиться все кидати та евакуюватись, щоб зберегти життя. Тому що воно, на жаль, нічого не варте для ворога.
Про ситуацію, що постійно змінюється в регіоні, про те, як борються наші військові за рідну землю, про те, чому бомбосховища та укриття підготувати було нереально, про мерів-зрадників і про звільнення та нашу перемогу розповів в інтерв'ю Укрінформу керівник Луганської ОВА Сергій Гайдай.
ВОРОГ НИЩИТЬ ВСЕ
- Якою є воєнна ситуація на Луганщині зараз?
– Триває оборона частини області, яка проходить від Рубіжного через Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Золоте та Попасну. У Рубіжному, Попасній, Оріховому та Нижньому йдуть найтяжчі бої. Обстрілюється вся територія Луганської області, всі населені пункти, немає такого місця, яке було б безпечним. Авіація бомбить, вертольоти обстрілюють, вороги б'ють із ракетних комплексів «Точка-У», реактивних систем «Град», «Смерч», «Ураган», ведуть вогонь з артилерії, танків, мінометів, загалом з усього, що є на озброєнні росії.
– Яка територія області знаходиться під контролем ворога?
- Понад 80%. Під нашим контролем частина Рубіжного, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Гірське та Попасна.
- Які населені пункти постраждали найбільше?
– Ворог нищить усе. Можна поглянути на фотографії Новотошківки. Цього населеного пункту зараз просто не існує, все знищено. Можна також подивитися на фотографії Попасної, Рубіжного. А коли рашисти тільки-но починали просуватися, то знищили місто Щастя. Ситуація дуже важка.
Вони знищують усе, застосовують тактику випаленої землі. А що там потрапляє під обстріл – це їх не обходить: чи це будуть житлові будинки, чи школи, чи дитячі садки, чи лікарні. Їм байдуже, їм - начхати.
- Чи можна назвати сьогодні кількість загиблих жителів області?
- Ні. Ніхто вам цього не скаже, бо загиблих поки що неможливо порахувати. Людей ховають у дворах, деяких не ховають, бо через щільність обстрілів, просто колосальну кількість обстрілів, не можна навіть підійти до загиблих. І ті, хто намагається підійти, вони також, на жаль, гинуть.
ЕВАКУАЦІЮ ПРОВОДИМО ЩОДЕННО І БЕЗ «РЕЖИМУ ТИШІ»
- А скільки на сьогодні змогли евакуювати людей із області?
- Якщо взяти всю територію по лінії оборони, яка підконтрольна Україні, то близько 350 тисяч. Це міста Сєвєродонецьк, Рубіжне, Лисичанськ, Кремінна, Попасна та Гірська громада. Евакуацію продовжуємо проводити щодня та без «режиму тиші». Але через сильні обстріли з кожним днем це складніше. На сьогоднішній день в населених пунктах області залишилося ще 60 тисяч жителів.
- Чи евакуйовані дитячі будинки та інтернати, а також інтернати для людей похилого віку?
- Будинок для людей похилого віку в Кремінній не встигли, на жаль. Тому що туди приїхав рашистський танк і розстріляв будинок для літніх людей впритул. Там загинуло 56 людей.
- Для вас був очікуваний цей великомасштабний напад путінської армії?
- Ми очікували, що росія піде з території Донецької та Луганської областей, американці попереджали про майбутню повномасштабну війну. Але прийняти це – я ні, не приймав. Хоча перед вторгненням, за три-чотири дні, зі слів прикордонників (а ми з ними постійно були на зв'язку) вже розуміли, що почалося скупчення сил, техніки, і що росіяни розгорнули танкову роту, а значить, щось може бути.
- Наскільки Україна виявилася готовою до цього вторгнення?
- Я не знаю, наскільки, але ми були більше готові, ніж це було в 2014 році. У нас за 8 років вже з'явилася підготовлена армія. І ніхто нікуди не біг, за винятком якихось поодиноких випадків. Всі згуртувалися за лічені дні, всі дали дуже жорстку відсіч.
Але росія, така махіна… – і Україна. Так, ми, звісно, потужніші, ніж Грузія, але якщо полічити за кількістю і техніки, і людей, і армії, і бюджетів, то ми ніби не в тій ваговій категорії. Проте пішов уже третій місяць, а ми демонструємо, що насправді сила духу плюс мотивація – що ми на своїй землі, творять чудеса.
ПІДГОТУВАТИ ВСІ БОМБОСХОВИЩА БУЛО НЕРЕАЛЬНО
– Сьогодні багато нарікань у населення на масову непідготовленість бомбосховищ у містах. Що ви можете сказати про це?
