Люди, завдяки яким вистояла Сумщина

Сумщина – регіон, який росіяни вважали “транзитним” для наступу на Київ під час повномасштабного вторгнення. Російські танки рухалися в напрямку столиці колонами в сотні одиниць. Жителі прикордонних громад побачили ворожу техніку вже о 8.30 ранку 24 лютого. Організованого спротиву навалі майже не було – окрім Охтирки, яка стала містом-героєм.

Про те, чому російські танки так легко пройшли Сумщиною у лютому 2022-го, очевидно, іще говоритимуть, як закінчиться війна. Зараз в оцінках обмежуються висловом “після Перемоги” та коротким “не було достатньо сил та засобів”. Разом із тим вражає, як попри відсутність цих самих “сил та засобів” жителі регіону організували партизанський рух і сказали окупанту своє тверде “Ні!”. Тому на Сумщині дуже багато історій про те, як люди зупиняли танки, як пасічники ловили російських солдатів, як мисливці з засідок стріляли в радіатори танків і бензовозів... Люди кажуть, що в перші дні відчували ейфорію: було дуже страшно, але ще більше не хотілося бути під окупацією.

Укрінформ розповідає про сумських махновців та спартанців – людей, завдяки яким Сумщина встояла та лишилася українською.

РОСІЯНИ НЕ ПРОБАЧИЛИ ОПОРУ, ОХТИРКУ МІСЯЦЬ СТИРАЛИ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ

Міський голова Охтирки Павло Кузьменко – символ опору Сумщини. Це місто стало українськими Фермопілами: як колись 300 спартанців опирались навалі персів, так і в 21 столітті українці чинили супротив навалі росіян. Єдине: українських військових тут було набагато менше, ніж спартанців.

Мер маленького містечка на Сумщині став відомим кожному українцю з новин із найпершого дня вторгнення. Його стріми з-під розбитих російськими бомбами будівель, його відео, які показували смерть від “руського міра”, досі пам'ятаються в деталях. Охтирка стала містом-героєм – єдине місто на Сумщині, через яке росіяни не змогли пройти, бо зустріли тут організований опір військових.

Ми говоримо з паном міським головою за рік після тих подій. Павло Кузьменко щирий, як завжди, він називає речі своїми іменами, хоча й визнає: про все, що тоді відбувалось на Сумщині, можна буде говорити хіба що “після війни”.

- Знаєте, мені часом здається, що той перший місяць для нас був найлегшим за весь період війни. Особливо зараз, коли чуєш невдоволення від містян, які повернулися в розбите росіянами місто і звинувачують... нас!. Мені в очі казали, що Охтирку розбили через міського голову, мовляв, не варто було дратувати росіян, треба було просто їх пропустити. Це боляче чути, бо саме завдяки тому, що тоді до Охтирки була прикута увага всієї Європи, Америки, всього світу, росіяни й не змогли її стерти з лиця землі, – говорить Кузьменко.

Про минулорічні події міський голова Охтирки каже, що досі в деталях пам'ятає кожен день лютого та початку березня, той час, коли день за днем росіяни знищували місто з повітря. Каже, що навмисне йшов робити ті самі відомі відео після бомбардувань, щоб показувати світу військові злочини росіян. Саме це, переконаний він, не дало їм вщент знищити місто.

- Вони зрозуміли, що не зможуть пройти через Охтирку, і вирішили знищити місто з повітря. В перші дні били по військових, безпілотники вистежували цілі, далі налітали літаки і скидали бомби. У нас не було протидії авіації та авіарозвідці: місцеві вам розкажуть, що спочатку літаки й “Орлани” літали так низько, що можна було бортові номери розгледіти. Згодом, коли у нас з'явилися засоби, якими можна було дістати літаки з землі, вони робили це з відстані від міста – сучасні засоби відстеження дають росіянам таку можливість, – говорить міський голова Охтирки.

Кузьменко згадує, як у місті змогли організувати евакуацію – за день вивозили на Полтаву близько тисячі людей.

- Тому попри бомбардування в місті загинуло порівняно мало цивільного населення, усього близько двох десятків осіб: п’ятеро чоловіків на Охтирській ТЕЦ, п’ять – у дитсадочку під час авіабомбардувань, хтось при виїзді з міста, одній жінці снаряд прилетів у погріб в день, коли вона мала виїжджати. Я їх усіх знаю. Ми не були в окупації. Тростянець утричі менший за Охтирку – але там загинула сотня мирних жителів через звірства росіян, – каже мер.

