“Гадяцьке сафарі”: як полтавські селяни палили російські танки

- Коли їде військова колона, гул чутно здалеку, кілометрів за двадцять, - розповідає 53-річний Олексій із села Мартинівка колишнього Гадяцького району Полтавської області.

Сюди та в сусідні села Веприк та Бобрик у лютому дійшли російські танки знаменитої на увесь колишній радянський союз кантемирівської танкової дивізії. Ці танки бачили під час розстрілу Білого дому в москві в 1993 році, в Чечні, в Осетії та Грузії в 2008 році. Однак в Україні лише за перші три тижні війни дивізія втратила 71 танк (65 Т-80 та 6 Т-72), що становить близько третини її парку. Після розгрому силами ЗСУ окупантів у Тростянці застрелився командир 13-го танкового полку, що входить до складу кантермирівської дивізії, а також був знятий з посади командувач 1-ї танкової армії західного військового округу росії генерал-лейтенант Сергій Кисіль.

Частину танків росіяни загубили під Гадячем. Місцевий житель Олексій — один із учасників так званого “гадяцького сафарі”, коли прості селяни забрали або знищили понад півтори десятки російської техніки — танки, бойові броньовані машини й навіть зенітно-ракетні комплекси. І зробили це люди, які не мали ніякої зброї.

Їдемо машиною на дальній хутір Мартинівки, який називають Воронівщиною. Саме тут удвох із товаришем Олексій знищив три танки.

- Не треба писати моє прізвище, - каже.- У селі й так знають, хто це зробив.

Під'їжджаємо до двох ям на дорозі. Довкола вигорілий асфальт. У кожній ямі по кілька заіржавілих болтів, гайок і шайб.

- Тут ми спалили танки Т-72 й Т-64,- розповідає чоловік. - Зброї не мали ніякої. Тільки коктейлі Молотова. Все дуже просто: їде колона росіян і раптом один танк зупиняється. Різноманітні причини, пальне скінчилося, акумулятор сів, ще щось. Москалі забирають екіпаж і їдуть далі. Через деякий час повертаються. Як тільки вони зникли з очей, виходимо ми з Володею. Перевіряємо, чи немає розтяжок. Потім ліземо в танк. Перший знятий кулемет дався мені важко. Я в армії не був танкістом. Вовтузився довго. Тільки встиг зняти, Володя кричить, що їде наступна колона. Тікаємо. Проїжджає вона — корчуємо далі. Беремо все — кулемети, набої. Зариваємо в найближчій посадці. Перший танк розібрали так, що, здавалося, він уже ніколи не поїде. Але росіяни зуміли його якимсь дивом завести. З наступними робили простіше — знімали все, що можна, й кидали коктейль Молотова всередину. Там починає горіти й вибухати. Я спостерігаю за кількасот метрів на фермі. Бачу, їде бойова машина піхоти. А танк потихеньку горить на дорозі. Коли БМП порівнюється, у танку вибухає боєкомплект. Зриває башту й вона летить у поле. З БМП спадає гусениця. П'ятеро очманілих орків вискакують геть і зникають в лісі, де стоїть їхня колона.

Таким чином Олексій знищив три танки й бойову машину піхоти.

- Був ще п'ятий, Т-80, однак його потягли на буксирі. Загалом за ці чотири дні з 26 лютого по 1 березня я чого тільки не надивився! Ось тут двоє їхали “нивою-шевроле”. Один у цивільному, другий у нашому камуфляжі. Випустили з автомата чергу в бік ферми. Потім поїхали просто на росіян. Ті розстріляли їх з “калашникова”.

На місці загибелі стоїть скромний пам'ятник з хрестом і прапором. На хресті табличка з написом: “Тут загинули за рідну Охтирку від рук окупантів старший сержант Микола Курочка та старший солдат Тимофій Ярмак”.

