Кам’янка, через яку пройшла лінія фронту
|
«На ринку почула слова військового, який розповідав, що приїхав на ротацію з-під Ізюма. Я з ним заговорила. Питає, звідки я. Кажу, що з Кам’янки. А в нього, уявіть, сльоза потекла. Знаєте, така справжня чоловіча сльоза, скупа і пекуча. Говорить: «Ми бачили, що з вами робили, але не могли це зупинити». У мене знову почалася істерика… Але я зрозуміла: маю розповідати, що сталося з нашим мальовничим селом, де не лишилося жодного вцілілого будинку».
Так починається наша розмова з Іриною Восьмерик, учителькою української мови та літератури Ізюмського ліцею №4, вимушеною переселенкою, яка в березні втікала з-під масованих ворожих артобстрілів та авіаударів. Наразі вона далеко за межами Харківщини, в області, що, як кажуть, у відносній безпеці. Живе з сусідами, з якими й рятувалася з села, їхала з ними сьомою в машині.
КВІТУЧЕ СЕЛО В ДОЛИНІ
Кам’янка розташована на правому березі річки Сіверський Донець за 7 кілометрів від Ізюма, село розділяє навпіл міжнародна траса М03, дорога на російський Ростов і українську Донеччину.
Мальовнича місцина, що давно приваблює істориків, археологів, геологів. Експедиції і досі влітку досліджували на околиці двошарове поселення – доби бронзи та скіфське. За припущенням учених, багатотисячна дружина князя Ігоря йшла долиною річки Кам'янки в похід на половців. Саме в цій місцевості з'явилися і перші заселення Дикого Поля (XVII—XVIII ст.).
А на обривах висотою до 50 метрів спеціалісти вивчають строкаті глини, черепашкові вапняки юрського періоду, що містять велику кількість залишків фауни (різних молюсків, коралів, голок морських їжаків, а також залишки водоростей). І, звичайно ж, такі краєвиди вабили туристів, любителів ефектних фото.
У самому населеному пункті життя плинуло звично. У ході реформ останніх років жителі проголосували за приєднання до Ізюмської міської громади. У відремонтованому приміщенні колишньої сільської ради (старостаті) в березні 2021 року відкрили віддалене робоче місце адміністратора ЦНАПу. Тож за кожною довідкою не треба було їздити до центру громади. У селі мали школу, стадіон, клуб, нову дерев’яну церкву…
Та після повномасштабного вторгнення від розміреного життя в кам’янчан залишилися лише спогади.
«Село в лощині лежить, з одного боку на горі – дорога на Ізюм, з другого – на Донеччину. Під час Другої світової в Кам’янці, як мені розповідала бабуся, був концтабір, а від села залишилося три хати – і фактично те ж саме зараз», - гірко зітхає Ірина Восьмерик.
Час від часу російські пропагандисти поширюють відео, в яких розповідають, як ЗСУ «знищили» школу та церкву, які начебто ще були цілі, коли село зайняли окупанти. Вони показово, на камеру демонструють, як «розміновують» населений пункт «заради безпеки місцевих», при цьому збирають свої ж нерозірвані боєприпаси. На кадрах, знятих загарбниками, кам’янчани не впізнають рідні місця – село перетворили на суцільну руїну.
«ВІЙНА ПІДІЙШЛА ШАЛЕНИМИ ТЕМПАМИ»
Вчителька розповідає: у перші ж дні повномасштабного вторгнення вона вже не могла працювати з дітьми в онлайні, Zoom чомусь видавав помилку. Колега, вчитель інформатики, розбираючись із цим, пояснив, що їхнє село система віднесла до Куби та Криму, тож програма стала недоступною.
Після 24 лютого, як і більшість мешканців села, Ірина рвонула до Ізюма на закупи, аби зробити запас продуктів і товарів першої необхідності.