– Підготувати всі бомбосховища було просто нереально. Тільки для однієї Луганської області потрібно було понад 500 млн гривень. А річний бюджет усієї Луганської області (весь сумарно, не бюджет розвитку, а весь) – 700 млн грн. Це зарплати, субвенції тощо. Бюджет розвитку у нас був близько 70 млн грн.
Тож у підготовку бомбосховищ треба було вкласти кілька річних бюджетів країни. Це я кажу про Луганську область, в якій, напевно, найменше населення – 650 тисяч. І більшість людей у нас живе у селах. Там треба було їх ще й будувати...
У майбутньому, при відновленні будинків та при будівництві нових, це все враховуватиметься. Це питання вже порушувалося Президентом під час нарад.
- Як часто зв'язуєтеся із мерами міст області?
- Щодня. У мене всі керівники військово-цивільних адміністрацій постійно на зв'язку, у нас є окремий чат, ми постійно зідзвонюємося. Всі мають генератори і в разі критичної ситуації завжди можуть змінити оператора або включити генератор і терміново вийти на зв'язок.
Є МЕРИ-ЗРАДНИКИ
- Хто із мерів міст на Луганщині перейшов на бік ворога? Чи багато таких?
- Тут складно сказати. Я можу сказати щодо ОТГ. Меловська громада – там перейшов голова (Олег Савченко), Марківська громада (Іван Дзюба), Станично-Луганська військово-цивільна адміністрація (Альберт Зінченко) та Рубіжне (Сергій Хортів). Чотири точно.
- Наскільки для вас перехід кожного був несподіваним?
- Звісно, кожен такий випадок неприємний... Для мене більшою несподіванкою був Станично-Луганський голова, його перехід. У Меловому – це з ОПЗЖ, у Рубіжному там теж усе зрозуміло, він і раніше притягався за сепаратизм, але виграв вибори. А ось зрада Станично-Луганського для мене була несподіванкою. Річ у тім, що він міг піти, вийти зі Станиці Луганської, йому давали таку команду. Йому казали - «відходь», але він вирішив залишитися і навіть - перейшов на бік окупантів.
- Чи є випадки викрадення керівників та активістів?
– Ми не знаємо достеменно. Знаємо, що декого вивозили. Ось у нас волонтера розстріляли, причому прямо в інвалідному візку вдома. (Йдеться про Олександра Кононова. Безногий інвалід першої групи з 2014 року допомагав українській армії, і за це поплатився, провівши три місяці у полоні у бойовиків. Після початку нової російської агресії Кононов не приховував своєї проукраїнської позиції. Волонтера вбили у його будинку в селі Боровське під Сєвєродонецьком – ред.).
...І ПОВНИЙ КОННЕКТ З ВІЙСЬКОВИМИ
– Які завдання сьогодні стоять перед вами як керівником військової обласної адміністрації?
- Вся команда (а це і керівники ВА, і мої заступники) забезпечує прийняття та підвезення гуманітарних вантажів, препаратів у лікарнях, особливо критичних, таких як інсулін чи знеболювальне для онкохворих. Далі – евакуація, автобуси, коридори, щоби вона проходила щодня, що ми й робимо. Для лікарень дістаємо запасні автомобілі: швидкої допомоги та реанімобілі. Ще потрібно забезпечити всіх пальним, зв'язком. І щоб ремонтні бригади у нас працювали, щоб із залишків того, що є – труби, дроти, могли якось десь щось скручувати, зварювати, закільцьовувати, щоб таки була якась електрика чи вода хоч на якихось обмежених територіях... І повний коннект з військовими: це забезпечення всіх підрозділів - і Нацгвардії, і прикордонників, і поліції, і військових - машинами, засобами зв'язку, квадрокоптерами, бронежилетами, загалом усім, що вони просять. Ми намагаємось це дати швидко.
- В області скрізь немає світла, газу та води?
- Ну, частково десь щось виходить, але ми про це навіть не говоримо, бо ми тільки-но десь починаємо озвучувати, що ми щось полагодили, то тут же ці потвори починають масовано добивати все інше.
З ПРЕЗИДЕНТОМ НА КОНТАКТІ, КОЛИ Є НЕОБХІДНІСТЬ
- Знаю, що ви у постійній координації з керівництвом країни. Як часто ви на контакті з Президентом?
