«Не хочу, щоб хтось прийшов на цю землю і ґвалтував моїх дітей»

Володимир Молдавчук – єдиний голова громади на Прикарпатті, якому з квітня 2022-го вдається поєднувати роботу війта зі службою військового фельдшера у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. На передовій його позивний «Війт».

Я З ПЕРЕРОСЛЯ!

Володимир Молдавчук у 2020 році став головою Переріслянської громади. Зізнається, що тоді його метою було не виграти вибори, а допомогти людям. Каже, мешканці громади це відчули і віддали йому свої голоси. Попри війну, Володимир Молдавчук старається виконувати передвиборчу програму. У його Перерослі відремонтували будинок культури, відкрили пожежну частину. У планах – будівництво школи та амбулаторії. Каже, роботи ще багато, але прийшов час відстояти свою країну. Зізнається, ухвалити непросте рішення його підштовхнули жахливі історії про вбивства та зґвалтування дітей.

«Сім’я була в шоці, коли я прийшов і сказав, що їду на фронт. У мене три доньки, і я не хочу, щоб хтось прийшов на цю землю і ґвалтував моїх дітей. Це головне, що керувало мною. Були паніка, страх, плач… Зате я тішився, коли мене вже зустрічали з великим плакатом «Дякуємо Богові за татуся». І так після кожної ротації. Тепер це сприймається легше», – посміхається Володимир Молдавчук.

Зізнається, на фронті бачив себе лише медиком. У пригоді став фах фельдшера, який здобув ще в юності у Коломийському медичному училищі. На передовій потрапив у Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова. Там довелось пройти навчання з британськими фахівцями. Пригадує, перша ротація була в районі Слов’янська.

«Коли ти приїжджаєш, і в ЗСУ бачиш молоденьких хлопчиків і дівчаток, у яких ще нема медичного досвіду, і вони дивляться тобі у руки, як ти робиш перев’язку, зупиняєш кровотечу, коли виїжджаємо за пораненими бійцями, ось тоді виникає почуття потрібності тебе як медика на фронті… Чому Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова? Чому не медична рота? Тому що, перебуваючи головою громади, я не маю змоги залишити її на тривалий час. Саме ПДМШ дає мені змогу побути термін ротації на фронті – і потім стільки ж часу я можу перебувати в громаді, підтягнути там роботу», – пояснює Володимир Молдавчук.

Його ротації тривають понад місяць. Каже, кожен день на фронті – то ціле життя. За цей час вдалося порятувати багато поранених. Серед них був і хлопець з рідної громади.

«Це було село Васюківка, напрямок Соледару. По рації передали, що є сім поранених, яких треба забирати. Ми вже сіли в автомобілі, але нас застерегли, що то масований обстріл і їх привезуть БТРом. Завантажили хлопців гамузом, а в сірій зоні ми з ними зустрілись. Я почав сортувати поранених за важкістю. Зауважив хлопчину з двома охайними пов’язками на ногах. Він був «зелений» (легке поранення, – авт.) – і я залишив його на самий кінець. Я ще сказав, що тут медик гарно попрацював. А він мені каже : «Я сам медик!» Підіймаю очі, обличчя знайоме. Питаю, чи він мене знає, а він мені: «Володимир Іванович, я з Переросля!» – і я упізнаю Мар’яна Хробатенка», – пригадує голова.

Каже, зробив усе, аби бійця забрати трішки до рідного села, до батьків. Але той був справжнім патріотом. Невдовзі написав рапорт і повернувся на фронт. Пізніше стало відомо, що разом із побратимом Мар’ян згорів у бойовій машині. Поки його вважають зниклим безвісти через неможливість встановити факт смерті.

ЙОГО ЧЕКАЮТЬ УДОМА

«Ми навіть на стабпункт не заїжджали, бо це здавалося безнадійним», – так пригадує Володимир Молдавчук ще одну історію порятунку військового, який за час дороги до шпиталю пережив чотири клінічні смерті.