«Була страшенна паніка, що не буде харчів. Спустили всі зарплати, щоб нібито підготуватися до війни. Забили холодильники. У мене ще було дві собаки та три коти – то я накупила 100 кілограмів корму. Але війна до нас прийшла шаленими темпами. Вже 26 лютого було перебито газопровід, і якщо в Ізюмі ще тиждень був хоча б газ, то в нас уже ні. Потім зникло й світло», - розповідає Ірина.
Вона пригадала бабусин «рецепт»: зробила каганці із картоплі, в яку просунула змочений в олії ґніт. Всюди розставила мисочки з цими картоплинами та сірники. Понабирала в усі місткості води та розставила в різних місцях. З запасами харчів зробила так само – розділила та позалишала в різних місцях. Принесла в погріб соломи, ковдри, стільці.
«Хлібопостачання не було. З Ізюма мама мого колишнього учня передала мені 15 батонів, п’ять я віддала сусідам, а решту пересушила на сухарі», - згадує вчителька.
А з 3 березня почалося авіабомбардування. А ще - обстріли з «Градів», гаубиць, мінометів, танків.
«От показують, як обкладають щось мішками з піском для захисту. Після того, що ми пережили в Кам’янці, ці мішки нам видаються просто серветочками. Обстріли були шаленими! Якщо до 7 березня я ще могла раз на день в якомусь проміжку провідати свого дядька, який мешкав за 5 хвилин ходу, то після я вже не могла і кроку зробити від погреба», - каже Ірина.
На 8 Березня педагог отримала «привітання» від загарбників у вигляді обстрілу подвір’я касетними боєприпасами: «металевий дощ» прошив черепицю, склопакети, паркан. Жінка чудом уціліла, вчасно впавши на землю.
«На той час, коли я виїздила, а я пам’ятаю точно, що це було о 13 годині 38 хвилин 12 березня, на наше село вже було скинуто десь сто авіабомб. Були городи, в яких до шести воронок налічувалося. Це жахливо, страшно. Надзвуковий літак, цей дикий гул, усе відбувається за секунду», - згадує кам’янчанка.
Крім того, росіяни постійно використовували над селом дрони – слідкували, де збираються люди. Під удар потрапляли нечисленні будинки, де залишилося пічне опалення, в них сусіди збиралися хоча б погрітися та заварити чаю раз на день.
«Із продуктами проблем не було. Ми ж у селі. Запаси, консервація. Стали в пригоді й сухарі, і цукор, і мед. Але за щастя було встигнути закип’ятити воду», - зазначає Ірина.
«ОДНОГО ЧОЛОВІКА ХОВАЛИ КІЛЬКА ДНІВ»
По сусідству з Восьмерик мешкала родина переселенців із Донеччини. «Вони кажуть: «Ми тікали від війни, а потрапили у кам’янське пекло». У погребі разом із подругою ми в перші дні якось так ще намагалися переключитися, мріяли-говорили, що ми робитимемо після війни. Я кажу, що посаджу ще троянд, усіх можливих кольорів, хоча вже маю кущів із 30. Але вже за кілька днів у нас була така паніка, просто тваринний страх, що стало не до розмов. Ми лише читали при свічці чи каганці Псалтир», - згадує вчителька.
Перший тиждень мешканці трималися, не кидали домашню худобу, та з 7 березня, коли стало відомо про перших загиблих, село почало пустіти. Хто мав машини, виїздив, хтось тікав пішки.
Загалом, за підрахунками самих жителів, загинуло близько сорока кам’янчан. Декого нашвидку прикопували прямо у дворах. Одного чоловіка ховали кілька днів. Але більшість загиблих узагалі не поховані.
«Неможливо просто було провести поховання. Тільки люди виходять – обстріл, обстріл. Я вже не кажу про те, щоб на кладовищі це робити. Та й кладовище ж рознесли. Коли Кам’янку звільнять, напевне, ми вжахнемося ще, бо в районі ставка будинки просто з танків упритул розстрілювали», - зазначає Ірина.
«Дванадцятого березня я о п’ятій ранку вилізла з погреба, побачила, що все кругом посічене. Побігла до сусідів, вони виїздили, попросилася з ними, бо свого транспорту не маю. Я вже була сьомою у машині. Це мій великий біль, що я не змогла забрати своїх котів і собак. Потім люди розповіли, що всіх великих собак по селу загарбники постріляли і ще й чомусь у мій двір поскидали», - каже вчителька.
