Ізюм – зруйнований і закатований

Ізюм на Харківщині – мальовниче місто на звивистих берегах Сіверського Дінця, славне величезними полуницями та багатющими на гриби сосновими лісами. Принаймні, таким воно було до вторгнення росіян. Протягом березня місто пережило безперервні авіаудари та обстріли з усього наявного озброєння. Місто, яке отримало від загарбників найбільше ракетних ударів і в якому російських військових було вдвічі більше, ніж залишалося мешканців. Шість із десяти катівень, які правоохоронці вже виявили на деокупованих територіях області, діяли саме тут.

В останні дні, коли українські та зарубіжні журналісти потрапили до Ізюма, зазвучали порівняння: «Гірше Бучі», «Харківський Маріуполь», «Зруйнованіший Бородянки». Хтось навпаки каже, що не можна й порівняти з іншими зруйнованими містами, де панував російський терор, настільки побачене жахає. Те, що стверджують пересічні ізюмці, напевне, найточніше характеризує реальність: Ізюма – нема…

Міська влада ще наприкінці березня, після остаточного захоплення міста росіянами, повідомляла про 80% зруйнованої інфраструктури та житлової забудови. Повернувшись у місто, посадовці були шоковані не наслідками бомбардувань, вони їм були відомі. Влада приголомшена кількістю людей, які виживали у місті. Про окупацію та звільнення «полуничної столиці» Харківщини у матеріалі Укрінформу.

ТОЧНІ УДАРИ ЗСУ ПО БАЗАХ 

Справжня надія на визволення у мешканців з’явилася, коли наприкінці серпня по базах загарбників почало мало не щодня прилітати на околицях Ізюма.

«Це були настільки точні удари, що ми були і щасливі, і здивовані. Точно по скупченнях техніки, складах. І при цьому ми, наші будинки абсолютно не страждали. Не зачіпало», - розповідає подружжя Білоногових, які мешкають у районі, що зветься Гончарівкою.

А коли містяни почули, що Збройні сили звільнили сусідню Балаклію (це сталося 8 вересня), зрозуміли, що треба потерпіти ще якийсь тиждень, але перші жовто-блакитні прапори на будівлях у місті замайоріли вже за два дні.

Двічі голова Ізюмської райдержадміністрації (в 2005-2010 і 2014-2018 роках) Любов Шамрай розповідає: переховувалася від загарбників по будинках друзів і знайомих. Абсолютно патріотична, проукраїнська позиція жінки добре всім відома. Колишня чиновниця, яку харківські журналісти зустріли посеред вулиці на велосипеді, розповідає: їде шукати дріжджі, бо вже три дні пече пиріжки і варить вареники для військових.

«Борошна ще трохи лишилося. А от дріжджі треба десь купити. Всі запаси, що були, все дістала. Ізюм – це ж місто полуниці. Варенням пригостила солдатів. Хочу їм дати смачного, домашнього. Я скажу чесно: мало вірила, що нас звільнять, тому що їх було тут від 20 до 25 тисяч! Набагато більше, ніж нас залишилося. Хтось каже, що ми не хотіли виїздити. А як поїдеш? У мене чоловік після інсульту. А вони зайшли так швидко, що ми не очікували», - розповідає Любов Миколаївна.

З усього відзначає, з яким презирством російські військові ставилися до представників так званих «л/днр».

«Я вже розумію, що наші наступають, що йде звільнення, а луганські і донецькі досі були на блокпостах. Як і кожного ранку, пили горілку. Розумієте? росіяни їх ненавиділи. Вони їм навіть не сказали, що відходять. Оце таке ставлення. А були й такі люди з Луганщини й Донеччини, примусово мобілізовані, які відмовилися воювати, то їх тримали під замком в одній хаті. І потім на машині з ґратами кудись вивезли», - розповідає Шамрай.

А ще місцеві, котрі отримували поранення та потрапляли до лікарні, переповідають слова російських військових лікарів: в останні місяці їх «дістали самостріли». Щоб не йти на передову, загарбники самі собі або один одному прострілювали кінцівки.

Наразі в Ізюмі ще тривають зачистки, окупанти можуть переховуватися в підвалах, перевдягнувшись у цивільний одяг.

ЗАГАРБНИКИ РОЗВАЖАЛИСЯ ЗАВАЛЮВАННЯМ СТОВПІВ

До вторгнення в Ізюмі мешкало близько 47 тисяч жителів. До літа, за приблизними підрахунками місцевої влади, у місті могло залишатися 10-12 тисяч. Однак зараз, як бачать у міськраді, йдеться про орієнтовно 15 тисяч. Заступник мера Володимир Мацокін зазначає: не очікували такого.

Вся забудова в центрі – житлова та адміністративна, практично знищена. Мешканцям багатоповерхових будинків було найважче: жити в розбитих квартирах, без комунікацій стало неможливо. Тож виживали в підвалах, знісши туди залишки продуктів. Згодом загарбники почали роздавати так звані обіди.

«Черга збиралася по 200-300 людей. А давали якусь кашу, яка смерділа соляркою, що й собаки не їли, або «борщ» - якась юшка без картоплі, лише з капусти. Розграбували великий склад «Рошен», який був у місті, з якого «благодійники» роздавали шоколадки і цукерки. Згодом почали давати хліб, привозили з росії консерви, гречку», - розповідають містяни.

Ходили за такою гуманітаркою не всі, бо видавали її обов’язково під російські телекамери. 

«Багато людей із центру перемістилися в приватний сектор, який не так тотально постраждав», - зазнає заступник мера.