Перші російські бомби в Охтирці прилетіли у військові казарми, одна зруйнувала будинки на прилеглій вулиці.

- У той день я зрозумів, що чим більше російських військових злочинів покажу, тим менше зруйнують наше місто. Я почав показувати розбиті будинки біля військової частини, водогони, газогони. Там ще три дні після бомбардування горіли й вибухали снаряди. Я намагався показувати спеціально, що місто живе, що в центрі є життя – хоча на той момент людей у багатоповерхівках уже не було: ми евакуювали з міста щодня до 1000 осіб автобусами сільськими дорогами, без жодних “зелених коридорів”. Після першого тижня війни у місті лишалося біля 20 тисяч жителів із 45-ти, в основному пенсіонери і маломобільні люди.

Ситуація змінилася після 8 березня, коли стало зрозуміло, що Київ устояв. У місто почали вертатися силовики, прийшло підкріплення від військових. 93 “Холодноярська” бригада підійшла і розтягнулася від Охтирки до Богодухова. У Сумську область зайшов перший “Байрактар” – росіяни на той час не розуміли, що це таке, вони панікували, вірили в те, що “Байрактар” знищує техніку одразу цілими колонами.

Зараз Охтирка – найбільш відбудоване місто на Сумщині після деокупації.

- У нас зруйновано на 2 мільярди – такі висновки комісії, що вивчала руйнування, а відбудовано на 250 мільйонів гривень. Це багато, але всього 1/10 від необхідного. Така ціна звання міста-героя, – зауважує мер.

Зі слів Павла Кузьменка, на обороні міста-героя Охтирки у лютому-березні 2022-го загинули 64 бійці 93 окремої “Холодноярської” бригади – такі дані такмедиків. Загалом у ті дні, до підходу підкріплення, місто захищали всього 80 військових.

- Росіяни знають, що через Охтирку вони не пройдуть, але можуть бити з авіації. І містяни це знають – досвід же є. Тому в людей паніка на підсвідомості. Будь-який гучний звук або проліт літака дуже важко сприймаються людьми. Ми лише за 40 км від російського кордону, і нам потрібні засоби ППО, щоб мати змогу протидіяти російській авіації. Тоді охтирці почуватимуться безпечніше, – каже Кузьменко.

ЯК МОЖНА БУЛО ПОЇХАТИ ІЗ ЦЕНТРУ СВІТОВИХ НОВИН?!

Решту осередків опору на Сумщині на початку російського вторгнення можна порівняти з махновщиною. Єдина відмінність – батька Махна у сумців не було. “Махнами” ставали колишні АТО-вці, волонтери, звичайні пасічники і навіть головний редактор Суспільного телебачення.

Так, саме на телебаченні в місті Суми був організований один із перших і найбільших осередків опору.

- На випадок війни у нас був розроблений протокол, щось на кшталт загальної концепції дій працівників ТРК “Суспільне”: “Що робити, якщо ви прокинулись зранку і побачили в новинах, що почалася війна”, – пригадує директор регіональної філії національної ТРК “Суспільне Суми” Андрій Крамченков. – Це зрозуміло, бо телевізійники не повинні попасти в полон та працювати на ворожу пропаганду. Тож я прокинувся вранці, побачив війну в новинах, розбудив дітей, дружину, відвіз їх до тещі в приватний сектор, а потім пішки добрався на роботу. Ми відкручували сервери з базою даних, думали, як діяти, коли прийде ворог, що рятувати в першу чергу – техніку чи людей. Коли містом сунула перша колона танків з боку КПП “Юнаківка”, ми бігали поверхами будівлі “Суспільного” і кричали людям “Тікайте!”

У мене був складений “тривожний” рюкзак. Але ми залишились. Бо ж як можна поїхати зараз із центру світових новин?! Хотілося чинити спротив і бути на місці. Ми розробляти плани, як поламати трансляцію, якщо ворог захопить телецентр. Дискусія була така: “А що буде, як кинути гранату в серверну?”

Коли стало зрозуміло, що захоплення телецентру не буде – ворог отримав відсіч, на в'їзді в місто спалили кілька російських БТРів, тож вони об'їжджали Суми, заблокувавши місто та виставивши на блокпостах важку техніку, – навколо “Суспільного” почав формуватися осередок опору.

