Історик, дослідник генеалогії з Харкова Антон Бондарєв зараз на Закарпатті читає серію публічних лекцій про Першу світову. Він евакуювався з міста-залізобетону, яке щодня руйнують росіяни. Антон із сім’єю пробув під обстрілами понад 100 днів, частину з них у підвалі, а потім евакуювався — допомогли вмовляння друзів і те, що йому підшукали житло не за космічними цінами у безпечному регіоні. Він евакуювався, принципово не подається на виплати для ВПО, заробляє, працюючи, і донатить на армію. Каже, що це найкращі ліки від депресії, коли ти поза містом і читаєш страшні новини про те, як його розстрілюють: задонатив на ЗСУ чи харківський “Кракен” — й одразу відпускає. Антон каже, що більшість харків’ян, котрі наразі лишаються в місті під обстрілами, прив’язані до роботи у Харкові і не виїжджають переважно саме через космічні ціни на житло в безпечних західних регіонах. Відтак агітує допомагати з пошуком житла за притомними цінами та роботою для харків’ян — так, каже, можна врятувати когось від психічно важкого життя під обстрілами або навіть врятувати чиєсь життя, бо в Харкові щодня гинуть люди.
Іще говоримо з Антоном Бондарєвим про те, як змінилося місто та його мешканці, і чому після Перемоги ми ніколи не побачимо більше знайомого усім “Українського Вавилона” та яким він буде - “четвертий Харків”.
ХАРКІВ СЬОГОДНІ - ЦЕ 24 ГОДИНИ ПСИХІЧНОЇ НАПРУГИ
- Майже 200 днів стоїть Харків. Антоне, скільки із них були ваші?
- Я провів у Харкові під обстрілами сотню днів, рівно 100. Вперше виїхали з міста десь через 50 днів від початку війни. Пробули в області, потім знову повернулися і побули у місті ще 50 днів. А потім закарпатські друзі, серед них, до речі, професор з окопів Федір Шандор, переконали виїхати. Одразу не евакуйовувалися з різних причин. Спочатку просто перечікували, коли все закінчиться, сиділи у підвалах. Остаточно переконали виїхати з міста російські обстріли у нашому районі, коли вибухи почалися за 150-200 метрів від нас. Розумієте, це не дуже психічно приємно, коли чуєш вибухи поруч.
- Звісно, це не просто не дуже приємно — це нестерпно!..
- Харків сьогодні — це 24 години психічної напруги. Ти прокидаєшся і розумієш, що прилетить, ти п'єш каву — і розумієш, що прилетить, ти виходиш на двір просто винести сміття чи поспілкуватися із сусідами — і розумієш, що прилетить... І спати ти також лягаєш із цією думкою. Прилетить куди завгодно і коли завгодно. І ти ні на що не вплинеш.
- Важко це усвідомлювати...
- А жити в цьому майже неможливо. Виїхати вмовляли знайомі із самого початку, але не хотілося залишати своє місто, хотілося в цей важкий час бути з ним. Але є один важливий нюанс щодо мене: я не є військовою одиницею в Харкові. Оскільки до лав ні ЗСУ, ні ТрО мене не взяли, то я продовжував займатися своєю роботою — я науковець, заробляю тим, що складаю родоводи людям в Україні та за кордоном. А поїхав із Харкова вже тоді, коли зрозумів, що не можу нормально працювати. Саме це психологічне напруження у мене дійшло до тої точки, що я не міг працювати, тобто, заробляти собі на життя. А якщо я не зможу забезпечувати себе і родину, живучи в Харкові, то стану тягарем для волонтерів і військових у місті. Тому як тільки зміг заробити на дорогу, ми виїхали. Це було в середині червня.
Слобожани — то космічні егоцентрики
- Ви, виходить, застали хвилю повернення харків'ян у місто з евакуації із західних областей у травні? Багато хто тоді повернувся і з Закарпаття разом із киянами. Зараз вони лишаються, чи евакуювались вдруге?
- Я кількох знайомих умовив виїхати ще раз. І досі постійно переконую друзів виїхати.
- Важко вмовити виїхати з Харкова? Очевидно, багато хто повернувся, бо закінчилися гроші, щоб винаймати житло в безпечних регіонах.