У приватних будинках люди в основному мали городи та виживали на запасах, зроблених ще на зиму.

У таких мікрорайонах, неподалік лісу, ізюмці могли споглядати, як розважаються окупанти.

«Їдуть танками, їдуть, захотілося – збили стовп. Ті, що зверху сидять, сміються. Або проїхало – я кажу саме «проїхало», це «воно», це не люди - здає назад, завалює стовпа, вилазить, рукою махає, мовляв, привіт. Недалеко від нашого дому є баня. То туди вони їздили часто. Понапиваються, починають із автоматів стріляти. А потім, коли була ротація, вивезли з тієї бані все – картини, тазики, відра, двері. Так само й з дитячих садків – дитячі стільці, ліжечка. Награбоване взагалі вивозили постійно, спершу - сучасну техніку, нові меблі, а потім усе підряд – унітази, батареї. Квартири залишалися порожні, голі стіни, ніби туди ще тільки збираються люди в’їжджати», - розповідає подружжя Білоногових.

ПІДВАЛ СТАВ БРАТСЬКОЮ МОГИЛОЮ

За лише попередніми оцінками міської ради Ізюма, в місті від обстрілів загинуло щонайменше тисяча жителів, іще більше – через ненадання меддопомоги та відсутність ліків.

Працівники швидкої допомоги, як могли, рятували земляків після обстрілів. Їхні спецавтомобілі зрешечені уламками, та вони все одно виїздили, або йшли пішки на місця обстрілів, каже фельдшер Сергій Боцман. Мобільного зв’язку в місті не було, тож люди бігли та кликали медиків, або вони самі їхали в район, де стався обстріл.

«Будинок на вул. Першотравневій, 2 бомбили з літаків. Люди ховалися у підвалі посередині. А потім його ще обстріляли з танків. Там чотири доби люди з підвалу кричали, але вони нікого не врятували й туди не пустили. Уже у травні звідти витягли тіла. 47 людей опізнали», - каже Ольга Білоногова.

За словами місцевих, у березні, коли місто знищували з усього можливо озброєння, в Ізюмі майже не було лікарів, залишився місцевий травматолог. Операційний блок лікарні вже був розбитий, тож він рятував людей у підвалі при свічках. У тому ж підвалі приймали й пологи. Через місяць-півтора, коли обстріли дещо вщухли, лікарі почали повертатися до міста.

З квітня звичними стали обстріли касетними боєприпасами. Після кожного росіяни демонстративно приїздили на місце і розповідали, що це робить ЗСУ.

«Тільки закінчується обстріл цими касетами, є поранені, дві хвилини – з’являється їхня санітарна машина. Бачите, кажуть, ми вас рятуємо і ще й безкоштовно лікуємо. 6 травня прилетіло і в наш будинок, двір. Пошкодило дах, але ми вціліли з чоловіком. А 6 червня ми потрапили під ці касети – йшли вулицею по молоко. Прямо бачили, як з Крем’янця (гора на околиці міста, найвища точка Харківської області - ред.) запустили ці снаряди, але вже нікуди було дітися. Під паркан упали. Мені спину поранило, чоловіку пальці на руках поперебивало. В цей же день, крім нас, було ще 9 поранених. Дуже багато людей загинуло в місті від касетних обстрілів», - каже Ольга Білоногова. 

Шматочки заліза зі спини жінці так і не витягли – для ізюмців анестезії для операцій не було, тож давали антибіотики та знеболювальне. Тяжких поранених, як казали окупанти, відправляли в лікарню до захопленого Куп’янська чи в росію.

Щоб отримати якісь ліки, потрібно було записуватися до терапевта, тоді загарбники могли дати пластинку чи пів пластинки найелементарнішого препарату для серця та від тиску, а ще – зеленку чи перекис водню.

У ЛІСІ ПІД ІЗЮМОМ – МАСОВЕ ПОХОВАННЯ ВБИТИХ

Увечері 15 вересня стало відомо, що в лісовому масиві поблизу міста знаходиться масове захоронення жертв російської окупації. Сотні могил із однаковими хрестами, збитими з соснових дошок. Більшість позначена лише номерами, на деяких є імена. Імовірно, саме тут знаходяться загиблі від обстрілів, яких рідні чи сусіди ховали прямо біля будинків. У травні загарбники наказали містянам прибрали могили з дворів, тож робилися перепоховання. Крім того, як з’ясували правоохоронці, тут ховали ізюмців, яких катували та вбили, також серед могил є братська, де поховано замучених українських військових, які, напевне, потрапили в полон.

Перепохованням за вказівкою загарбників займалися місцеві жителі, говорить керівник Слідчого управління ГУ Нацполіції в Харківській області Сергій Болвінов, із цими працівниками проводяться слідчі дії.

«Є реєстраційний зошит, в якому люди вказували номер і відомі їм дані померлої людини. Ми, звичайно, не довіряємо на 100% даним цього журналу. Вони хаотичні, багато пробілів. Записи є про 445 місць захоронення», - зазначає Болвінов.

Ця цифра може не відповідати кількості захоронених, оскільки в одній могилі може бути не одне тіло. Станом на вечір 16 вересня було ексгумовано 41 тіло, з них 17 – військовослужбовці.

Як повідомив на місці керівник Харківської окружної прокуратури Олександр Ільєнков, на одному з тіл виявили мотузку на шиї, у кількох – зав’язані руки, помітні сліди катувань. Більш точні дані про причини смерті будуть після судово-медичних експертиз. Ексгумація тіл триватиме ще не один день.

Юлія Лучицька, Харківщина

Фото В’ячеслава Мадієвського