Пластун із сумського підрозділу “НАТО”

Війна застала Дениса Карабаня в Бучі на пластовому вишколі, тому в перший день він роздавав дітей ошелешеним батькам і родичам, а тоді почав добиратися до Сум. Поїзди туди вже не ходили, тому з Києва чоловік рушив на Харків, а звідти –  додому. Попутками і пішки. Далі був місяць партизанської боротьби з російськими танками в лавах сумського “НАТО” (народна розшифровка абревіатури –  “наша афігенна тероборона” –  саме так у перші місяці називали Сумську ТрО), потім –  деокупація та перші кроки по звільненій від рашистів рідній землі. А після цього –  місяці інструктажів у різних бригадах ТрО, щоб навчити недавно ще цивільних людей азів військової справи. Зараз Денис Карабань також інструктує тероборонівців. Каже, що доводиться вчити картографію, орієнтування на місцевості, злагодження у військовому підрозділі. Про те, як українська Тероборона перетворювалася з охоронців блокпостів на достойну силу в лавах ЗСУ –  в матеріалі Укрінформу.

ПІСЛЯ ПЕРШИХ ВИБУХІВ МИ РОЗДАВАЛИ ДІТЕЙ БАТЬКАМ І РОДИЧАМ, А ПОТІМ ПАЛИЛИ ДОКУМЕНТИ

- Війна застала нас у Бучі на пластовому вишколі. Я чекав війни. Коли їхав у Київ, було відчуття, що додому в Суми не повернусь, –  пригадує Денис уже зараз. Торік 24 лютого після вранішніх обстрілів вони вирішували, як роздати дітей з табору батькам і родичам, знищували документацію, а потім евакуювалися з містечка самі.

Денис долучився до українського Пласту у вже зрілому віці (в українських скаутів для цього є улад сеньйорів), став засновником Станиці Суми, розвивав осередок Пласту в місті. Зараз вона працює далі без Дениса: є юнацтво, виховники, які займаються дітьми, а сам він служить в Теробороні, тій самій Сумській ТрО, яку називають НАТО (абревіатура від слів “наша афігенна тероборона”), та про яку досі ходять легенди.

- У мене з квітня 21-го року був підписаний контракт на проходження служби у резерві в ТрО, у травні я пройшов збори, отримав звання старшого солдата і на випадок активних дій уже мав посаду в ТрО. Для мене це було важливо, бо з 2014 року не міг потрапити в армію. Свого часу мене списали зі служби в армії (не зміг пройти медкомісію за станом здоров'я, через це потім і в поліцію, і в прикордонники також не взяли). З 2014 року у нас почали створювати загони самооборони – почалися вишколи, ми там стріляли, вивчали такмед, бігали з дерев'яними автоматами, інколи нам навіть давали вистріляти по кілька набоїв (вони завжди були в дефіциті). У 2015 році з тих, хто був плюс-мінус придатний, сформували 15-й батальйон Сум “Онуки Ковпака”, на його базі потім постала 58-ма бригада імені Виговського. Решті сказали –  дякуємо, хлопці, почекайте в резерві. То ж я був у резерві й чекав повістки з початком війни.

РОЗУМІВ, ЩО ЇХАТИ НА СУМЩИНУ –  НЕ ВАРІАНТ, ТО ПІШОВ ПІШКИ

Денис Карабань пригадує, що вже до обіду 24-го лютого з дому йому телефонували, що росіяни на танках пройшли Конотоп, увечері того дня знайомі скинули відео, як ворожі танки їздили вулицями рідних Сум.

- Тобто, я розумів, що на Сумщину їхати –  не варіант. Відтак мій шлях додому проліг через Харків. Там на півночі міста жив брат моєї колежанки, я переночував, закупив продуктів у дорогу та вирішив іти на Суми.

Спочатку добирався попутками. У Вільшанах затримали на блок-посту, там стояла Дніпропетровська 25-тка (25 бригада –  ред.), мене здали замполіту, я показав свій військовий квиток і розказав, куди рухаюсь. Він тоді зітхнув і каже: мовляв, дивись сам –  залишиш військовий квиток, і якщо тебе затримають на блок-пості уже не наші, тобі кінець, якщо викинеш –  без нього наші тебе не візьмуть в армію. Вирішуй сам. Я не викинув.

Ця історія була під Богодуховом, а далі Денисові треба було йти на Суми через Велику Писарівку (зараз цю громаду на Сумщині постійно обстрілюють росіяни з-за кордону –  ред.).