- Тут було пригод, - зітхає Олексій. - У день приходу росіян у крайній хаті помер дід. Ховати нема кому — всі бояться носа висунути. Лежить уже три дні. Пробралася до мене знайома й просить поховати. В житті не копав ями, а тут довелося. Копаємо з Володею й спостерігаємо за дорогою. Бачу, як танк спиняється й стріляє по крайній хаті. Не влучає і їде далі. Біжу взнати, чи в тому будинку залишилися живі. Потім телефонують із військкомату. Просять уночі порахувати кількість техніки в колоні. Ховаюся за парканом і в дірку рахую. Висунутися не можна, бо в них прибор нічного бачення. Розстріляли би миттю. Це були далеко не мирні хлопці. У них на броні було повно стріляних гільз - автоматних і кулеметних. Значить, у Сумській області вони вже стріляли по комусь!

Повертаємося з Олексієм до Мартинівки.

Олексій каже, що не всі в селі схвально сприймали їхню партизанщину.

- Були дуже "поважні" люди, "інтелігенти", які кричали, що я провокатор. Мовляв, підставляю їх. Вимагали забиратися з села! А я по іншому не міг. Ну як це, чужа армія на моїй землі? Думаю, якби росіяни пішли селом і почали питати, хто це палить їхні танки, нас би продали свої. Але тут нічого дивного. У війну з німцями теж таке було. Коли перші танки почали вибухати, моя жінка каже вдома за вечерею: “Думаю, без нашого батька тут не обійшлося!”

Олексій відвозить мене в центр Мартинівки. Тут голова громади Микола Шаблій слухає з селянами благодійний концерт.

- Написав на Олексія подання на Орден мужності третього ступеня. Чекаємо, поки Полтавська ОДА погодить, - каже сільський голова.

Микола Шаблій — генерал-майор прикордонної служби у відставці.

- Після служби захотілося мирного життя й пішов керувати громадою. Був єдиним в Україні генералом - керівником громади. А воно бач, як повернулося!

Запитую, як для нього почалася війна.

- 24 лютого в нас була сесія сільської ради. Проводимо її й бачимо у вікно, як потягнувся караван в машин тридцять. Це тікали сумська та охтирська поліція. Люди дивляться й бачать, влада тікає. До нашої честі, в нас ніхто не втік. Хтось радив мені підривати мости. Але тоді би відступаючі взагалі опинилися би в пастці. На росіян, які прийшли 26-ого лютого, в селі не нападали, але покинуту техніку нищили. Наступні їхні колони бачать спалені танки й починають боятися. Запрошують мене на переговори. Голова Миргородської РДА каже:

- Іванович, не йди. Бо-зна, чи повернешся.

Але, якби не пішов, було б гірше. Я вже знаю, чого вони хочуть зі мною говорити. Покинуті танки розбирають і палять. росіянин-офіцер з Нижнього Новгорода хоче про це прямо запитати. Я психологічно відчуваю момент і йду в наступ. Називаю прізвища російських генералів, з якими вчився в танковому училищі в Харкові. Він усіх знає. Питаю: чого ви приперлися на нашу землю? Ми ж з вами разом училися. Офіцер опускає очі. Йому не те що соромно, йому незручно. Питання про спалені танки висить у повітрі, але так і не озвучується.

Микола Іванович робить паузу.

- Я не знаю, як вони збиралися дійти до Києва. Отут між трьома нашими селами, Мартинівкою, Бобриком і Веприком, залишили 10% своєї техніки, яка тупо зламалася. Досі дивуюся, чого вони сюди поперлися? Це ж не стратегічний напрям! Одні кажуть, що заблудилися. Я не дуже вірю. Але до Києва не доїхав би ніхто - зламалися по дорозі. І це елітна кантемирівська дивізія! У Веприку на господарстві загалом покинули 13 одиниць техніки. У Бобрику - танк. У Мартинівці - три танки й БМП. Деякі були з намальованими російськими прапорами - парадні танки, які їздили по красній площі в москві.

Генерал везе мене в своє рідне село Бобрик.

- Мій батько помер, коли мені й року не виповнилося. Ще через 20 років умерла мама. Мені не було до кого їхати, але я дуже люблю рідне село. Мій син ріс у Маріуполі, коли я там служив. Зараз він один із найвідоміших футбольних агентів - Вадим Шаблій. Живе в Лондоні. Спочатку його жінка чути не хотіла про село. Але зараз попри війну син будує собі хату в селі. І жінці подобається. Хочу, щоби він тут жив і допомагав Бобрику.

Показує мені річку Псел зі старовинною 9-баневою церквою на горі. Потім везе до сільської школи.