- Знаєте, тут іще одна цікава психологічна штука. Коли ти виїжджаєш, у тебе розвивається стійке таке відчуття якоїсь зради. У мене таке було, і до всього, ще треба себе переконувати, що ти не зрадник.
На когось впливають мої аргументи, на когось ні. У кожного своя ситуація. До того ж, усі слобожани — космічні егоцентрики! Вони зосереджені на собі і вважають, що весь світ крутиться навколо них. От мій приятель із Салтівки, я десь тиждень тому з ним спілкувався — питаю, як справи, каже, мовляв, та нормально, в 50 метрах від нас був приліт учора. Питаю його далі, то чому ж не виїжджаєш, ти прив'язаний до Харкова — та ні, каже, я айтівець. “То чому не виїжджаєш?” - “Та я мешкаю на 9 поверсі, а якщо близько прилітає, то хвиля дістає лише до 3-4 поверху. До мене далеко. Мене Боженько береже”. Ну і що ти йому скажеш на це?!
Хоча можу зарахувати в свій особистий залік, що деяких людей я таки вмовив виїхати з Харкова. Пояснював на пальцях, що нема чого робити у місті, де ти 24 години на добу в психічній напрузі. Коли ми вже були на Закарпатті, мене десь тільки через тиждень це відпустило, з мене досі виходить це напруження, часом, накриває — плачу... Приятелька моя нещодавно евакуювалася з Ізюма — вона прожила там 5 місяців під окупацією. Спілкувалися, то вона каже, мовляв, знаєш, в Ізюмі я не плакала всі ці 5 місяців. Зараз, каже, плачу щодня.
У мене те саме. Розумієте, неможливо бути спокійним десь далеко, коли щодня твоє рідне місто обстрілюють.
ЗВІСНО, МІСТО ВИСТОЇТЬ, АЛЕ МИ ВЖЕ ВТРАТИЛИ ХАРКІВ, ЯКИЙ ЗНАЛИ УСІ
- Вам як історику ці рани міста болять ще й тому що розумієте втрачену цінність кожного будинку... Наскільки зруйнований Харків? Навесні говорили про 20% зруйнованої інфраструктури, потім ця цифра росла...
- Це величезні втрати насправді. Історичний центр дуже постраждав — і ще ж наразі не відомо, скільки триватиме ця війна і скільки ми ще втратимо. Але кожен день для Харкова — це нові каліцтва і величезний біль. Я усвідомлюю, що ми вже втратили Харків — той, який ми всі знали. Звісно, місто встоїть. Але після війни це буде інше місто. З іншим виглядом, з іншою ментальністю. Мій приятель, дуже крутий архітектор Олег Дроздов нещодавно сказав дуже важливу річ: коли це все закінчиться, завданням архітекторів, які будуть відбудовувати Харків, буде зробити так, щоб ті люди, які повернуться, не мали постійного психологічного болю від вигляду міста. Бо хтось там втратив дім, хтось рідних, близьких, хтось бачив понівечені тіла на тротуарах після прильотів...
На початку війни, коли ми сиділи у підвалі, найбільшим жахом були щільні обстріли — це коли вони тривають дві години з інтервалом у 2-3 хвилини. Ми просто божеволіли там у підвалі, розуміли, що наверху все руйнується і гинуть люди.
І тому для когось повернутися в Харків — це буде випробування іще раз пережити ці втрати.
От мої знайомі, вони півжиття заробляли гроші, купили хорошу квартиру, зробили крутий ремонт, заселилися - і тут війна, в їхню квартиру одразу прилетіло, все, її нема. Нещодавно на околицях міста був прильот у будинок мого приятеля, він будував його багато років — сам робив дизайн. Це був його будинок мрії. Зараз це руїна.
Шевельов колись писав, що є перший Харків, другий Харків, третій Харків — пам'ятаєте? От зараз це буде четвертий Харків.
ХАРКОВА-УКРАЇНСЬКОГО ВАВИЛОНА БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ
- Ви собі якось його, цей майбутній четвертий Харків, візуалізуєте? От є це визначення — “Харків-залізобетон”. Чи він буде із заліза та бетону?