- Там був міст, я знав, що він іще не зірваний. Кацапи його давно пройшли, вони на той час штурмували Охтирку, і це вже був їхній тил. Я йшов до того моста сільськими дорогами весь цей час і в місцевих питав, мовляв, не бачили, давно тут танк пройшов? Коли перейшов межу Харківської та Сумської областей, перша зустрічна жіночка спитала: “Ти наш чи москаль, а то я москалів не дуже”. Відповів, що я москалів теж не дуже. Я йшов десь 30 км пішки на той час, і ноги були ватні, ледве тримали. Знайшов у тому селі, це було Вільне, покинуту хату –  там виглядало так, недавно помер господар, двері та шибки у вікнах були цілі, я знайшов диванчик, кинув на нього каремат і спальник і перед тим як заснути, подзвонив у поліцію. Розказав, хто я та куди йду, і спитав, мовляв, розкажіть, де тут наші, а де вороги. Мені відповіли, що ситуація міняється постійно і вони самі не в курсі, сказали передзвонити вранці. Уранці випав сніг, а на дорозі мені трапилася попутка. Чоловік, який підвозив, каже одразу, мовляв, отам танк стоїть російський на трасі, хоч покажу? Так я побачив перший російський танк –  його просто кинули там російські військові.

БОЇ ТОДІ ЙШЛИ ПІД КИЄВОМ, ТОЖ НА СУМЩИНІ РОСІЯНИ СВОЇХ ТАНКІВ НЕ РАХУВАЛИ

Це були перші дні вторгнення, на Сумщині починали діяти такі собі “партизанські загони” –  це не була Тероборона, люди просто збиралися в групи, часом без жодної координації та взаємодії з сусідніми підрозділами, вони полювали на російську техніку.

- Результати такої роботи я побачив на наступному блок-посту, куди мене підвіз хлопчина, який їхав у місто з села знімати готівку. Там стояли три танки з зірочками, колорадськими георгіївськими стрічками –  росіяни їх покидали вночі, бо танки поламалися, і вони просто замерзали в них. російські солдати кидали техніку й пішки йшли до кордону до своїх. Тоді війна йшла у Києві та околицях, а Сумщина була далеко у тилу, тут цих танків ніхто не рахував. Крім місцевих, я тоді був вражений, коли побачив, як той хлопчина рахує: о, та тут акумулятори –  за них 1000 баксів можна вторгувати, оптика, ще там щось...

ЗАЇХАВ У СУМИ, І ТОГО Ж ДНЯ РОСІЯНИ ВЗЯЛИ МІСТО В КІЛЬЦЕ

Зрештою, той хлопчина довіз Дениса до Сум, це було 1 березня. Буквально після обіду росіяни остаточно взяли обласний центр у кільце, в'їхати в місто стало вже неможливо. Денис Карабань пішов у штаб зі своїм військовим квитком.

Там він отримав автомат і бушлат прикордонника, хлопець потрапив у розвідку. Їм ставили завдання знайти російську техніку й не дати місцевим розтягти її на свої “господарські потреби”. Вступати в бій із росіянами тероборонівці не могли, бо у них була тільки стрілецька зброя. Ні РПГ, ні чогось іншого важкого в сумської ТрО не було, та й перші автомати були забрані на складах поліції чи у військових частинах.

У перші дні росіяни поводилися з технікою, м’яко кажучи, не дуже розумно.

- От був випадок: вони з’їхали САУшкою з дороги в чорнозем, у ріллю. Застрягли. Видно було, що потім пригнали танк і пробували витягти (а це 80 тонн, на хвилиночку) –  звісно, той теж застряг. Вони усе те діло кинули там у полі –  разом з БК, пальним, та й поїхали далі. Ми коли під’їхали, іще встигли забрати боєкомплект, пальне місцеві на той час уже злили. Коли повернулися вранці наступного дня, з танка вже зняли акумулятор, оптику і для чогось відкрутили із САУшки люк. Почали шукати в селі, звісно – ніхто не брав, ні в кого нема. Потім приїхав староста, виймає з машини люк, віддає нам і каже: “Хлопці, тут вам місцеві пацани просили передать. Хтось забрав був його собі на діжку з капустою. А ще у них у дворах два російські “Урали”, то оце вже вам ніхто не віддасть. Це вже їхні трофеї”, –  розповідає Денис.

Словом, встигнути поперед місцевими тероборонівцям часом бувало важко. І все, що можна було скрутити з російської техніки, місцеві скручували. У селі Токарі, каже Денис, згодом вони знайшли три згорілі танки.

- То місцеві партизани під’їхали і зробили по них три постріли з РПГ. Ми просто плакали, коли це побачили, –  розповідає Карабань.

ПОЛОНЕНИХ ВІДВЕЗЛИ В ПОЛІЦІЮ, ЩОБ МІСЦЕВІ НЕ ВЧИНИЛИ САМОСУД

Хоча в серйозні бої з росіянами сумські тероборонівці не вступали через брак важкої зброї, проте бувало, що брали полонених.

- 7 березня у нас були перші полонені, потім іще три, під Іволжанським (селище в Сумському районі –  ред.). Там уся географія росії була. “О, –  кажу одному, –  ти бурят?” –  “Я не бурят, я калмик” –  “То шо ти, калмик, тут забув в Україні?” Вони чесали, що заблукали, що тут на навчаннях, що нічого не знали про війну... Доки так от розмовляли-допитували, там уже підтягнулись дівчата з кухні –  кляли їх на чому світ стоїть, далі жіночка з найближчого будинку прийшла їм лекцію читати... Того ж вечора росіяни обстріляли приватний сектор у Сумах, тоді загинули 23 людини, серед них діти. Більшість мали евакуйовуватися, вже спакували речі. Туди прилетіли дві російські бомби. Вони хотіли їх скинути на військкомат або ж поруч іще був сервісний центр Укртелекому, від тої вулиці до обидвох локацій менш як 50 метрів. Унаслідок бомбардування 14 будинків були зруйновані. Словом, якби не комбат, люди вчинили б самосуд над тими бурятами-калмиками. Ми повезли їх на райвідділок, бо це б закінчилось погано, –  пригадує Денис.

ЗГОДОМ РОСІЯНИ ПОЧАЛИ МІНУВАТИ ПОКИНУТУ ТЕХНІКУ

Тероборонівець каже, що перші гранатомети у них з'явилися 16 березня. Тоді на Сумщині посилилась протидія росіянам, уже було відомо, що Київ вистояв, що ворогів гнатимуть до кордону.

- Гранатомети з'явились, але поштучно. Набоїв також постійно не вистачало. У нас був виїзд “на танчик”, ми приїхали двома машинами з дроном, щоб провести дорозвідку місцевості. Виявилося, що залишеного танка вже нема, натомість неподалік помітили два ворожі танки, вони рухалися. У сусідньої групи були два РПГ, і виявилося, що пострілів у них вистачало акурат на те, щоб підбити ці два танки. Нас почули кацапи і там тоді був бій, ми отримали “отвєтку”, –  каже Карабань.

Узагалі, в другій половині березня росіяни почали мінувати свої ж танки, якщо доводилося їх кидати. А коли тероборонівці приїжджали забирати покинуту техніку з саперами –  їх починали крити мінометами.

- Через дефіцит зброї у нас росіяни розуміли, що ми можемо їм тільки шкодити, а дати якийсь нормальний бій –  ні. Ми тоді на бойові чергування виходили з двома магазинами до автомата. Якби вони вирішили в цей час штурмувати Суми, там була би та сама Охтирка, яку вони просто квадратами знищували. У Сумах вони підбили підстанцію –  у людей не було світла та води десь із тиждень, тобто вони показали, що можуть зробити із Сумами таке ж, як з іншими містами, але такого завдання у них тоді не було. Вони не хотіли зайвих втрат, а нам тоді це було на руку, –  каже боєць Тероборони.

ЧИМ ЗДИВУВАВ ТРОСТЯНЕЦЬ, У ЯКИЙ ТЕРОБОРОНІВЦІ ЗАЙШЛИ ПЕРШИМИ

Коли в регіоні почалася деокупація, підрозділ Дениса Карабаня першим потрапив до звільненого Тростянця.

- 26 березня ввечері ми повезли перший гумвантаж на Тростянець. О 10-ій годині того дня росіяни відійшли з Боромлі, о 12-ій –  із Тростянця. Ми заходили у ще мертві села: уяви, о 10-ій ранку вони відійшли, а о 15-ій годині дня люди продовжували сидіти по підвалах. Ми везли харчі, воду, ліки... Відчуття було, як у фільмі жаху: пусті вулиці, ніде ні звуку... Підійшли до лікарні в Боромлі, не знали, чи вона замінована, саперів з нами не було, тож вантаж там не лишили. У Тростянці бійці 93 бригади шукали лікарню і підірвалися на дорозі до неї. Ніхто не загинув, на щастя, але ми зрозуміли, що там усе заміновано.

Тероборонівці везли у звільнені міста гумвантаж, а мали вивозити звідти трофейні боєприпаси, усе, що покинули росіяни. У Тростянці, каже Денис, тероборонівці здивувалися, що було дуже багато залишеної техніки, утім, жодного тіла ворожих військових.

- У Тростянці у депо вони кинули 100 ящиків зі 152 мінами, кожен по 100 кг. Ми приїздили вивозили ці ящики, сапери сказали, що у них завдання це все знищити, тому, мовляв, забирайте, скільки встигнете, вам знадобиться.