- Це 200-річна будівля колишнього пана. Зараз трохи облущується. Он бачиш, мій Вадим купив відливи. А це попередня влада замість вхідних дверей поставила пластикові. Ніякого відчуття смаку не було в людей!

З Бобрика їдемо в найбільше село громади - Веприк.

- Ось там у лісі вони всі стояли, - показує рукою Микола Іванович. - Близько 300 одиниць техніки. Ось на господарстві заправка. Вони приїхали й питають сторожа:

- Батя, соляра есть?

- Какая там соляра! - вдавано обурюється сторож.

Вони стріляють у цистерну й звідти тече струмок.

- Ой, батя, п...ишь!

Набрали пального і поїхали до кинутих танків. А ті вже розібрані й спалені!

Показує обгорілий автомобіль “Урал”.

- Це вже робота гадяцької тероборони. Вони підкралися сюди з лісу й вистрелили в паливозаправник. Спалахнула машина й три солдати. Їхні трупи згодом Червоний хрест забирав. Як і тих, хто з танком з мосту у Псел впали. Але то на межі Сумської області, нібито й не наші.

66-річний Ігор з Веприка був останнім, по кому стріляли окупанти.

- Вони світоглядно в нас помилилися,- розповідає. - Думали, що зустрічатимемо з хлібом і сіллю. А ніхто їм короваї не підносив. Під'їхали вони під сільраду, звалили щоглу. Зняли прапор й кинули під ноги. Не від'їхали навіть на кілометр, як я вже був біля сільради. І якби я один! Ще кілька людей прийшло з прапорами. Поставили саморобну дерев'яну щоглу й підняли прапор. Та щогла й досі стоїть.

Уночі Ігор спостерігав у бінокль за табором росіян.

- Вони побачили мене в прибор нічного бачення й включили фари дальнього світла. Це ще по-божеськи, бо могли й чергу дати. Якби нам десяток гранатометів, ми би їх звідти не випустили. Але нічого не було! Мене обстріляли в останній день. Ми з кумом Володею почули, що росіяни тікають із села. Сіли в мою машину. На задньому сидінні стоїть ящик. Підбіг третій хлопець, Сергій. Теж проситься. Вже й двері відчинив. Ми на нього накричали, мовляв, хіба не бачиш, що там ящик стоїть! Поїхали до лісу подивитися. Коли це автоматна черга. Ззаду в машини посипалося скло. Попереду на дорозі кулі збивають пил. Тисну на газ і тікаю. Чую, як хтось мене за ногу рукою тримає. Кум із переляку впав на дно й думав, що мене вбили. Про всяк випадок вхопив мою ногу й тиснув педаль газу, щоби машина не зупинялася. Вже потім побачив, що я живий.

Показує в машині отвори від куль.

- Ось біля заднього габариту. Ось від ящика зрикошетила. Ось у даху застрягла, прямо над моєю головою. Добре, що я не надто високого зросту. Потім Сергій приходив і мало не плакав від щастя.

- Як добре, - казав, - що ви мене не взяли! Автоматна черга перерубала би навпіл.

Загалом у Веприку росіяни кинули 13 одиниць техніки. Більшість із них передали Збройним Силам України. Особисто Ігор зняв і передав до десятка кулеметів.

- А потім поліція прийшла до мене з обшуком. Думали, щось приховав. Ледь не тряслися губи від образи й такої недовіри.

За годину з сільським головою їдемо в Гадяч.

- Деякі герої вже після втечі росіян одну самохідну гармату “Акація” спалили, — каже Микола Шаблій. — Як згадаю, досі шкода, що так сталося.

На околиці села бачимо, як екскаватор автодорожньої служби риє окопи для оборони.

- Все, як у нас. Від війни минуло майже чотири місяці, — коментує сільський голова.

Вже у Гадячі власниця готелю розповідає про останні дні лютого з ледь прихованим страхом у голосі. Росіяни були від міста за 15 кілометрів, але зайти не змогли. Саме тут вони вперше на цій війні відступили й повернулися на Сумщину. А ще за місяць відкотилися до самого кордону. Хочеться вірити, що назавжди.

Юрій Стригун, Полтавська обл.