- Коли треба. Просто я намагаюся його не смикати, бо розумію, наскільки важкий тягар відповідальності на ньому зараз лежить, які стратегічно важливі рішення він ухвалює. Але якщо потрібно, виходжу на контакт завжди. Ось минулого тижня треба було зателефонувати, набрав, переговорили. Нещодавно були на конгресі, мали змогу ставити один одному запитання. Навіть у мирний час, не кажучи вже про війну, завдання керівника обласної адміністрації – робити свою роботу так, щоб не смикати Президента. Але коли мені потрібно, ще раз повторю, будь-коли я можу набрати, і він відповідає, і ми спілкуємося.
- Але й він вас не смикає, я так гадаю...
- Зайвий раз ні. Мені пише Андрій Єрмак, пише чи дзвонить Кирило Тимошенко, вони всі на зв'язку, відповідно, і я цілодобово на зв'язку для них.
– Луганська область вже 8 років перебуває на лінії вогню. Але вона дуже інтенсивно відбудовувалася останнім часом, оновлювалася та модернізувалася. Які почуття сьогодні у вас у зв'язку із цим?
- Болить серце, душа, бо за два з половиною роки у рідну область було вкладено багато сил та коштів. Ми відремонтували доріг більше ніж за 10 років. Ми розпочали підготовку до будівництва залізниці, обласної лікарні третього рівня, збудували близько 100 спортивних майданчиків, відремонтували величезну кількість шкіл, садків, басейнів, приймальних відділень, привезли сучасну медичну апаратуру. І коли їдеш Сєвєродонецьком, Лисичанськом, бачиш усе це розбите, розстріляне, звісно, боляче.
ПОТРІБНО ГОТУВАТИСЯ ДО ГІРШОГО, КРАЩЕ САМЕ ПРИЙДЕ
- Які у вас прогнози? Чи довгою буде ця війна? Що думаєте про нашу перемогу?
- Ви знаєте, я оптиміст, але тут треба підходити до всього реально. І для мене зараз щоденна теза: треба готуватися до гіршого, а краще саме прийде. Тому й готуємося, що будь-якої миті можуть бути перерізані якісь дороги, будь-якої миті ворог може зайняти, можливо, ще одне місто. Але зрештою, перемога буде за нами. У будь-якому разі!
Тому готуємося до оборони, до тяжких боїв і розуміємо, що можемо втратити одне-два міста. Але краще відійти з боями, перегрупуватись і потім завдати противнику поразки, ніж тупо стояти, гинути...
Це ось як у Кремінній. Там два місяці хлопці трималися, і я абсолютно розумію, чому вони відійшли. Бо міни почали прилітати просто в окопи. Ну, немає сенсу просто загинути, не завдавши ворогові шкоди. І в чому б героїзм тут був?
Хтось незадоволений, що відійшли від Кремінної. Нічого страшного не сталося. Це прикро, неприємно, проте підрозділи цілі, і вони зараз на нових укріпленнях вбивають ворога, знищують техніку і не дають їм просунутися. А могли б загинути під артилерійським обстрілом, і ворог пройшов би парадно-стройовим кроком углиб території...
- Що ви думаєте про звільнення усієї Луганщини?
- Я думаю, що це буде два етапи. Перший етап – визволення до кордонів 24 лютого. Але на нас чекає і наступний етап війни. Коли він буде, не знаю, але тоді ми вже забиратимемо собі всі території.
ГЕРОЇВ СЬОГОДНІ БАГАТО
- Чи можете назвати героєм сьогодні когось, з ким звела ця війна?
- Для мене кожен керівник адміністрації, який залишився на місці, не втік – це герой. Для мене кожен водій, який їздить під обстрілами, вивозить людей – це також герой. Кожен працівник - електрик або наладчик водо- і газопостачання - це теж герой. Кожен медик, який тут лишився, – герой. Я вже не кажу про військових, прикордонників, Нацгвардію. І всі люди, які залишилися працювати на місцях, усі вони герої. Недарма ми зараз присвоюємо звання не "Місто-герой", а "Місто героїв". Недаремно така трансформація відбулася. І на Луганщині такі міста будуть. Я штучно поки що стримую цей фактор, тому що розумію, якщо на сьогодні Сєвєродонецьку, Лисичанську чи Попасній надати такий статус, то ці свинособаки розстріляють їх з іще більшою жорстокістю.
– З вами узгоджують присвоєння цих звань?
- Так. Мені це запропонували, я сказав, що так, я згоден, і ці міста на це заслуговують. Але давайте поставимо присвоєння на паузу, бодай на певний час.
Олена Колгушева, Луганська область