Згадує: тільки коли виїздили з сусідами, побачили масштаби руйнувань у Кам’янці.
«Ми ж були «люди з погребів», важко було подолати відстань навіть до сусіднього двору. А ось коли ми стали їхати, побачили це страхіття. Деяких вулиць уже практично не було. Мені здавалося, що ми, хто намагається виїхати, – смертники. І ті, хто залишається, теж. Дехто ішов пішки по 30 кілометрів. І це в березні, коли ще були морози до мінус сімнадцяти!» - говорить Ірина.
«ЗАГАРБНИКИ ЗДИРАЛИ ЛАМІНАТ І ЗБИРАЛИ ЦВЯХИ»
Приятельку вчительки 15 березня з погреба діставали українські військові. Вони були вражені, що в селі взагалі ще хтось лишився. «Вони її питають: «Ти що тут робиш?» - «Живу», - каже. А вони такі: «Та що тут є ще люди?» - «Багато». Військові в шоці. Отак ми засіли в погребах, що скидалося, що нікого немає. Ніякої ж евакуації не було. Це були дуже хаотичні виїзди. Тікали - хто з ким і як міг. Хтось навіть просто виходив на трасу, і наші їх танком, військовими машинами підвозили. Нам пощастило виїхати в той коротенький проміжок тиші. А комусь ні. Бо не один автобус обстріляли, якими через Кам’янку з Ізюма проривалися люди», - говорить Ірина.
Коли виїздила, їй здавалося, що село знищене, але виявилося, що його можна розбити ще більше. А 23 березня до Кам’янки зайшли перші окупанти. Ті, хто залишався до останнього, потім розкажуть своїм односельцям, як мародерила «друга армія світу». З помешкань винесли всю техніку та меблі, з деяких будинків повидирали пластикові вікна, які вже були навіть без скла, та поздирали ламінат.
«Дійшло вже до того, що почали збирати гвіздки, молотки та відра, якийсь одяг, брудний і ношений, і собачі будки», - говорить учителька.
Сусід, якого Ірина просила приглянути за собаками та котами, зрештою вимушений був тікати – за його товаришем прийшли загарбники і відправили «на підвал» із мішком на голові. На той час одну частину села зайняли окупанти, а іншу ще утримували українські захисники.
«Мого сусіда наші військові вивезли на танку. Окупанти зайняли все село. Але й після цього там залишалися люди. Близько 80 чоловік «КАМАЗами» російські військові вивезли в захоплений Ізюм. Частина людей залишилася при церкві, когось забрали ізюмчани – ховатися по підвалах. Декому вдалося потім вирватися з міста. З 1150 чоловік у селі залишилося, може, десь п’ять», - говорить учителька.
З сусідами Ірина Восьмерик поїхала спершу до Слов’янська.
«У магазині я купила хлібину та пляшку води і розрахувалася карткою. Для мене це було щось та-а-а-ке… Бо за два тижні в холодному погребі здавалося, що пройшли вже роки. Я хліба ж практично не вживала. Але потім ще днів десять у мене було бажання щодня купувати хліб. Я своїх бабусь тільки і згадувала, які пройшли Голодомор і Другу світову, бо вони завжди мали ті торбочки з якимись сухарями, крупами. Там уже й міль заведеться – перетрусять, викинуть курям, а нового все одно накладуть», - каже Ірина.
Вона сподівається, що після звільнення Кам’янки та сусідніх сіл, які так само розбиті, держава допоможе людям відбудуватися: «Всі думки наші там».
За словами голови Ізюмської районної військової адміністрації Степана Масельського, в більшості населених пунктів Ізюмщини не залишилося жодного вцілілого будинку, а шість із восьми громад району досі залишаються окупованими.
Юлія Байрачна, Харків
Фото Ірини Восьмерик, “Обрії Ізюмщини” та з відкритих джерел