«Увесь цей час ми робили штучне дихання, непрямий масаж серця. Я вже бачу, що все… взяв ліхтарик констатувати смерть. Але тут такий поштовх – його чекають удома. І я починаю несамовито його реанімувати. І дякувати Богові, ми повернули його до життя. Він живий», – розповідає Володимир.

«А ось фотографія Миколи, якого ми евакуювали з Долини, це Ізюмський напрямок», – показує Володимир Молдавчук світлину в книзі польського журналіста Якуба Мацеєвського.

Пригадує, Микола був доволі важкий після поранення. Зі Слов’янська його перевозили у Краматорськ.

«Я беру його документи, відкриваю – а в нього день народження у цей день. Я тоді кажу водієві: «Зупинись». Забігаю у якісь ларьочки, бо магазини не працювали. Прошу в продавців торт, а вони мені : «Чоловіче, тут хліба немає! Який торт?» Знаходжу в холодильнику для морозива якийсь пиріг. Залітаю в машину і вітаю Миколу з Днем народження», – усміхається Володимир.

Він показує в телефоні світлини ще десятків військових. Зізнається, кожен випадок – на межі життя і смерті. Тому робота вимагає постійної зосередженості, але й без кумедних історій на фронті не обходиться.

«Якось ми рятували хлопця з осколковим пораненням у пах. Він мав необережність сховати в білизні гроші. Коли прилетів осколок, то загнав ті гроші бійцю в ногу. Починаємо робити перев’язки і не можемо зрозуміти, що стирчить з рани. Тоді по частинці витягуємо і бачимо, що то купюра у 200 гривень. Кажемо: «Мужик, та ти – скарбничка». Самі сміємось, чистимо рану. Боєць трохи відійшов від чистки і каже : «Хлопці, а гроші ж паперові. То я не скарбничка, я – банкомат». Усі регочуть ще більше», – пригадує медик.

У Першому медичному шпиталі Володимира Молдавчука знають за позивним «Війт». На фронті він звик до різної роботи. Доводилось і водієм бути, і медиком, і психологом. Каже, легко там ніколи не буває. На «нулі» пораненим надає допомогу бойовий медик. Далі хлопців забирають у «сіру зону», яка за 500-700 метрів від передової, і вже звідти реанімобілем везуть у шпиталь.

«І саме там ми вже працюємо. Це так звана «коротка рука». Ми забираємо пораненого з передової і фактично маємо не більше 20 хвилин, щоб довезти його до стабілізаційного пункту. Там надається вся необхідна допомога, щоб поранений вижив», – уточнює «Війт».

Він показує на фото власне авто, яке передав для фронту, а потім знову повертається до військових історій, що стали невіддільною частиною життя сільського голови.

«Якось виїжджаємо, а назустріч летить легковик, блимає, аби ми зупинились. Каже, у салоні має двох «трьохсотих». Тут виходить один боєць у бронежилеті, касці, з автоматом. У нього травмовані обидві ноги. І другий виходить – у шортах, маєчці й просто тримається за бік. Ми просимо пояснити, звідки вони. Кажу, якби ви обоє були в брониках, то зрозуміло, що ви з позиції. Якби обоє були в шортиках, то я б міркував, що ви потрапили під обстріл у населеному пункті. І от вони розповідають. Одному бійцю місцеві сказали, що там є магазин. І він у капцях на босу ногу та в шортах чимчикує туди. Другий не може його відпустити самого, одягає увесь захист і йде за ним. У селі обоє потрапляють під обстріл. Починають тікати. Перескакували через паркан. Тому, що у бронику, бігти було важко, зламав обидві ноги. Якби не черевики, він би вже не ходив. Ноги набрякли, черевики стиснули кінцівки – і так він їх зберіг», – розповідає Володимир Молдавчук.