- Я не знаю, яким Харків буде з точки зору архітектури після війни. Зате можу спрогнозувати, якими будуть його люди. Харків'яни, які тепер у місті, — це глибоко травмовані люди. Невідомо, скільки це ще триватиме, але живучи в місті зараз, неможливо зберегти здоровою психіку. Частина харків'ян — хтось із перших днів війни, хтось пізніше — постійно п'ють. Алкоголізм — це проблема, з якою зіткнеться місто. Кажу це чесно і відверто. Із тих других 50 днів, що я перебував у місті під обстрілами наприкінці весни - напочатку літа, можу на пальцях однієї руки перерахувати дні, коли не вживав спиртного. Це найдоступніша розрядка, люди нею зловживають. І це буде величезною проблемою Харкова.
Іще можу впевнено сказати, що Харків більше не буде таким “українським Вавилоном”. До війни це було місто, вулицями якого ходили одночасно люди різних національностей, ти міг чути мови всього світу в Харкові. Але оскільки були прильоти у виші і вони зруйновані — цього вже не буде.
Також до війни у Харкові була величезна кількість кафе, атмосферних ресторанчиків і крафтових магазинчиків. Зараз у Харкові зруйновано багато підприємств, люди мало заробляють, наразі на 1 робоче місце претендує 19 осіб. Люди без грошей і роботи після війни не зможуть витрачати так, як колись.
Не буде більше такого культурно-історичного двіжу: Харків зараз займає перше місце в країні за кількістю руйнування пам'яток архітектури.
Також війна нанесла величезний удар по туризму: природа Слобожанщини, річки, ліси, старовинні садиби Харківщини — ми розуміємо, що всі ці території заміновані, ну, і звісно, який туризм, якщо багато людей втратили роботу?
- Невесела картина, загалом...
- І до всього ще треба зважати на міграційні процеси. Я маю купу друзів, які прийняли рішення не повертатися додому. Хтось залишиться на західній Україні, хтось у Європі чи Америці. Їх можна зрозуміти. Нема довіри до божевільного сусіда, а в Харкові він поряд. Ніхто не знає, чи він не вирішить повторити все це за деякий час знову.
З іншого боку, зараз через війну формується феномен харківської діаспори. Зараз харків'янин — це як національність. Харківська діаспора розпорошена, але в той же час, об'єднана: ми всі підтримуємо зв'язок, один з одним і з тими, хто лишається в місті, день кожного харківського переселенця починається і закінчується новинами про місто. А ще знаєте, як можна впізнати харків'ян? У дівчат, що гуляють чужим містом, обов'язково буде собачка породи йоркширський тер’єр. Це такий тренд — у Харкові заводили чомусь саме собак цієї породи, йоркширських тер’єрів у Харкові було, мабуть, найбільше в Україні, це факт. А ще харків'яни всюди завжди дуже активні, завжди в русі, це люди-двигуни. Тут на Закарпатті, вважаю, регіон має нагоду збагатитися такими людьми. Тому, з урахуванням процесів міграції, кожен регіон збагатиться харківською діаспорою.
НЕ ВИЇЖДЖАЮТЬ ПЕРЕВАЖНО ЧЕРЕЗ КОСМІЧНІ ЦІНИ НА ЖИТЛО
- Як і чим живе харківська діаспора на Закарпатті? Що вас об'єднує?
- Нас об'єднує те, що ми постійно читаємо харківські новини. Так, більшість знайомі між собою і допомагають одне одному. От моя ситуація: ми виїхали з міста, і мама зламала плече — мені купа людей знайомих і не знайомих надсилали кошти на лікування. Іще ми постійно обдзвонюємося зі своїми у місті, намагаємося донейтити, допомагати їм. Також вмовляємо друзів і знайомих виїхати, щоби бути в безпеці, поки тривають обстріли міста. Звідси, із заходу, можна добряче помогти, адже більшість боїться виїжджати через драконівські ціни на житло. Але коли ти вже тут, комусь зі своїх можна підшукати житло “не за всі гроші”.
- Вам особисто важко було влаштуватися на новому місці?
- Мені ні, бо я мав тут купу знайомих, мені допомогли переїхати і знайти житло. Якщо людина не має таких знайомих і, намагаючись виїхати, шукатиме житло сама — їй називатимуть космічні ціни. Їх ставлять ріелтори. Це дуже паскудно, бо через це хтось не виїжджає з-під обстрілів. Реальні ціни на оренду житла інші. Нам підшукали будинок у Перечині. Ми платимо гроші за нього, але це не космічна сума.