Потім місцеві казали, що вони привезли сюди пересувний крематорій і в ньому ж палили своїх. Так легше сховати втрати. У тростянецькій лікарні розповідали лікарі, що 3 дні у морзі пролежав мертвий російський військовий. Коли лікарі спитали, мовляв, то ви свого будете забирати ховати, їм відповіли: “А ви что, єво хороніть нє будєтє? Ну ладна, тагда забєрьом”. Ту лікарню вони спочатку пограбували, а потім танк її просто розстріляв. За нею у місті дуже шкодують, бо напередодні війни там зробили якісний ремонт. У Тростянці вони розстріляли також три з чотирьох швидких у місті, а четверта просто десь зникла. На площі біля залізничної станції у росіян стояли САУ, якими вони Охтирку розбивали. Потім туди прилетів “Байрактар” знищив ті САУ. Уся площа була просто знищена вщент, –  ділиться спогадами про період деокупації Денис Карабань.

Пластун каже, що він у Тростянці просто фотографував усе підряд. У місті та поблизу понад два тижні не було світла й зв'язку, тому як тільки вийшов на зв'язок і виклав фото в мережі, їх “розтягли” усі ЗМІ й телеканали.

ЯКЩО ВАС РОЗБИЛИ, МУСИТЕ ВМІТИ ВІДІЙТИ ДО СВОЇХ

Влітку підрозділи ТрО переформували, більшість закинули на блок-пости. Потім у липні з'явився пілотний проєкт –  у ТрО почали набирати інструкторів. Денис подав заявку за формою у Фейсбуці, пройшов навчання і з серпня як інструктор базового рівня їздить по батальйонах ТрО –  тих, які відходили із фронту на злагодження та відновлення.

- Часом нам доводиться навчати людей елементарних речей, –  каже він. –  У цій війні була задумка, що ТрО стоятимуть у себе в областях і захищатимуть на місцях. Але війна виявилася такою, що воювати довелося усім, і Тероборону почали також використовувати, як звичайну піхоту. Утім, через брак військового вишколу виявилося, що більшість не вміли навіть користуватися зброєю, та й не мали її. Тому ми побачили усі ці відео командирів взводів, які зверталися до керівництва, генералів та Президента із заявами, що вони залишають позиції, бо не хочуть, аби їх знищили, –  каже Денис Карабань.

Ця проблема лишається надалі, її потрібно вирішувати. Власне, цим і займаються інструктори у роботі з бійцями батальйонів ТрО. Прогалин, каже Денис Карабань, багато –  особливо вони відчутні у сфері орієнтації на місцевості.

- Виявляється, що левова частка людей ніколи не тримали компаса в руках. У мене був батальйон київської ТрО, хлопці, які воювали на Херсонщині, мали втрати, але на занятті з топографії виявилося, що люди не в курсі, що карти орієнтовані на північ і що коли піднести компас до автомата – у ньому збивається все. А це треба знати, бо телефон працює на заряді три дні, павербанк –  ну, ще три. А на позицію виходять на тиждень-два. Якщо тобі доведеться виходити самотужки, як ти знайдеш своїх? Гугл-карти чи програма Мапс.мі – не варіант,  останнє –  то взагалі російська розробка. Крім того, на фронті активно працюють російські РЕБи –  ти можеш перебувати, умовно, в Києві на Дарниці, а телефон тобі показуватиме, що ти в Бучі. Ти мусиш знати, що якщо вас розбили, то виходити треба на захід або на північ, що вниз за течією річки йти не можна, бо там, скоріше за все, кацапи, що якщо тебе контузить, то визначаєшся, куди йти, за сонцем, – пояснює пластун.

Денис Каарабань каже, що, очевидно, у людей нема цих елементарних знань через прогалини в освіті, а також тому, що сучасна молодь ніколи не жила в умовах природи.

- І тому буває, що бійці викликають вогонь артилерії, але не можуть його правильно спрямувати і пояснити артилеристам, де ворог, щоб влучило по ворогу, а не по них.

ТЕРОБОРОНА МОЖЕ ВИКОНУВАТИ ТІ Ж ЗАВДАННЯ, ЩО Й ПІХОТА, І ДУЖЕ ВДАЛО

Денис переконаний, що зараз, якщо не проводити цієї підготовки для ТрО, ми далі матимемо незрозумілі втрати в бойових умовах. Інструктор наголошує, що у цій війні Тероборона вже себе показала як рід військ, що може виступати справді не тільки як охорона блок-постів.

- Як піхота, тероборона також може виконувати завдання, і доволі вдало. Ми маємо в суспільстві ставлення до ТрО як до такого начебто “недовійська”, але за фактом –  якщо зараз із бійцями тероборони проведуть навчання і всі бригади будуть вишколені, то це буде потужне, нормальне військо, яке надалі зможе тримати кордони, –  каже Карабань.

Денис упевнений, що Київщина, Чернігівщина та Сумщина показали, що Тероборона може протистояти ворогу, а рік війни довів, що ТрО підсилює ЗСУ в боротьбі з армією рф на різних напрямках.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з архіву респондента