- Це були люди, з якими ми разом пройшли два Майдани, які були добровольцями в АТО, – розповідає Крамченков. – Ми створили “наливайку” з “коктейлями Молотова”: з допомогою працівників ОВА знайшли паливо, якась бабунька дала пляшки – і запустили виробництво, розливали суміш та довозили пляшки на блок-пости. Також думали про евакуацію мешканців – у нас були “очі” в селах по маршрутах, якими ще можна було виїхати з Сум, ми дзвонили і перепровіряли ці маршрути.

На той час натовпи людей хлинули у воєнкомати, там настав колапс, не було зброї. Тому в Сумах почали хаотично формувати так звані ДФТГ (добровольче формування територіальної громади).

- У нас в місті були блокпости, які не взаємодіяли між собою, не у всіх була зброя – словом, то була така “махновщина”. Інакше й бути не могло, бо в перші дні війни представники силових структур виїхали з регіону. Єдині, хто лишилися в Сумах – це судова охорона, от навколо оцього підрозділу сформувався батальйон “Суд”, то був один із найбільш організованих підрозділів спротиву. Але ці ДФТГ насправді в перші ці дні врятували регіон, – каже Крамченков.

Головний редактор каже, що успіх сумського спротиву – саме в тому, що тут була певна кількість людей, готових опиратися, і були склади зі зброєю. Частину, каже він, організовано роздали, частину – просто “винесли”: людям потрібно було захищатися. Примітно, що в ті дні рівень злочинності на Сумщині впав до нуля – при тому, що на вулицях була купа озброєних людей.

- У мене було цілковите враження, що ми знову разом на барикадах, як на Майдані в 2014-му. Емоції тих днів були схожі на закоханість: я мало спав, у мене було багато енергії. Ні разу не виникало враження, що нас усі кинули і все пропало. Навпаки, ми знали, що чинитимемо спротив. У всіх було бажання палити російські танки й воювати за свою землю. Це були часи, коли мені дзвонить підприємець із Великої Чернеччини (село під Сумами, – авт.) і каже: тут поїхала колона техніки, 450 одиниць, ми їдемо їм на перехоплення. Люди на чотирьох автівках, зі стрілецькою зброєю! Я досі думаю про те, що була б на той момент на Сумщині достатня кількість “Нлавів” та “Джавелінів” – вони не змогли б так легко зайти вглиб країни. Ми тоді втратили унікальний шанс: не були підірвані мости, не було достатньо важкої зброї в регіоні, не було достатньо військ – наша 58-ма бригада билася на Чернігівщині, інші наші військові – під Харковом. Поки сюди не підтягнулися воїни 93-ї окремої Холодноярської бригади, регіон рятували оці сумські махновці, – каже Крамченков.

БЕНЗОПИЛАМИ ВАЛИЛИ СОСНИ НА ДОРОГИ, ЩОБ УПОВІЛЬНИТИ РУХ ВОРОГА

Зрозуміло, каже Крамченков, що росіяни на початку просто хотіли проскочити Сумщину, в них була установка не вступати в бій з місцевими – щоб “не псувати стосунків”. Але їх почали палити всюди. Люди виходили з бензопилами на дороги, по яким могли проїхати танки, і валили сосни, щоб уповільнити просування ворога.

- Так було у Верхній Сироватці: люди повалили дерева, росіяни поїхали в об'їзд – і два танки вгрузли в чорноземі. Ще два приїхали їх тягнути – і вгрузли також. Були й випадки, коли російський танк їхав через місточок зі знаком “5 тонн”. Звісно, впав у річку, баштою вниз, всі три танкісти втопилися і пролежали там до весни, доки їх знайшли ЗСУ. Цей танк зараз служить нашим. У Великому Бобрику на полі досі стоїть підірвана російська САУ – там видно, що вона виїхала на поле, постріляла, а тоді застрягла на з'їзді з дороги в чорноземі Вони кілька разів намагалися виїхати, але не змогли і просто кинули там ту САУ, без бою, іще до контрнаступу ЗСУ, – розповідає Крамченков.

Звісно, каже головний редактор Суспільного у Сумах, після перших тижнів війни настрої в регіоні змінилися. Дуже важко людям було під окупацією в Тростянці: місцеві місяць просиділи в підвалах, росіяни там звіріли... Зараз у регіоні теж нелегко, все прикордоння Сумщини обстрілюють з території рф.