ІДУ, ВОЮЮ, ПОТРАПЛЯЮ ПІД ОБСТРІЛИ. ЦЕ ВІЙНА

- І от ви 40 днів отак витягуєте з пекла наших бійців, а потім приїжджаєте у свою громаду, де вже перетворюєтесь у тилового війта. Як вдається переключатись?

- Це, мабуть, найважче, що тепер є в моєму житті. Перші два-три дні – депресія. Це неможливо передати. Гіпертонічний криз. Ти не розумієш, що робиться. Особливо, коли приходять люди з дріб’язковими питаннями… От приходить людина за якусь межу. Тоді я питаю, мовляв, невже ви не в курсі, що в країні війна? Невже для вас оце головніше? І оце для мене найважче. Перебороти в собі емоції й не зірватись. Десь не піддатись алкоголю. На фронті сухий закон. Тут теж себе стримую, хоча інколи це важко. Дружина каже, що сплю погано, уночі кричу… Я ніколи не знав, що таке страх. Коли пес гавкає чи щось таке інше, то це не страх. Це – маленький переляк. Страх – це коли великокаліберний снаряд пролітає над головою і з шаленим тріском розриває повітря. Оце страх.

9 травня я був у Лисичанську. Кацапня бісилась. Тоді за годину наш боєць нарахував 500 прильотів. Страх – це коли виносиш того пораненого, наче в кіно, під вибухи. Страх – це коли щось летить, а напарник просить: «Ну, будь ласка, ще трішки….», і воно пролітає. Тоді страх. Решта все – просто переляк.

- Ваша громада допомагає фронту?

- Наша громада в області – одна з найбідніших, але відправила на фронт 16 автомобілів. Я задоволений, що живу в громаді, яка здатна робити такі кроки.

Я дуже вдячний нашим заробітчанам, які створили групу «Допомога ЗСУ». Вони мають свого скарбника і переказують свій одноденний заробіток для військових з кількох точок світу. Таких людей є кілька десятків. У кінці місяця виходить непогана сума, яку вони скеровують на потреби армії.

От сьогодні мені зателефонували і сказали, що на передову прямує обладнання вартістю 20 тисяч євро на операційні. На цій ротації я був у напрямку Соледара. Там побачив, що є потреба в такому обладнанні. Нам допомогли «Госпітальєри», але питання залишається відкритим. У цьому нам допоміг депутат облради Сергій Волошин. Він тісно співпрацює з нашою громадою і польською, звідки їде обладнання. Це освітлення для операційної.

- Що для вас буде перемога?

- Це буде той момент, який я хочу зустріти не тут, а там, на фронті. Це буде великий феєрверк емоцій. Ми часто там про це говоримо, коли всі стають рідними, близькими. Це буде кінець великого жахіття.

Попри це я чудово розумію, що політичного майбутнього в мене немає.

- Чому?

- Моє керівництво в громаді буде асоціюватися з війною. Та я ще сам не розумію, чи це мені потрібно... Надто близько сприймаю проблеми, вони мені болять. До того ж, хочу всім догодити, важко переживаю критику. Боюсь, аби не згоріти від інсульту чи інфаркту… Цю каденцію я завершую. Іти на наступну поки що не бачу змісту. Я ж не обіцяв людям воювати, стріляти, рятувати…

- Але ж це мужній крок у час війни.

- Та не всі це розуміють. От, до прикладу, частина жителів громади сьогодні невдоволені, що я ставлю підпис на повістці. Але це мій обов’язок, делеговані повноваження.

- Але ж ви власним прикладом показуєте, що треба захищати країну.

- І це ще один із тих важелів, через які я пішов на фронт. Не хотів, щоб люди мені закидали: «Чого ти не йдеш воювати?» Іду, воюю, потрапляю під обстріли. Так, була контузія. Я майже не чую на праве вухо. Але тут нічого не поробиш. Це війна.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото надані Володимиром Молдавчуком

Фото: Юрій Рильчук