У квартирі +4, а в підвалі гірлянда: як виживають мешканці Оріхова
Оріхів розташований в кількох десятках кілометрів від Запоріжжя. Агресор випускає по містечку не десятки, а сотні снарядів щодня, накриває його з важкої артилерії, "Градів", застосовує авіацію. Тут не лишилось майже жодної цілої будівлі, немає газу, світла, води.
Сьогодні Оріхів, без перебільшення, схожий на місто-примару. Зустріти на вулиці бодай одну людину - справжня рідкість.
МІЦНИЙ ГОРІШОК
"Ситуація важка. Підключаємо генератори, воду роздаємо через благодійні фонди. Наприклад, "Карітас" нам дав 50 тонн, по 180 літрів на одного мешканця. Наразі цей проєкт завершено, але з 10 січня почнемо його знову. Попри обстріли ми привітали з новорічними святами дітей, яких на території Оріхівської громади залишається близько 60 (30 в Оріхові і 30 в навколишніх селах)", - розповідає заступниця міського голови Світлана Мандрич.
За її словами, в громаді перебуває до 2500 людей. Точну цифру назвати важко, бо люди постійно виїжджають і знову повертаються. Попри те, що кілька сіл громади перебувають в тимчасовій окупації, місцеві говорять: Оріхів - не просто незламне місто, а "міцний горішок", який не по зубах окупантам.
Першим, кого ми зустріли, був літній чоловік, який одразу після привітань відрекомендувався по всій формі: прізвище, ім’я, по батькові. Я запитала, куди він іде.
"Живу в Преображенці (село за понад 3 км від Оріхова. - ред.), там все розбито. Сини - середній та старший - служать. В Оріхів ходжу пішки, аби знайти чогось, щоб собаку годувати. Не буде ж собака голодний сидіти", - каже чоловік.
Розповідає, що коли йшов в Оріхів, зустрів хлопця, який дав йому два буханці хліба. Вдома у нього є три банки тушонки, якою пригостили військові, а ще він отримує гуманітарну допомогу.
"Так і живу… Вдень ще не дуже стріляють, а під вечір... Але вже не ховаюсь, вже не боюсь. Сплю в хаті. Хоч вікон і немає, але двері є. Плівкою вікна закрив, аби не було протягу. Лягаєш спати і не знаєш, чи прокинешся зранку", - додає він.
Вулицями Оріхова ми їхали на автомобілі правоохоронців. Вони знають на ім'я ледь не кожну людину, що є у місті.
Як пояснив начальник Пологівського районного відділу поліції полковник Сергій Андющенко, поліцейські і допомагають з евакуацією, і гуманітарну допомогу розвозять.
"Постійні обстріли. А ще ж не так давно було тихе, спокійне, гарне містечко..." - каже правоохоронець, завертаючи у двір однієї з багатоповерхівок.
ЛЮБОВ ЄВГЕНІВНА І 13 "МАШОК"
Як виявилось, там облаштоване укриття. Двері у підвал відкриті, горить вогонь у буржуйці, на ній - чайник та кастрюля з водою. Далі - кімната для відпочинку. Всередині тепло, але темно.
Там господарює 61-річна Любов Євгенівна, яка до початку війни працювала секретарем в місцевій школі. Вона живе у п'ятиповерховому будинку навпроти, де, крім неї, залишилось ще 5-6 людей.
"В мене вдома 13 котів. Позбирала їх на вулицях. Люди виїхали, а тварин залишили. У Запоріжжі живуть брат, дві сестри, донька з чоловіком, а я нікуди їхати не хочу. Тут виживу. Холодно, але куди діватись? Коли "прилітало" поруч із будинком, то було страшно, скло летіло. Думаєш, Господи, хоч би все добре було. В спальні вікна розбиті, там 4 градуси, в залі - 6-8. Пар із рота йде, холодно, сиро в квартирі, обої пліснявою вкрились", - розповідає вона.
З пані Любою ми зустрілись близько полудня, але жінка ще навіть не снідала - настрою немає.
Всіх своїх 13 кицьок вона називає "Машками". Розповідає, що донька заряджає та привозить із Запоріжжя зарядні пристрої для телефону та ліхтарики. Мобільний зв'язок в районі геть поганий, тож новин Любов не читає.
"Сусіди стали рідними за час війни. Ніколи не думала, що таке життя може бути. Тепер думаю, хоч би гірше не було", - додає вона.
"Ви ж розумієте, що далі ще скрутніше буде, бо зима все ж таки?” - запитую в неї.
"Я знаю, що січень-лютий будуть важчими. Але грудень вже пройшов, і слава Богу, що він теплий був. Якщо наступні місяці будуть дуже морозними, то будемо в підвалах жити", - відповідає.
На моє питання, а чи виїхала б вона, якби не "Машки", Любов Євгенівна не змогла відповісти. Не може і пояснити, чому досі живе в Оріхові, який ворог день за днем буквально стирає з лиця землі.
Від самої думки про те, що попереду ще аж два місяці зими, в неї на очах з'явились сльози. Аби хоч трошки підняти їй настрій та підбадьорити, подарували сітку апельсинів. Любов Євгенівна дуже зраділа, витерла сльози й пішла чаювати… уперше за день.
“ПУНКТ НЕЗЛАМНОСТІ” В ПІДВАЛІ ТА НОВОРІЧНІ ЯЛИНКИ
Міська рада обладнала в Оріхові дев’ять пунктів незламності. Вони забезпечені генераторами та буржуйками, туди можна прийти погрітися, випити чаю, зарядити телефон і навіть переночувати.
А от 59-річний Віталій власними руками облаштував умовний пункт незламності в підвалі своєї багатоповерхівки. Замість ламп - гірлянди, що створюють новорічну атмосферу, в кімнаті відпочинку - пічка, крісло та диван, є холодильник та генератор.
До 24 лютого Віталій працював у Польщі, але після повномасштабного вторгнення повернувся додому.
"Після перемоги багато треба відбудовувати, 70% міста зруйновано, а те, що не зруйноване - пошкоджене. Світло востаннє було 12 жовтня, немає газу та води. Газовий балон заправляємо у Запоріжжі. Пальне для генератора також купляємо. В нашому будинку ми з дружиною залишились та ще кілька родин", - каже він.
Провівши екскурсію по підвалу, він додає, що не бачить сенсу виїжджати з міста. Вірить в те, що наші військові отримають багато зброї, на їхньому боці буде удача і перемога настане вже найближчим часом.
Новорічні свята мешканці Оріхова зустрічають в укриттях, бо передбачити, коли і з чого вдарить ворог - все одно, що, наприклад, вгадати, якою буде погода у квітні.
"Зараз у нас всіх одне бажання: Перемога, і щоб наступний рік всі ми зустрічали зі своїми родинами, у своїх будинках. Віримо в ЗСУ, віримо в перемогу, все буде Україна", - каже Світлана Мандрич.
До речі, новорічні ялинки, одразу три, міська влада таки встановила. Правда, не в центрі міста, як раніше, а прямо у дворі мерії, на вході в один із Пунктів Незламності.
Ольга Кудря
Фото Дмитра Смольєнка