- Утім, якщо влітку це було по 200 снарядів на день, то зараз 30-40, до сотні снарядів. Можемо припустити, що росіяни теж відчувають боєприпасний голод. Ми з колегами за цей рік були в кожній громаді, що є зоною бойових дій. Я усім місцевим, які не виїхали, ставлю запитання: “Чому ви лишаєтесь?” Найчастіші відповіді: немає куди їхати і немає за що. Або ж: та куди нам, у нас тут корови. Але мій особистий “топ” – це відповідь одного дядька: “А чому це ми маємо звідси їхати? Хай росіяни уходять!” – каже Крамченков.

ШТУЧНО СТВОРИТИ ТАКІ ОСЕРЕДКИ ОПОРУ БУЛО Б НЕМОЖЛИВО

Начальник відділу Мінветеранів у Сумській області Микола Бордюгов очолював штаб одного з добровольчих формувань у перші дні російського вторгнення. Каже, що штучно створити такі осередки опору, які організувалися тоді на Сумщині, було б неможливо.

- Фактично в перші два тижні повномаштабного наступу мешканці Сумщини самоорганізувалися в добровольчі формування – підрозділи опору, які протидіяли агресору: знищували техніку та живу силу, відслідковували переміщення ворога, збирали інформацію про його кількість та місця скупчення, передавали дані військовим, – розповідає він. – Цьому часу ще нададуть оцінку. Зараз багато проблем у рідних щодо визнання захисників загиблими під час бойових дій, адже вони офіційно не входили до особового складу військових підрозділів. Тоді була стресова ситуація, стояло питання виживання тут і зараз.

Найгірше, каже Бордюгов, що, як ми зараз розуміємо, перед вторгненням Сумщина була недостатньо підготовленою для протидії ворогу.

- У перші дні війни ми на місцях об'єднувались та діяли в крайньому психологічному стресі, якби ми до цього ретельно готувалися – все було б інакше, – говорить він.

Але не опиратися рашистам сумці не могли: небажання людей коритися ворогу було надто сильним. Всі розуміли, що захищають свій дім та можливість жити у вільній державі.

- На терезах тоді були не тільки захист своєї хати, міста чи області, а виживання нації, наших дітей, нашого майбутнього в нашій державі. Будучи свідком подій, можу впевнено констатувати: сумчани це розуміли! Зараз багато експертів говорять про те, що рашисти не мали на меті захопити Сумщину, вони поспішали дістатися до Києва, пройти транзитом, так би мовити. Тоді ми про те не думали і не філософствували, а дали їм відчути, що населення чинитиме опір. Упевнений, що вони це відчули, злякалися, що зав'язнуть тут і залишаться в наших чорноземах.

Сьогодні, через рік після вторгнення Микола Бордюгов упевнений, що в разі повторного нападу на Сумщину все буде інакше.

- У нас достатньо сил, засобів і ще більше мотивації, щоб не допустити повторення минулорічних подій. З одного боку, у росіян начебто немає стратегічної необхідності в місті Суми, але з іншого – від них можна чекати чого завгодно. У цій ситуації одне напевне: ми готові і нам нікуди відходити. Це наша земля. А без землі немає народу. Дай Бог, щоб ми закінчили цю війну та змогли відбудувати країну. Нашою головною метою зараз має бути збереження державності для нащадків, вільної країни для вільних людей. А значить, маємо бути сильними та свідомими, – каже Бордюгов.

“АГОВ, У НАС ТУТ СТАВ РОСІЙСЬКИЙ ТАНК! – “ПРИЙНЯТО. ЧІП І ДЕЙЛ СПІШАТЬ НА ДОПОМОГУ!”

Одна з груп опору, які діяли на Сумщині в перші дні великої війни, звалася “Ромашка”. Її член Богдан Калініченко з позивним “Лицар” розповів про те, як вони знешкодили і передали ЗСУ 12 російських танків та іншу техніку.

- У ті дні Сумська область – це був єдиний живий організм з очима та вухами. Я не знаю, де люди брали наші номери телефонів, але як тільки російська техніка в'їжджала через кордон, в крайній хаті з горища вже порахували, скільки танків, – і телефонували. В наступному селі далі вже передавали інформацію про ту кількість, яка заїхала до них. Це так працювало. Люди, які до цього танки бачили тільки в телевізорі, почали вчитися працювати з ними і робити корисне для перемоги.

Ми знали, що в росіян є три типи танків: підбиті, ті, в яких закінчилася “соляра”, та ті, в яких щось зламалось. Я не бачив жодного російського танка, який би був в ідеальному стані. Ми діяли, як Чіп і Дейл: нам повідомляли про зупинену техніку, ми під'їжджали, залізали всередину, дивилися на Ютубі, як витягнути БК. Далі шукали у знайомих фермерів дизпаливо, переганяли російську техніку в безпечне місце, щоб потім віддати в нашу армію. На той час я їздив у бусику, де постійно було два танкових троса, 4 танкових акумулятори і дві бочки соляри. Всі працювали на одну ідею – всю техніку віддавали військовим. Хлопці потім приїжджали та забирали, оживляли танки і БТР. Це була така кооперація за принципом “очі бояться – руки роблять”, – розповідає Калініченко.

Пізніше, каже “Лицар”, коли анархія в регіоні закінчилася, “Ромашка” всім підрозділом доєдналися до добровольчого формування. Активно навчаються такмеду, освоююють зброю, техніку.

Чоловік говорить, що в регіоні зараз усі чогось чекають від ворога. Але всі готові.

- Ми вже не такі, як було минулого 24 лютого. Тепер це не “гоп-війська” у спортивних костюмах, а навчені люди у формі й бронежилетах, а головне – зі зброєю. Якщо повториться така ситуація, як у лютому 22-го року, ми будемо набагато більш сміливі, бо є навички, є досвід. І є велике бажання жити на своїй землі, – додає він.

ЯК ПАСІЧНИК ПОЛОНИВ ДЕСЯТОК РОСІЙСЬКИХ СОЛДАТІВ

Пасічник із села Воргол під Сумами Максим Конюх – також із сумської махновщини. Він разом із дядьком полонив 9 російських військових – без зброї, шляхом переконань.

- Тоді такий момент був незрозумілий: усі дуже переживали за безпеку рідних, але ще дужче усім не хотілося, аби тут ходили кацапи й керували. Ми живемо в місті, а господарство моє – у Ворголі. Через наше село зазвичай люди з Путивля на Київ їздять, та й росіяни б їхали, якби не користувалися старими російськими картами.

Чоловік розповідає, що першого солдата, якого вони передали хлопцям з тероборони, побачив вранці 26-го.

- Зустрів його на дорозі, він 50 км йшов до своїх від танка, який зламався. Я спитав у нього, яке це село, він коряво вимовив назву: тоді ще знаки не були зірвані, прочитав, мабуть. Словом, я зрозумів, що “не наш”. Ми вже на той час чули, що вони йдуть як попало, що люди їх беруть у полон, то я вирішив: може, й у мене так вийде. Почав розпитувати – що та як, розговорились. Казав йому, щоб здавався, бо до своїх не дійде – тут багато наших блокпостів: очевидно, що його упіймають, а можуть і застрелити. Але солдат не вівся, а я не бачив, чи є в нього зброя під плащем, тому поїхав за знайомими – щоб у разі чого бути не самому. Ми давай його доганяти, але солдата вже ніде не було.

Потім, каже, дізналися, що місцеві заховали його в себе, помили його, переодягли, нагодували, обігріли – ну просто як сина свого. Але наші хлопці приїхали, повантажили його і повезли на Кролевець.

- У той же вечір дзвонить мені дядько: орки, каже, йдуть через село, я нарахував 9 силуетів, вони озброєні, – продовжує Конюх. – Ті росіяни зайшли на місцеву ферму на привал. Ми поїхали до них із дядьком. Він зайшов, почав переконувати їх здатися. Переговори йшли десь годину. Доти місцеві вже передзвонили хлопцям з тероборони, ті їхали, був би бій, загиблі... То дядько їм каже, мовляв, ми тут вашого першого взяли, то він зараз у теплі, добрі, накормлений. Ті попросили з ним зв'язати. Ми подзвонили хлопцям, той хлопчина, якого ми першого здали, розказав, що дійсно, в теплі, ситий, не б'ють. От тоді ці також вирішили здаватися. Ми їх привели в центр села, роззброїли, а коли приїхали хлопці, повантажили їм в машини та й по всьому.

Якби таке зараз, каже пасічник з-під Сум, росіяни би не здалися.

- Та й ми не дуже вмовляли б. А тоді був час такий, загальна якась народна ейфорія, ото й не було страху, і ми взяли в полон десяток російський солдатів, – підсумовує Максим Конюх.

“УСІ ЦІ ТАНКИ БУЛИ В МЕНЕ НА ТЕЛЕФОНІ”

Утім, якщо в Сумах та значній більшості містечок і сіл, розташованих далі від кордону з росією, про війну згадують – то в понад 20-ти громадах прикордоння з росією її бачать уже цілий рік. Зокрема у Хотінській громаді теж організовували опір в часи перших днів вторгнення, але й після деокупації стоять за свою землю і продовжують виявляти стійкість.

Спілкуємось із головою Хотінської ТГ Миколою Торяником.

- 24 лютого перші танки заїхали через кордон у нашій громаді о 8:30. Перша колона була 37 одиниць, потім 300, потім іще 300. За рік до того ми створили програму “Безпечна громада” – поставили відеокамери в селах, то ці всі танки були у мене на телефоні, я бачив їхні маршрути руху. Вони не стріляли, просто робили шкоду – збивали бордюри, зупинки, валили дерева тощо. За декілька днів до вторгнення ми прибрали всю техніку з сільради, перекачали на флешки всі документи, печатки в сільраді вже не було. Я навіть не знав, де та печатка й у кого, бо було розуміння, що мене можуть взяти в полон. У нас прикордонна громада, є застава, багато мешканців по тричі були в АТО, їх би шукали першими, – розповідає Торяник.

За його словами, у перший день жителі громади прибрали завдану російською технікою шкоду, а наступного ранку зібрали мисливців, дістали зброю, почали формувати оборону.

- Перше, що ми зробили – це резерв продуктів та палива. Я зібрав керівників підприємств, сказав, що вводиться військовий стан, я стаю комендантом гарнізону. Ми затвердили начальника військового формування, головного по зброї, по тилу, по забезпеченню військових та громадян. Підприємці поїхали в Суми на бази, закупили продукти – ми мали резерв 2 тонни солі, цукру, крупи, консервації, розподілили по 5 наших містах у громаді, а далі понеслося.

Чинити опір ми мали змогу, коли вже йшли менші колони. Наприклад, бензовози й один БТР супроводу. Наша головна задача була не піддавати небезпеці населення, тому робити все треба було тихо. Ми знайшли карабін з глушником, клали в засідках на дорозі хлопців із оптикою – і стріляли росіянам у радіатори. Вони не чули пострілів, не бачили пошкоджень, все розуміли вже потім, коли через кілька кілометрів машина просто ставала. Робили такі точки в різних місцях на дорогах, щоб важко було вистежити. Зазвичай вони кидали машину і пересідали, а у нас стояв напоготові тягач. Ми забирали паливо, бувало, що просто зливали його на землю, більш-менш робочі машини відтягували, ховали, а потім передали нашим під час контрнаступу. Були й бої, і загиблі, й поранені. Хлопці в одному з боїв взяли в полон 13 росіян, і танк підбили. Що там казать, це вже історія, – пригадує Микола Торяник.

З його громади, попри обстріли, майже не виїжджають – покинули свої домівки лише 30% жителів.

- Обстріли постійно, останній був у суботу, пошкодило будівлі. Але у нас є резерв, тому після обстрілу на місце одразу виїжджають комунальники. Якщо рознесено хату чи споруду “вхлам” – людей відселяємо або родичі забирають. Якщо можна відбудувати – відбудовуємо. По суботньому випадку – відправили в те село 1,5 тис. цеглин, там треба стіну перекладать повністю. Даємо також шифер, пиломатеріали, вікна, матеріальну допомогу. Ми за цей рік можемо сказати, що в одне місце снаряд потрапляє не те що двічі, а й тричі може. У нас 14 населених пунктів – прямо на кордоні з росією. Це коли в тебе закінчується огород – і починається росія. Ми їх постійно бачимо, чуємо. Але не боїмось.

- А що боятися?! – каже насамкінець Микола Торяник сакральні слова, силу яких знають тільки сумці. – Всі все розуміють. Боятися, панікувати тут нічого, треба працювать. Якщо я запанікую – завтра з громади виїде не 30, а 80% жителів. А ми стоїмо. Тому що це – наша земля. І відступати з неї нам нікуди.

Хай ворог відступає!

Тетяна Когутич
Фото – Суспільне Суми та соцмережі