«Паломник»: кав’ярня, де не буває сторонніх
Адвокат Олена Авілова віднедавна ще й засновниця кав’ярні практично у центрі Харкова. «Паломник» – це позивний її єдиного сина, 26-річного Андрія, який загинув торік 7 вересня під час звільнення міста Балаклія. Жінка ділиться: попри щоденні сльози, зрозуміла, що має втілити мрію своєї дитини, професійного бармена – мати власний заклад.
У ньому, звісно ми й зустрічаємося – у день, коли виповнилося пів року з дня смерті Андрія Авілова. Буквально перед розмовою у кав’ярню заходить жінка з тюльпанами, просить баристу поставити їх у воду, а потім довго вдивляється в обличчя на фото, розвішених по стінах. Починає плакати так, що геть ніяково в неї щось і запитувати. Потім бачить Олену, довго її обіймає і щось говорить на вухо. Згодом дізнаємося в господині: гостя – незнайомка, вона прийшла підтримати маму та виказати шану загиблим… І щось подібне читається в очах практично кожного, хто заходить у «Паломник» випити кави – тут не буває випадкових відвідувачів. Люди приходять, дізнавшись про заклад з інтернету, розділяють біль, і свідомі того, що хлопці, які «дивляться» з фотографій, воюють і гинуть не дарма…
«У 18 РОКІВ ПОЇХАВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ У ПІСКИ»
Світлини на одній зі стін – кольорові. Це військовослужбовці, які продовжують боронити Україну. На іншій стіні – лише чорно-білі портрети.
«Вони загинули під час контрнаступу у Балаклії, були на позиції, і туди прилетів снаряд: мій син, «Діп» – Віталій Сіньков, «Фотік» – Владислав Митринюк, «Малімон» – Ігор Колчев. Троє одразу. А «Фотік» отримав дуже тяжкі поранення, ще кілька днів пробув у комі в лікарні й помер», – розповідає Олена Авілова.
На захист держави її Андрій став 26 лютого 2022 року, спершу був водієм, а потім – штурмовиком-кулеметником. Однак цьому передував іще й певний досвід 2014 року.
«Йому тільки виповнилося 18. Поїхав у Піски на два тижні з «Правим сектором». Я з розуму сходила. Він мені навіть не сказав. Мав бути на вечірніх заняттях у юракадемії. Я дзвоню-дзвоню, не можу додзвонитися. Десь о десятій вечора бере слухавку: «Мам, я в Пісках». А я ж така мама, що зразу кажу: «Так, кажи адресу, я за тобою прямо зараз виїжджаю». Але він категоричний. Все. Через день передзвонив, сказав, що не буде на першій лінії, – згадує Олена. – Чесно зізнаюся, я знайшла виходи на командира, зі сльозами просила відправити його додому – ну, уявіть, 18 років, жодного військового досвіду, та ще ніякого життєвого досвіду! Зрештою, він ще й захворів, і його благополучно мені відправили. Дуже подорослішав, це так видно було. І я вже його тримала правдами і неправдами, хоча він рвався, що от, вилікуюся, відновлюся – і знову на Донеччину. Але вмовила. А зараз, після 24 лютого це було неможливо».
Андрій здобув, як і мама, юридичну освіту, але цей фах його не приваблював – дуже подобалася робота бармена. Працював у кав’ярнях і ресторанах міста. Розмови про власний заклад із мамою вів давно.
«Це була мрія, до якої ішли. Але не форсували це. Андрій займався своєю справою, я – своєю. Напевне, був потрібний якийсь поштовх. Десь за рік до вторгнення він каже: «Мамо, давай, може, кальянну відкриємо?». А я дивлюся так, що не на часі взагалі щось відкривати. Вирішили ще почекати. Коли після загибелі я трішки прийшла в себе, то зрозуміла, що маю відкрити кав’ярню та назвати Андрієвим позивним. Зараз хлопці сюди приходять випити кави, чаю – їм тут добре, затишно», – говорить пані Олена.
ПОБРАТИМІВ ПОХОВАЛИ ПОРУЧ НА АЛЕЇ ГЕРОЇВ
Мама загиблого зізнається, що не плаче лише на кладовищі: «Він тут, і коли я з ним поруч, мені добре».
Поруч із «Паломником» – його бойові побратими «Діп» і «Фотік». «Малімона» родичі поховали в рідному місті Мерефа, що неподалік обласного центру.
Сьомого березня на 18-те харківське кладовище Олена, окрім звичної для поминання випічки та цукерок і квітів, привезла на могили хлопців гарячу каву з «Паломника». Тут зустрічаємо родину «Діпа» – Віталія Сінькова.
«Ось вони – Владік, Андрюшка і наш Віталік, так і дружимо ми, батьки, – говорить, плачучи, Ольга Сінькова. – Сину було 34-роки. Був будівельником. Волонтерив із другом приблизно місяць, а потім, 20 березня, пішов служити. У нього був «білий квиток», у ЗСУ не взяли, але він усе одно наполягав. Попросився у Kraken. Як він неодноразово говорив: «Це моя друга родина». Вони дуже здружилися там. Побратими приїздять на могили, навідують їх».
Ще батьки зазначають, що син узагалі відмовився від російської мови.
Наречена «Діпа» Анастасія Казакова розповідає: Віталій мріяв про родину, дітей, обожнював племінника, як власного сина, незадовго до вторгнення придбав квартиру та готувався робити ремонт, а ще планував нарешті завести собаку – родезійського ріджбека. Згадує перше побачення – дводенний похід із байдарками та ночівлею в лісі.
«Віталік умовив мене виїхати (через постійні обстріли Харкова, – ред.). Пообіцяв, що забере батьків, сестру і теж виїде. А потім подзвонив і сказав: «Я пішов». Ми багато сварилися, я була проти. Але він казав: «Хто, як не я?»… Познайомилися в барі, я там працювала, а він був гостем. Дуже довго залицявся, а я якось противилася, не хотіла нічого. Та якось він мені сказав: «Ти ще не зустрічала таких людей, як я». І виявився правим… За два дні до виїзду в Балаклію він зробив пропозицію. Я здивувалася, бо ми про це багато говорили і вирішили, що не будемо одружуватися під час війни, щоб війна не була приводом і поштовхом до весілля. Але він сказав: «Я так хочу. Повернуся і одружимося – тільки в день, коли ми почали зустрічатися, щоб я дві дати не запам’ятовував», – згадує Анастасія. – Але не повернувся».
Наречена додає, що, звісно, розуміли всі небезпеки, обговорювали, що кожна мить може стати останньою.
«Я все просила його дати мені інструкції. А він казав, що йому все одно, що зроблять із його речами, головне, щоб поховали поруч із братами. А мені була одна інструкція – жити. Але як жити тепер, не розповів», – зітхає Анастасія.
Спілкуючись, рідні загиблих усе озираються на жовто-блакитні стяги, що розвиваються довкола: «Стільки нових могил за пів року», «Їх усе більше», «Ой, синочки…». Здається, мами оплакують їх усіх…
У цей час, поки ми спілкуємося, на кладовищі одне за одним проходить два поховання. Лунають постріли.
На прощання Олена Авілова каже: «Дякую за увагу до наших дітей».
Та це ми кланяємося вам за синів-героїв...
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського
