Як у період війни живе конезавод на Запоріжжі

Поблизу Запоріжжя в селі Трудове працює один з передових кінних заводів України. Тут вирощують елітних коней орловської і української рисистої породної групи. Проте російському ворогові байдуже, куди гатити, тож снаряди прилітають і в конюшні.

ОБСТРІЛ КОНЮШЕНЬ

Конезавод збудували у 1945 році, відразу після Другої світової війни. Нині тут живуть, тренуються і дають потомство 250 рисаків елітних порід. Нещодавно ворог ударив по заводу ракетами С-300. Співробітники припускають, що росіяни могли сплутати конюшні з казармами, хоч не виключають, що агресор міг і навмисне цілили по конях.

Тимчасовий виконувач обов’язків директора філії №86 ДП "Конярство України" Михайло Сич каже, що снаряди впали за кілька метрів від конюшень. Вибуховою хвилею там вибило кількасот вікон, а на стінах будівель з'явились тріщини.

"Дах побило, а в одному з приміщень навіть загоряння було. Дякувати рятувальникам, швидко приїхали. Перше, що зроблю після перемоги, буде ремонт конюшень, які постраждали через прильоти", - розповідає керівник заводу.

Під час одного з обстрілів, коні були в левадах (обгороджених штучних пасовищах, — ред.). Працівники заводу згадують, що тварини дуже злякалися, збивалися докупи, не знали, куди бігти та хотіли вистрибнути з левад.

Під час тривоги їх нікуди не заганяють, бо просто не існує укриття для такої кількості коней.

"У коней був стрес, вони відмовлялись іти до стійла. Тиждень стояли в левадах. Потім потихеньку почали заходити до денників", - розповів Михайло.

Він каже, що працювати у війну важко, але вивезти тварин банально нікуди.

З 14 філій, які входять до складу державного підприємства "Конярство України", частина (наприклад, луганські заводи) – під окупацією, інші - також розташовані в регіонах, де є обстріли.

СТРЕС ДЛЯ ТВАРИН

Кінний завод сьогодні - це відділення жеребців-плідників, маточне відділення, два тренерські "підрозділи" та чимало всього іншого.

Головний зоотехнік конезаводу Олена Гніда працює тут уже 24 роки і, як ніхто, знає все буквально про кожного коня.

"Кожен завод передбачає якесь виробництво. Ми виробляємо коней. Хоч як би це не звучало. У нас народжуються лошата, ми їх вирощуємо, робимо так, щоб усі коні були придатні для якихось цілей: спорту, фермерства. У кожного коня є призначення. Ми стараємось працювати навіть в умовах війни. Проте нам, м’яко кажучи, заважають загарбники", - продовжує жінка.

Ми приїхали на завод близько полудня, якраз у цей час там відключили світло. Звичайні погодинні стабілізаційні відключення, але ж підприємство специфічне і має працювати, незважаючи на те, є світло чи немає.

Зоотехнік каже, що відповідно до техніки безпеки заборонено працювати з кіньми у темряві.

"На жаль, доводиться працювати і в темряві, бо дуже часто ми без світла. Води нормально не можна набрати, бо водокачка не працює. Хочемо купити генератор. Без кормів тварина може довго прожити, а от без води..." - продовжує співрозмовниця.

Тим часом ми підходимо до конюшні, де в денниках стоять елітні коні - найкращі представники орловської рисистої породи. Як каже зоотехнік, "цвіт кінного заводу".

У першому ж деннику стоїть кінь, який отримав контузію унаслідок ракетного удару.

За словами директора, снаряд впав прямо під вікном стійла.

"Коні набагато сильніше за людей відчувають саму ситуацію, схильні до стресів. Обстріли, вибухи - для них це стрес. Ось цей жеребець постраждав (показує на коня працівниця - ред.). Біля його вікна був прильот, пошкоджено конюшню. Ветлікар визначив контузію. Ще в однієї кобили була рвана рана. Нам дуже пощастило, що снаряди не влучили в самі конюшні", - каже жінка.

За час повномасштабної війни коні чули чимало вибухів, і вже є наслідки.

"Ми помітили одну штуку: ті лошата, які відлучені від мам у цьому році, важче піддаються процесу навчання. Мабуть, через стрес. Адже коли лошата під матерями бігали, були вибухи, і вони лякались дуже", - пояснює пані Олена.

КІНСЬКА ЕЛІТА

На кожному деннику висить табличка з іменем коня, роком народження та його перемогами.

"Є в нас такий жеребець “Порядок”. Він двічі рекордист України, виграв два призи "Дербі" на Одеському та Київському іподромах, три призи "Еліти". За весь час існування нашого кінного заводу це найжвавіший кінь. Є така стандартна дистанція для випробування рисаків на іподромах – 1600 метрів. Він цю її подолав за 1 хвилину 59,3 секунди. Дуже мало в Україні коней, які можуть менше, ніж за дві хвилини подолати цю дистанцію", - розповідає Олена.

"Порядок" народився у 2007 році в результаті штучного запліднення від американського жеребця. 15 років - це поважний вік для коней, але за словами працівників, ще років десять він зможе працювати, як жеребець-плідник.

Запитую в Олени, чи є у неї улюблений кінь. У відповідь вона йде до денника, на якому висить табличка з іменем "Пуск".

Це набільший кінь серед усіх, які були в стійлах, у нього широка грудна клітина.

"За своїми параметрами - один із найкращих представників своєї породи. Йому 8 років.

Він нащадок жеребця на ім’я «Уклон», який був найвідомішим плідником, мав безліч нагород, був похоронений біля конюшні стоячи", - каже Олена.

В Олениного улюбленця також є діти, які успішно виступають на різних змаганнях, встановили багато рекордів, завоювали чимало призів.

За характером “Пуск” добрий і спокійний. Проте він почав вередувати через те, що Олена не принесла йому нічого смачненького.

"Звик, що я його пригощаю. У всіх жеребців-плідників хороший раціон: даємо вітаміни, макуху, коли парувальний сезон, висівки. Це як білковий корм. Крейду даємо маткам, бо їм треба для виношування", - розповідає Олена.

Вона не приховує, працювати з кіньми - фізично дуже важко. Ці тварини вимагають багато уваги, за будь-якої погоди треба з ними займатися.

Як виявилось, коні настільки емоційні та ревниві, що жеребців можна тільки по одному вигулювати, інакше вони можуть убити один одного. Для них інший жеребець – це насамперед конкурент.

ПЕРЕЖИТИ ВІЙНУ

Через війну керівництво заводу не змогло закупити вапно, аби побілити у денниках. Михайло Сич додає, що важко було відшукати і сіль. Проте він ні на що не скаржиться. На запитання про потреби, говорить: “Все є”.

У цьому році тут користувались старими запасами та, за можливості, робили нові - наприклад, сіна кілька сотень тонн заготували.

"Головне що корми є, вода є, а в людей є бажання працювати. Зарплату платимо, хоч як не трудно. Ну, і війна чи ні, але ми обов’язково маємо коней відвезти на випробування на Одеський іподром. Хтось потім купує коней для спорту, хтось – для господарства. До війни тварин купували й іноземці, але зараз цього нема", - каже керівник заводу.

Окрім вибухів коні бояться хіба що сирості та протягів, але в конюшнях їх немає. А заводу, який був збудований після Другої світової, тепер треба пережити російсько-українську війну.

Ольга Кудря, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка