Миколаїв: життя під обстрілами

Статус прифронтового міста дуже ускладнює життя його мешканців - переважно, людей літнього віку та тих, кому нікуди їхати. Вони щодня ризикують втратити житло, здоров’я і навіть життя.

Адже за інформацією міського голови Олександра Сєнкевича, майже з першого дня російської агресії місто, яке відбило кілька атак ворога, потерпає від обстрілів. З 215 діб війни Миколаїв не обстрілювали лише 33. Решту днів росіяни випускають своє смертоносне залізяччя по мирному місту вдень і вночі.

ОДЕСА Й ІВАНО-ФРАНКІВСЬК ПРИЙШЛИ НА ДОПОМОГУ

Миколаївці давно забули про спокійний сон. Ось як коментує сьогодення місцева мешканка Тетяна Даниленко, яка з першого дня війни не покидала свою домівку: «0.35. три вибухи. Ще вам мало, нелюди?! 0.38. Бахнуло сильно - дуже близько. 0.42. Ще один і ще ближче... Отак і рахуємо... Якась страшна арифметика. І чи це закінчиться коли-небудь?... Вчора не спала до пів на п'яту. І так вже понад пів року. Щоб отим горе-артилеристам руки оніміли, аби й ложку до рота не могли піднести... Прошу Господа зглянутися на наше горе. Допомогти миколаївцям витримати, вистояти, залишитися живими і неушкодженими. Щоб ми могли жити і спати, як люди».

Постійні тривалі обстріли спричинили значні руйнування у місті, є багато загиблих і поранених цивільних мешканців. Наразі відомо про пошкодження півтори тисячі житлових будинків, 77 закладів освіти, майже усіх лікарень міста, сотень об’єктів цивільної інфраструктури. З першого дня війни тут не працюють дитсадки, заклади освіти та культури, давно не чути дитячого сміху на вулицях.

«З 3,3 тисячі житлових будинків, які є у місті Миколаєві, у 1,5 тисячі сьогодні немає вікон у результаті обстрілів. Наші бригади працюють над тим, щоб забити їх фанерою, бо скління наразі нераціональне. Адже обстріли тривають, і це може бути даремним витрачанням коштів», - каже мер.

За його словами, наразі проблема ускладнюється ще й тим, що половина мешканців не живуть у своїх домівках. Тому потрапити всередину квартири комунальники не можуть, тож доводиться застосовувати спеціальні підйомники або залучати верхолазів, щоб забити вікна ззовні.

«Я зрозумів, що ми самі не справляємося з таким обсягом роботи і можемо не встигнути до зими, тому звернувся до Асоціації міст України по допомогу. Але наразі відгукнулося лише два міста – Одеса й Івано-Франківськ. Їхні бригади прибули до Миколаєва і допомагають місцевим комунальникам», - наголосив Сєнкевич.

У Миколаєві закрилися 12 найбільших підприємств, середній бізнес теж або зазнав руйнувань, або евакуювався на безпечні території. Працюють, в основному, малі підприємства та об’єкти критичної інфраструктури.

ПРОБЛЕМА З ВОДОЮ

Своєрідною негативною візитівкою прифронтового Миколаєва стала проблема з водою. Ледь не кожна друга людина, яку зустрічаєш на вулиці, тримає в руках баклажки. 12 квітня через перебитий магістральний водогін Дніпро-Миколаїв у місті не стало централізованого водопостачання, що значно ускладнило і так непросте життя людей. У середині травня роботу водогону відновили, але з кранів потекла лише технічна вода, у якій усемеро перевищено  норму солоності, не відповідають вимогам якості й інші показники. До того ж вона має жовто-коричневий колір через іржаві труби, які постійно виходять з ладу під дією солі. Тому не лише вживати її в їжу, а й мити нею посуд категорично не рекомендується.

Люди вимушені стояти у чергах біля місць роздачі питної води, і черги ті  не розходяться навіть під час сигналів тривоги. До того ж таких точок у місті небагато, тож носити живильну рідину доводиться на значні відстані. Трохи виручають волонтери і місцеві релігійні громади, які мають на своїх подвір’ях власні свердловини й роздають воду безплатно.

Пастор однієї з християнських громад Церкви Адвентистів сьомого дня Василь розповідає, що рішення пробурити свердловину виникло у  перші ж дні, коли стало зрозуміло, що Миколаїв залишився без питної води. «Кругом багатоповерхівки, люди у відчаї, доводилося носити воду дуже далеко. Ми вирішили, що треба допомогти. Завдяки небайдужим меценатам пробурили на своєму маленькому подвір’ї свердловину завглибшки 51 метр, обладнали її системою зворотного осмосу і роздаємо людям воду. Бачите, у нас постійні черги. Ми не просимо у місцевої влади допомоги. Покладаємося лише на добру волю тих, хто жертвує на обслуговування свердловини скільки може», - каже пан Василь.

ГУМАНІТАРКИ - МЕНШЕ, ФУР - БІЛЬШЕ

Постійні обстріли й ускладнена логістика призвели й до значного подорожчання продуктів харчування. Ціни на харчі тут вищі, ніж в інших регіонах України через військові ризики. За словами голови Миколаївської ОВА Віталія Кіма, багато водіїв просто не хочуть сюди їхати, побоюючись за власне життя. Є також складнощі з логістикою. Водночас зараз траса з Миколаєва до Одеси вщент забита фурами. Миколаївські порти заблоковані, бо росіяни їх обстрілюють, тому сільгосппродукція вивозиться фурами в напрямку одеських портів, які сьогодні залучені до так званої «зернової угоди».

При цьому, за словами мера Сєнкевича, кількість гуманітарних вантажів, які надходили на адресу Миколаївської міської ради, за останні три місяці, навпаки, знизилася приблизно в десять разів. «Проте у нас працює кілька гуманітарних програм. Зокрема, програма ООН, завдяки якій мешканці міста за спеціальними картками можуть раз на декілька днів отримувати хліб і консерви, також почали роздавати рис тощо. Є можливість придбати продукти через торговельні мережі, тому голод місцевим мешканцям точно не загрожує», - сказав міський голова.

За його словами, сьогодні найбільша проблема якраз не в пенсіонерів, бо вони все ж отримують пенсію і можуть придбати собі їжу. Гірша ситуація у тих людей, хто ще не досяг пенсійного віку, але втратив роботу через війну. «Їх офіційно не звільнили, а вивели поза штат і люди залишилися без засобів для існування. Тому зараз ми будемо працювати над цією проблемою зі службою зайнятості та програмою ООН, щоб надавати виплати під цю конкретну категорію людей», - зауважив мер.

Не підбадьорило миколаївців і звернення заступника міського голови Віталія Лукова, який в ефірі місцевого телеканалу закликав мешканців підшукати собі альтернативу для проживання в холодний період року в іншому регіоні або країні.

«Ми повинні бути чесними і попередити людей. Кожен миколаївець повинен мати запасний варіант для проживання: або перезимувати у знайомих, друзів, або знайти шляхи евакуації. Адже в нас може бути відсутнє тепло, без якого можна прожити в холодній квартирі хіба що тиждень. Також може таке статись, що певний час не буде електричної енергії чи води», – наголосив Луков.

МІСТО КОНТРАСТІВ

Сьогоднішній Миколаїв став містом контрастів. З одного боку, скрізь можна зустріти сюрреалістичні картинки у вигляді порожніх дитячих майданчиків і порослих бур’янами тротуарів, а з іншого – відкриті магазини, кав’ярні, чимала кількість автомобілів на дорогах і навіть ранкові корки при в’їзді у місто. Нещодавно відкрив сезон і Миколаївський художній театр, щоправда, лише у бомбосховищі, з обмеженою кількістю глядацьких місць.

Важлива деталь: якщо в перші тижні війни під час тривоги значна кількість миколаївців ховалася у підвали, то нині таких одиниці. Хто дуже боявся – покинув місто, а хто залишився, у найкращому випадку  використовує «правило двох стін». Адже Миколаїв має свою особливість: тут переважно спочатку чути вибухи, а лише потім звучить сирена тривоги. Лінія фронту - всього за кількадесят кілометрів від міста, тому ракети летять 2-3 хвилини і оголосити тривогу завчасно просто не встигають.

Колишній військовий пан Віталій стверджує, що боязнь вибухів – проблема суто психологічна і з реальною загрозою пов’язана опосередковано. Тому він ставиться до них досить спокійно, бо, на його думку, «найбільш небезпечний той вибух, якого людина вже не почує».

І все ж, миколаївці, які попри всі складнощі, залишаються тут жити, намагаються пристосуватися до непростих реалій. Скажімо, 75-річний пан Микола разом із дружиною залишається тут цілком усвідомлено, хоча в родини й була можливість переїхати до безпечнішого Львова, де живуть родичі. «У нас тут залишилися працювати донька та внучка… Тож ми не маємо морального права залишити їх, а самим ховатися. А ще під Миколаєвом є дачна ділянка, де ми працюємо на городі і в саду. Це допомагає відволіктися. На мою думку, людина до всього звикає, у кого не витримують нерви – покидають місто, залишаються ж найстійкіші».

Пані Любомира розповідає, що під час сильних бомбардувань, коли здригається вся їхня величезна десятиповерхівка і здається, що небо падає на землю, вони з сусідами ховаються на майданчику біля ліфта, за «правилом двох стін». А коли доводиться сидіти там тривалий час, вони, щоб хоч якось розважитися, грають у карти.

«Я відправив дружину до Польщі, бо вона боялася залишатися вдома, а ось 75-річна теща навідріз відмовилася виїжджати. Я також залишився, бо переконаний, що під час війни кожен на своєму місці має робити все можливе для якнайшвидшої Перемоги. Зараз ми створюємо громадське формування, яке допомагатиме місцевим комунальникам забивати вікна та прибирати територію після прильотів», - розповідає місцевий активіст Олег Кречун.

Знищені життя, скалічені долі, понівечені будинки, лікарні і школи без вікон, пошкоджена інфраструктура… Такі на сьогодні миколаївські реалії. Але миколаївці свято вірять у нашу перемогу і своєю стійкістю наближають її щохвилини.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото автора, міської ради та Олександра Сєнкевича