НА ЗАКАРПАТТІ ВЖЕ БУЛА ХАРКІВСЬКА ДІАСПОРА - ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ
- Ви на Закарпатті читаєте публічні лекції про Першу світову. Чому саме такий вибір, і чи багато спільного у тієї війни з нашою?
- Перша світова мені цікава, бо вона менш досліджена, а крім того у нашому суспільстві вона дуже заполітизована. Я до її вивчення прийшов знову ж таки, через отой типовий харківський, слобожанський егоцентризм: почав вивчати Першу світову війну, бо на Закарпатті були підрозділи з Харкова, які воювали на боці Російської імперії в царській армії, і в них були мої родичі. Виявилося, що купа моїх пращурів брали участь у Першій світовій. Старші унтерофіцери, солдати. До речі, ось вам паралель: росіяни самі воювати ніколи не любили. Так, як зараз вони кидають на Україну бурятів та тувинців, так і тоді, під час Першої світової, вони кинули сюди, на Закарпаття, підрозділи, сформовані в Києві, Харкові, Полтаві... Біля гори Черемха на Великоберезнянщині було знищено два полки — це хлопці з Полтавщини, Опішні, центру українського гончарства. У Великому Березному багато вояків із Ірпеня, Бучі вели наступ. У селі Загорб під горою Черемхою обороною керував полковник Перлик, дворянин Харківської губернії з-під Валок, місто Коломак.
- О, то виходить парадоксальна ситуація: на Закарпатті зараз приймають як біженців нащадків тих, хто у Першу світову прийшов завойовувати цей край у лавах царської армії?
- Так, є навіть цікаві документи, які підтверджують, що багато з тих полонених царської армії після Першої світової залишилися тут, на Закарпатті. Вони не захотіли повертатися до “страни Совєтів”. Оженилися на місцевих дівчатах, створили сім'ї. Потім, коли почалася еміграція з Харківщини, Київщини після приходу червоних на Центральну Україну — вони допомагали своїм виїхати і також тут оселитися. Тому тут харківська діаспора живе вже понад 100 років. І на Закарпатті є чимало харківської та київської крові й генів.
НЕ ВАРТО СКИГЛИТИ У ФБ, КРАЩЕ ДОНАТЬТЕ НА АРМІЮ
- Повертаючись до Харкова, от коли ти не в місті, а тільки стежиш за новинами, як проживаєш його сучасну воєнну історію? Ви зараз просто чекаєте, що буде далі?
- Ні, ні в якому разі не можна просто сидіти і чекати! Треба допомагати! Я представник Гуманітарного центру Харківщини, переказую нашим хлопцям, волонтерам і військовим, частину свого заробітку, ці гроші йдуть на дрони чи спорядження. Коли накриває — потрібно переказувати гроші на те, що нищить русню. Це найкращий антидепресант. Перевірено!
Я вважаю, що не можна просто сидіти й чекати. Кожен з нас може робити щось для перемоги. Я не підтримую тієї філософії, що потрібно виїхати, сидіти у безпеці і чекати, коли це все закінчиться. Кожен має отих 5, 10, 20 гривень. Перерахуйте їх на армію чи волонтерам. Не варто щодня скиглити у Фейсбуці: “О, мій Харкове, тебе вбивають!” Це дурня. Навпаки, потрібно розказувати людям, яке цікаве місто Харків, чим воно вирізняється, хто ж такі слобожани, чим ми особливі.
Я займаюся культурною пропагандою Харкова та Слобожанщини. На Закарпатті ближчим часом ми проведемо фотовиставку від Гуманітарного центру Харківщини в Ужгородському замку — це будуть харківські будинки, зруйновані обстрілами. Ми тут є місіонерами Харкова. Апостолами. Вважаю, що про це треба пам'ятати усім тим, хто виїхав. Хоча, на жаль, у Харкова є і погані місіонери.
- О, так, ми декого з них мали нагоду бачити у лютому-березні.
- Так, були випадки, коли люди себе поводили неадекватно. Але з іншого боку — також не потрібно всіх вважати такими, що сюди приїхали “косити” від армії. Ніхто не виїхав із Харкова по своїй волі.
УСІМ, ХТО В ХАРКОВІ, ПОВІРТЕ, ДУЖЕ СТРАШНО
- На кого з лідерів думок орієнтуються містяни зараз: от Харків стоїть доки, наприклад, не виїхав Жадан. Чи, скажімо, доки харківський Гамлет, культовий вуличний художник, малює у дворах?..
- Стосовно тих, хто залишився. Їх дуже багато. Це і моральні авторитети, і прості люди. Повірте, тим, хто залишилися в Харкові, теж страшно. Хтось залишився, аби підтримувати бойовий дух. У когось літні батьки, хворі. Мій друг Костя возить їжу літнім людям — потрапляв під обстріли неодноразово, але не їде, каже, я ж не кину їх голодними. У Харкові погано з продуктами, їжа дуже дорога.
- Ви говорили про відчуття зради у тих, хто виїхав...
- Це важко пережити, так. Крім того, у мене був неприємний досить момент, коли один із підписників написав у коментарі до посту про те, що я виїхав з Харкова “Ой, 100 днів у Харкові. Ха-ха-ха. Медальку собі надінь!” Не бажаю нікому відчути щось подібне. Зрозумійте, що люди виїжджають не за власним бажанням. Це вимушений крок. Ну, і в мене така філософія, що я, приїхавши сюди, теж корисний країні. Я заробляю гроші, за них купую продукти в магазинах, значить, ота продавчиня на Закарпатті, яка мені їх продає, також отримає зарплатню завдяки, зокрема, й мені.
ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ ХАРКІВСЬКИХ "ВАТНИКІВ" ВИЇХАЛА ДО РОСІЇ
- Чи стало менше стало проросійськи налаштованих людей у Харкові за пів року? Наскільки змінилися флюгери?
- Будемо чесні: таких людей було багато. І зараз щодня в Телеграм-каналах публікують про затримання корегувальників, що здають координати об'єктів росіянам. Знаєте, багато тих, хто молився на Путіна, виїхали з Харкова в оту землю обітовану — в росію. На мій погляд, за рахунок цього проросійськи налаштованих харків'ян стало менше. І є ж інший харківський тренд зараз, до речі. Нині Харків — це місто в Україні, де найбільше ненавидять русню.
- Як можна допомогти Харкову та харків'янам, що потрібно людям в місті зараз?
- Є різні потреби. Нещодавно розміщував пост про те, що нашій аеророзвідці потрібна допомога. Спецпірозділ “Кракен”, Костянтин Немічев на своєму каналі у Телеграмі періодично публікує списки потреб, будь ласка, приєднуйтесь. Я намагаюся підтримувати Харків, проводячи якісь культурно-історичні заходи. Якщо ви бажаєте мені допомогти — це легко зробити через особисті контакти. Але найбільше, чим ви зараз можете допомогти харків'янам — це знайти комусь житло за адекватними цінами у безпечному регіоні або допомогти знайти людям роботу там. Багато хто не їде саме через брак грошей і роботи. Ви врятуєте когось від божевілля, а може, й фізично врятуєте, бо ж невідомо, куди прилетить наступний снаряд.
Разом із тим, я не прихильник якогось жалісливого ставлення до харків'ян. Я не виїхав у Європу, хоча мені пропонували стипендію, категорично захотів лишитися в Україні. Бо якщо я в Європі, я — емігрант, а тут в Україні — я громадянин, я можу приносити користь.
- Насамкінець - про вашу футболку з надписом “Харків — залізобетон”. Розкажіть, як з'явився цей мем?
- Там була така ситуація на початку березня, коли російська піхота зайшла в Харків. Ти отак прокидаєшся зранку і бачиш колони солдатів, що рухаються вулицями. Тоді на вулиці міста вийшли усі — і ТрО, і військові, і звичайні мешканці - й дали росіянам конкретної прочуханки. Є відео, де їх просто били в міських підворіттях. Тоді й з'явилося гасло “Харків — залізобетон”. Зараз із цим гаслом роблять різний мерч: футболки, брелоки, шкіряні браслети. Є навіть чорний жарт, мовляв, із якої шкіри ці браслети?
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото автора